2014 рік.
«Ти хочеш знати правду?» — написала 28-річному Ярославу жінка, з якою він рік спілкувався в соцмережах. Вона цікавилася ним, щиро хвилювалася за нього, коли був на Майдані під час Революції гідності.
Ярославу здавалося, що вона знає про нього більше, ніж він сам. І ось це запитання. У нього перевернулося все всередині: відчув — це мить, на яку чекав усе життя.
«Так», — відповів.
Вона надіслала фото двох чоловіків. Один із них був старшою копією Ярослава.
Біла ворона
1985 рік.
У лікарні райцентру на Хмельниччині жінка народила первістка. Майже одночасно інша породілля стала мамою четвертого сина. Діти з’явилися на світ однакового зросту й ваги. Й акушерки переплутали бирки.
«Так я опинився в маленькому селі (дві вулички, траса й залізниця) у родині колгоспників. Мої ж рідні батьки — тато-анестезіолог, який і досі практикує, мама-терапевтка, зараз на пенсії, забрали додому в місто… іншу дитину», — щемливо розказує Ярослав Вознюк, викладач Києво-Могилянської академії і батько трьох дітей.
Він ріс у родині з п’ятьма дітьми: четверо хлопців і одна дівчинка. Всі брати старші. Батько Іван — тракторист, мама Люба — телятниця. Сім’я бідувала: хоч і обробляли город, та свиней, курей не мали. Найтяжче — 1990-ті: батькам видавали зарплату зерном, картоплею, молоком. Ніяких грошей. Ярик ходив до бабусі зі склянкою по олію, бо навіть її — ні краплі в хаті.
Забавки в селі для дітей які? Курити.
«Був у мене друг Валік. І от я в першому класі, а він на два роки молодший. На полі неподалік наших хат лежали газобетонні блоки, де ми тусили. Там і почали курити. Раз підбили молодшу Валікову сестру, трирічку, принести татових недопалків. Вона прийшла додому: “Мамо, дай бичків, бо Ярик з Валіком хочуть курити”. Мама влаштувала нам таке “хочуть курити”, що я не палив до 5 класу. А з 12 років до своїх 30 курив. Потім знову кинув, а з минулого року — палю», — розповідає Ярослав.
У дитинстві в селі пліткували, що найменшого мати нагуляла. Дуже вже хлопець вирізнявся розумом. Добре вчився, їздив на олімпіади. Якось прийшов у школу, а вчителька суне гроші на дорогу: «Їдь у місто на олімпіаду з інформатики». І він без підготовки посів друге місце. Коли писав контрольні, встигав за урок зробити два варіанти й весь клас у нього списував. Напрочуд легко йому давалась англійська, на шкільні свята він співав цією мовою.
Мама ним хвалилася на людях: «Який Ярослав розумний». Його це злило, бо вдома тільки й чув: «курва, падло, скотина», часто ганчірка, а то й кулак гуляли по його плечах.
З 12 років він косив сіно, з 13 — ходив за плугом. А коли батько випивав і вдома нічим було топити, брав пилку, сокиру та йшов до лісу. Корчував невелике сухе деревце, рубав його надвоє, натроє, клав на плечі й ніс додому.
Брати ж Ярика вчилися на двійки й трійки, їх більше цікавили гульки.
Років до 16 у підлітка чітко сформувалося відчуття: у цій родині він — біла ворона, неприкаяний. От подорослішає, заробить грошей і зробить ДНК-тест.
Можу копати — можу не копати
Тим часом найстаршого брата убили в росії на заробітках. Ярослав після школи нікуди не вступав: мама сказала «немає за що». Він збирав лікарські трави й мішками здавав. Так заробив на перший рік навчання в Житомирському університеті. Пішов вчитися не на улюблену «інформатику», бо навчання коштувало 1100 гривень, а на «математику-фізику», це дешевше: 800 гривень. Водночас у рідному селі працював завклубу, лаборантом, вчителем інформатики й заочно вчився.
Далі був комп’ютерний магазин у місті, де він продавав техніку й лагодив зламану клієнтську. У часи кризи на цих ремонтах бізнес власників лише й тримався. Ярослав привозив зароблене додому: так виховали — всі гроші в сім’ю. Лишав собі на квартиру й харчі.
Коли закінчив університет, настав час Януковича-президента. Роботи за фахом не було. Друг затягнув Ярослава на будову.
