Минулого року в нас з чоловіком було дуже скрутно з грошима. Чоловіка звільнили з роботи, кілька місяців він намагався знайти нове місце, але марно. Я не працювала, займалась домашніми справами.
Окрім того, я підчепила якийсь вірус, тому мусила кілька тижнів провести у лікарні. Перебування там коштувало грошей, ще оплата ліків. Я винуватила себе, бо не вбереглась свого часу, а витрачати кошти ще й на лікування в нашій ситуації було проблематично.
— Нічого, якось впораємось, — заспокоював мене Тарас.
На допомогу прийшли батьки чоловіка. Вони оплатили решту лікування. Запропонували переїхати жити до них:
— Що ж ви будете орендувати ту квартиру? Краще гроші зараз поберегти.
— У вас не так багато місця, мамо, — відповідав чоловік. — Ми вас геть потіснимо.
— Не вигадуй. Збирай речі та їдьте до нас, — наполягав свекор.
Я була дуже вдячна їм за допомогу. Вони дійсно виручили нас. Свекор навіть знайшов роботу синові на підприємстві, де сам працював. Ось так ми пройшли ті важкі часи.
Після одужання я вирішила теж влаштуватись на роботу. Знайшла вакансію виховательки в садочку. А колись давно я закінчила педагогічний університет.
— Тобі не буде важко? — вагався чоловік, коли я повідомила йому, що хочу працювати. — Може, я краще знайду ще якусь роботу?
— Тарасику, не треба. Ти так геть себе заженеш. Не переживай, що ж тут такого. А з нашими зарплатами ми швидше зможемо назбирати на квартиру.
Ще тоді ми вирішили, що досить нам никатися по чужих кутках. Варто вже мати свою квартиру.
— Ну добре. Але якщо тобі не сподобається або ти будеш втомлюватись, одразу звільнишся, гаразд? — навіть після п’яти років разом ми піклувались один про одного.
Потрохи ми зуміли зібрати необхідну суму. Увесь цей час ми жили в батьків чоловіка. Моя мама також жила у цьому місті, але коли я звернулась до неї по допомогу, почула:
— Доню, нічим не зможу вам зарадити. Ти ж знаєш, яке у мене здоров’я. Всі гроші йдуть на пігулки.
Я й не ображалась. Зрозуміло, що мама теж мусить якось виживати. Я рідко телефонувала їй, аби дізнатись, як справи. А от мама не телефонувала мені зовсім.
Коли ми з Тарасом почали шукати варіанти житло, я побачила знайому адресу в переліку вулиць.
— Грушевського 6. Там колись мій дідусь жив, — сказала я чоловікові.
— Так, я пам’ятаю. Одного разу ми там були, — відповів він.
— Але чекай, що тут? — я побачила номер телефону продавця та одразу впізнала його. — Це ж номер моєї мами.
Я тут же зателефонувала мамі, щоб з’ясувати, що це таке. Може, просто помилка?
— Так, доню. Я продаю квартиру дідуся. Довго там жили квартиранти, але вони виселились. Нових я не знайшла, та й вирішила продати.
— У ній можемо жити ми з Тарасом, чому ти не запропонувала? — обурилась я.
— Бо ви будете жити задарма. Навіщо мені це потрібно? Тим паче ви вже маєте гроші на власну квартиру. О, то, може, викупите у мене її?
Як таке тільки в голову могло прийти? Щоб я купувала квартиру свого ж дідуся? Де я проводила всі вихідні в дитинстві?
Ми дуже посварилися з мамою. Тарас заспокоював мене весь вечір, але моєму розчаруванню не було меж. Рідна матір намагалась продати мені квартиру дідуся. Це вже верх цинізму.
