— Соромно сказати, дівчата, — бідкалася Таїсія, пояснюючи колегам свій ранковий марафон. — До обіду шукала, з ким би сьогодні Кирилка залишити. В садочок же ж зась — із найменшим нежитем і соплями на поріг не пускають. Всіх подруг обдзвонила, всіх сусідок оббігала!

— А шеф дуже лютував? — співчутливо поцікавилася одна з колег. — Питав, де це знову наша Яковлева поділася?

— Та питав, звісно, — зітхнула Тая.

— Стривай, а хіба твоя мама не в сусідньому будинку живе? Вона ж завжди виручала? Що, захворіла чи якісь плани? — не вгамовувалася колега.

— Та де там! — відмахнулася Тая, ховаючи очі. — А ми ж і квартиру спеціально так підбирали, щоб поруч бути. Думали: ну як мама з рідним онуком не допоможе? Ех…

Таїсії та її чоловікові Грицькові по тридцять два роки. Побралися вони шість років тому і перші роки жили під Бояркою, у свекрів.

Квартирка в батьків чоловіка тіснувата, та й до роботи на правому березі Києва добиратися — ворогу не побажаєш.

— Квартиру знімати не стали, — розповідає Тая. — Вирішили складати копійку до копійки. Два з половиною роки зі свекрами прожили. Бувало всяке, що й казати: десь доводилося язик за зубами тримати, бо ж я там не господиня, десь повз вуха пускати буркотіння свекра.

А от до своєї власної мами, яка жила якраз у тому районі, де молодята працювали, Тая жити не пішла.

Точніше, її туди ніхто не запрошував. Мама одразу рубанула з плеча: з зятем під одним дахом уживатися не збирається, не хоче і не буде. Оженилися?

То тепер самі своє гніздо мостіть. Отже, вибір був невеликий: або чужий куток орендувати, або тулитися в кімнатці у свекрів.

— А потім ми таки назбирали трохи грошенят. Грицька батьки допомогли — вони ж іще обоє працюють, — пояснює Таїсія.

— Взяли ми однокімнатну в іпотеку. Якраз у подруги дитинства пішла з життя бабуся, а жила вона в будинку напроти моєї мами. Тож ми і в ціні зійшлися, і взагалі…

Під цим багатозначним «взагалі» Тая має на увазі те, що переїжджали вони у свою новеньку, простору однокімнатну, коли вона була вже на тринадцятому тижні при надії.

Свекруха тоді аж світилася від щастя:

— Ой, як добре! Рідна мама буде поруч, завжди знайдеться кому підсобити з онуком чи онучкою!

Тут треба сказати, що Таїна мама, пані Владлена, новину про те, що донька чекає на дитину і тепер житиме під боком, сприйняла, м’яко кажучи, без зайвих сентиментів.

Вирішили — то вирішили. І захоплення свахи з приводу майбутнього статусу бабусі вона категорично не поділяла.

Якось навіть досить різко її обірвала:

— Вони діток заводити самі вирішили? Самі. То нехай самі й виховують! Я тут до чого? Я своє дитя вже на ноги поставила.

— Ой, та що ви таке кажете! — заголосила свекруха. — Це ж онучок! Або онучечка… Своя кровинка! Ви зараз так говорите, а як побачите те маля, як на руки візьмете — то одразу розтанете і по-іншому заспіваєте!

Владлена тільки стенула плечима й залишилася при своїй думці.

Коли з’явився Кирилко, бабуся прийшла, вручила подарунок, із цікавістю зазирнула у візочок і спокійно відбула додому.

— Не зайде, не подзвонить зайвий раз, — скаржилася Тая.

— Каже: у мене робота, від маленьких я вже відвикла, від плачу голова тріщить. Свекруха тим часом на вихідних летить електричкою, з рук малого не спускає, спати його вкладає, спершу навіть просилася ночувати в нас із суботи на неділю, щоб допомогти. А рідна мама — холодна, мов та крижина.

Тая все ж сподівалася, що материнське серце відтане, коли онук трохи підросте. І справді, бабуся почала частіше навідуватися до малого Кирила.

Але не тому, що раптом прокинулися почуття, а просто коли хлопчику виповнилося півтора року, пані Владлена вийшла на пенсію і сіла вдома.

— Мені гривень вистачить, — заявила вона всім знайомим. — Буду потроху студентам курсові писати, щоб без діла не сидіти. Живу сама, багато мені не треба.

А от Таїній родині треба було.

З іпотекою та ще й у декреті вони з нетерпінням чекали того дня, коли Кирила можна буде оформити в садочок, а Тая повернеться на роботу.

— Були такі часи, особливо цієї весни, що ми просто доходили до ручки, — згадує жінка.

— Чоловіка посадили у відпустку за власний рахунок, виплати копійчані. Ох, ми тоді й насиділися на самих макаронах! Малому, звісно, і фрукти, і м’ясо, і сирочки купували, а самі перебивалися як могли. Навіть у свекрухи доводилося позичати, хоч як соромно було.

Місце в садочку Кирилу дали в середині вересня, йому тоді було майже три рочки.

Тая зо два тижні водила сина на кілька годин для адаптації, потім до обіду, а коли вихователі дали добро — залишила на повний день і через три дні побігла на роботу.