«Спеціальність ми жартома називали: “Можу копати — можу не копати”», — сміється Ярослав.
Невдовзі він із різнороба, який косив траву, валяв дерева, мішав цементні суміші, став бригадиром:
«Я навчився в батька робити руками все, чого можна лише навчитися. І якось нас, робітників, перекинули в село Гута, у мисливську резиденцію Януковича. Там серед іншого потрібно було викласти гранітом сходи до будинку. А вони із заворотами. Я математично вирахував, які кути куди класти. Сам швидко навчився працювати з каменем. Сподобалося, пізніше всю свою квартиру облагородив: маю гранітні підвіконня, полички, у дружини є цукерниця з вигравіюваним “Я тебе люблю”, а в тещі — ніж із мармуровою ручкою».
Чоловік сформував бригаду, куди набрав хлопців зі свого села. Вони із задоволенням погодилися, бо знали: не кине на гроші.
Зароблене Ярослав продовжував возити додому, просив: збудуймо нову веранду, проведімо воду. Але кошти проїдалися першого ж місяця, скільки б не давав.
«І в мені стався перелом. Якщо толку немає, витрачатиму їх на себе. Одягався, як хотів, купив машину — іномарку Ford Focus за 2 тисячі доларів. Це у 24 роки».
Щоб потрапити на Майдан, заробив на Антимайдані
У ніч проти 30 листопада 2013 року правоохоронці розігнали студентів — учасників Революції гідності. Ярослав саме був у батьків. Кадри розгону його зачепили:
«Вирішив, що не можу отак терпіти, треба їхати. Але грошей немає, якраз віддав матері за свою зимівлю. Де ж заробити? Почув, що в селі набирають людей їхати на Антимайдан, платили по 350 гривень на день. Я зголосився. Відбув той день, мене вернуло від усього, але відстояв. Отримав гроші вже в селі».
Поки домашні відпочивали, тихенько зібрав весь свій робочий інструмент: болгарки, перфоратори, дрилі. Нікому нічого не сказавши, вирушив до столиці. Заробленого вистачило на бензин в один бік. Мати все телефонувала й почувши, де її син, насварила. Не через політику — через гроші.
Вже на Майдані Ярослав почав із того, що робив канапки, потім потрапив у 14 сотню самооборони. На Майдані жив, там же познайомився з дівчиною, яка не знала, де приткнутися. Сказав триматися його, щоб не образили. Коли йому вліпили поміж лопаток шматком бруківки, Оксана його лікувала. У 2015-му вони повінчалися.
Спостерігала за сином здалеку
Справжня мама Ярослава ще з народження первістка відчувала: щось не те. Хлопчик не брав грудей, був нервовим. І молода жінка повторювала: не моя дитина. Її батько, авторитетна людина в родині, запевнював: «Та ну, що ти! Це твій син, ось дивися: на діда схожий». Жінка повірила.
Хлопчик Микита ріс тривожним, вчився кепсько, не міг до пуття закінчити школу. Батько просив, щоб хоча б трійки в атестаті виставили. Влаштував сина і на роботу, і на службу в елітні війська. Але надовго Микити не вистачало. Все кидав. Навіть відсидів у в’язниці за крадіжку. Його молодша сестра навпаки — вчилася гарно, працює педагогом.
Коли Микиті виповнилося 16 і його ставили на облік у військкомат, взяли кров на аналіз. Результат здивував і викликав підозри в батьків, що це не їхня дитина.
Жінка мала доступ до архівів і довідалася, що того дня разом із нею народжувала інша породілля, і що хлопця, ймовірно її сина, звати Ярослав. Коли зʼявилися соцмережі, знайшла й стежила за його життям, не видаючи себе. Аж до Майдану — доки не прислала йому фото з двома чоловіками. Один із них — кровний батько Ярослава, інший — Микита. І настільки Ярослав схожий на свого батька, настільки ж і Микита схожий на своїх кревно рідних братів.
«Батьки не хотіли втручатися, руйнувати “сімейну ідилію”. Коли вони мені це розповіли під час зустрічі, я плакав отакими сльозами, — він відміряє пів пальця. — Якби ви знали, як мені важко жилося».