— Кирилкові в садочку дуже подобається, — зітхала молода мама. — Тільки-от пропрацювала я цілих п’ять днів, і ми успішно засіли вдома із соплями та температурою.

Другого разу малий витримав у садку аж півтора тижня.

А Таї якраз доручили зробити терміновий звіт. Шеф за час її декрету змінився, тож доводилося завойовувати авторитет з нуля.

— Вранці збираюся, Кирила вже вдягнула. Дивлюся — а він якийсь кволий, ще й щоки пашать. Лоб помацала — ну точно, гарячий! А чоловік у відрядженні десь під Фастовом, а в мене зустріч із важливим підрядником, яку ні скасувати, ні перенести, — розповідає Тая.

Жінка підхопила малого і прожогом помчала через двір — до мами.

— Ти вдома? Ой, яке щастя! Мамо, виручай! У мене справи горять, проєкт горить… і Кирилко теж горить!

— Таю, — крижаним тоном відповіла пані Владлена. — Ми так не домовлялися. Могла б хоч попередити, у мене ж можуть бути свої плани! І що це взагалі за поведінка? Дитина хвора, а ти її кидаєш і тікаєш? Я сьогодні посиджу, але прошу: більше так не роби.

— Я не можу взяти лікарняний! — насупився Грицько ввечері. — У тебе проєкт, і в мене проєкт. Всі за роботу зубами тримаються, а я з малим на лікарняний піду? Домовляйся з матір’ю, вона ж поруч живе!

Тая ледве вблагала матір виручити їх цього разу, клятвено пообіцявши, що з наступної зарплати обов’язково наймуть няню.

— Ой, що ти вигадуєш! — обурилася свекруха, почувши про ці плани.

— Яка няня? З яких статків їй платити? Рідна мама під боком і не допоможе? Та такого не може бути! От якби я на пенсії сиділа та поруч жила, я б завжди виручала! Куди твоя матір дінеться, якщо ти їй Кирилка приведеш? Нікуди вона не дінеться. Це ж наша доля — дітям з онуками допомагати!

Тая з сумнівом похитала головою.

Наступного разу, у листопаді, коли син знову захворів, вона сиділа з ним сама, викликаючи гнів шефа. Грошей на няню не було, а знову напрошуватися до мами після її категоричної відмови зовсім не хотілося.

Та на початку грудня малий знову підхопив вірус. Тая привела його з садка з температурою, а на роботі — як на зло, черговий звіт.

— Ні, ні і ще раз ні! — заявила по телефону Владлена. — Мені через два дні їхати на ювілей до подруги в Черкаси. Я сидіти з малим не буду. Ти обіцяла щось там щодо няні вирішити. Не вмовляй мене, я не можу і не хочу.

Свекруха, почувши про таку біду, вирішила взяти справу у свої руки і зателефонувала свасі:

— Свахо, ну як же так? Дітям не допомогти? Ви ж там поруч, от приведемо вам Кирилка, невже серце материнське не здригнеться? Та бути такого не може!

А потім швиденько передзвонила Таї:

— Навіть не сумнівайся! Дзвони зранку у двері, вона відчинить, побачить онука на порозі — і нікуди не дінеться. А за пару днів я відгул візьму і сама заберу внучка.

Зранку Таїсія, мов на страту, повела сина до мами. Подзвонила у двері — тиша. Почала стукати — анічичирк.

— Слухавку не бере, — згадує Тая. — Я вже перелякалася, дістаю ключ від її квартири із сумочки, вставляю в замок — а він інший! Дивлюся — на килимку стружка валяється, мабуть, увечері майстер працював. Ну, що робити? Побігла по сусідках, на роботу ж треба летіти…

Мамі вона додзвонилася аж ближче до обіду.

— Зі мною все чудово, — бадьоро відповіла Владлена. — Я здорова. Де я? Вдома. Твій стукіт чула. Не хотіла відчиняти — і не відчинила. І замок я спеціально змінила. Бо знала, що ти знову спробуєш підкинути мені дитину.

— Мамо… — прошепотіла Таїсія, ледь стримуючи сльози. — Але ж можна було просто відчинити двері і сказати мені це в очі. Навіщо ж так робити?

— А я тобі казала, — незворушно заперечила Владлена. — Чесно і прямо казала. І не один раз. Тільки ти воліла мене не чути. Де ваша няня? Не знайшли? Грошей немає? А до чого тут я? Сваха б посиділа?

Ну так я не проти, хай сидить! І не треба мене на понт брати, і під двері мені онука підкидати не треба. Вирішили мати дитину — виховуйте самі!

— От же ж… слів на неї немає! — тільки й змогла вичавити з себе свекруха, почувши цю історію. — Добре, везіть Кирила до нас у Боярку. Я відгули взяла.

Цю непросту життєву ситуацію нам довірила читачка, а ми лише трохи відредагували її для вас. Кажуть, що онуків люблять більше за дітей, але ж кожна людина має право на своє життя та власні кордони.

Як ви гадаєте: чи справді бабуся вчинила надто жорстоко, змінивши замок, чи молодим батькам варто було з самого початку поважати її тверде «ні»?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!