Довгі однакові носи, великі вуха
До 2014-го Микита вже кілька років знав, що він нерідний. Якось підслухав розмову батьків. Зараз вони рідко спілкуються, він пішов після великої сварки.
Ярослав же вирішив нарешті зустрітися з кровною родиною. Вони й зараз живуть у тому містечку на Хмельниччині, де й 40 років тому.
«Я приїхав, назустріч вибігли мама й сестра, — згадує ніжно. — Мама мене обійняла, і я відчув, що вона така рідна. Відразу стало спокійно, на душі все вляглося, зникла тривога. Під час тієї зустрічі в мене першого вирвалося: “Мамо”. А сестра зависла в мене на шиї. Вона така маленька, нижча мого плеча.
Ми довго говорили. Тато був у відрядженні, і ми зв’язалися по відеозв’язку. Сиділи кожен перед своїм телефоном і довго сміялися, які ми схожі: довгі однакові носи, великі вуха, голос, манера жартувати. І тоді, і зараз, коли спілкуємося, мене часто пробиває на сльозу. Студенти мене знають як зваженого й серйозного, навіть суворого. Але батьки, ці стосунки — це чутливо, зворушливо для мене».
Справжній батько відразу показав новознайденого сина своєму колу, у лікарні медсестри дивувалися: «Вас не розрізниш». Лікар ходив, пишався: «Це мій син».
Батько Ярослава дуже просив, щоб той перейшов на його прізвище. Але син відмовив: «Я виріс як Вознюк, у мене дружина Вознюк і діти теж. Коли вони виростуть і знатимуть усе, хай міняють прізвище, якщо захочуть. Я не перечитиму, навіть допоможу з оформленням».
Розповісти правду батькам, які його виховали, Ярослав наважувався довго. Розумів, що сім’я сприйме важко. Так і сталося. Мама Люба в сльозах повторювала: «Ти мій, ти наш». Коли сказали про підміну батькові, який лежав після інсульту й не міг говорити, той заплакав.
Батькам не судилося побачити рідного сина Микиту. Обох не стало: тата у 2019-му, мами — на рік пізніше.
«Колгосп забрав їхнє здоров’я, хай йому грець, — зітхає Ярослав. — Вони тяжко працювали все життя».
З Микитою в нього стосунки не склалися. Надто різними виявилися.
Але до новоспеченої родини в село Микита приїхав. Допоміг з установкою пам’ятника померлому батькові. Брати (життя яких не дуже склалося, вони не працюють, перебиваються випадковими заробітками) сприйняли його як рідного, але із сестрою вийшла неприємність. Микита завів її в борги: затіяв бізнес, куди залучив сестру, і зник. Їй довелося віддавати приблизно 15 тисяч гривень за нього. Зараз він не контактує з братами теж.
Нова історія. Щаслива
Ярослав покинув будову, якій віддав років зо вісім, і пішов у Могилянку, спершу завідувачем лабораторії на факультеті інформатики. Проявив себе. Декан підбадьорював Вознюка працювати в галузі інженерії. Нині Ярослав Іванович — викладач, читає дисципліни із цифрової електроніки. Крім того, працює в IT-команді аналітиком із кібербезпеки.
Вже 13 років як чоловік знає про справжніх батьків. У них чудові стосунки, телефонують одне одному ледь не щодня. Усі троє онуків (у Ярослава два хлопчики й крихітна Соломійка, яка народилась у березні цього року) з’явилися на світ, коли ця історія відійшла в минуле. Хіба що дружина Ярослава Оксана на кожних своїх пологах розповідала про неї акушерам, на що її запевняли: «У вас такого не буде».
«Коли ще були живими батьки із села, я казав, що я найбагатша людина: маю дві мами й двох татів. Я тепло ставлюся до всієї своєї родини. Якоїсь миті всі пазли склалися, і я зрозумів своє місце в цьому світі.
Я вдячний батькам, які мене виховали: тато навчив працювати руками, мама — любити родину, бо прищеплювалося, що сім’я — то святе. Іншим батькам вдячний, що народили, що маю від них підтримку й пораду: можу зателефонувати, поговорити.
Тато ось допоміг знайти паркет у квартиру. Оксанині батьки (вони у США) допомогли нам придбати житло. Її мама має прилетіти у квітні на хрестини Соломійки. Я щаслива людина, — Ярослав усміхається, — у мене є те, про що я завжди мріяв. Я серед своїх».
