– Юля, ти хоч розумієш, як це виглядає збоку? Сусіди запитують, чому онуки на всі канікули їдуть до сватів, а до нас – лише на дві години у вихідні «відзначитись». Ми що, прокажені?

– Мамо, дітям там подобається. Там ліс, річка, і Тамара Семенівна з ними порпається, пече щось постійно. Їм там просто… весело.

– Весело? – мати сплеснула руками. – А в нас їм, значить, нудно? Ми з батьком все життя поклали, щоб ви з братом нічого не потребували.

– Ти згадай, у чому ти ходила! Завжди у всьому найкращому, практичному. На їжі ніколи не заощаджували.

А тепер ти заявляєш нам, що дітям у нас не цікаво?

– Я не сказала цього, мамо. Просто вони до вас не звикли.

– То дай їм звикнути! Залиш їх на місяць. У мене зараз часу вагон, я на пенсії. Ми з батьком ними займатимемося.

– Нам тоді ніколи було, працювали, як навіжені, а зараз усе для них. Ну чого ти мовчиш?

Юля подивилася у вікно. На підвіконні стояла запилена герань, яку мати поливала суворо за розкладом, не тому, що любила квіти, а тому, що так треба.

– Я поговорю з чоловіком, – тихо відповіла Юля. – Але не обіцяю.

– “Поговорю”! – передражнила мати. – Своя голова на плечах має бути. Зовсім від рук відбилась! В наш час слово батьків було законом, а ви… Ех, Макар, ну скажи ти!

– Залиш її, Любо, – долинуло з кімнати. – Не хоче, не треба. Чого нерви витрачати?

– Ось! – мати знову повернулася до Юлі. – Вся у батька! Той все життя мовчить, і ти така сама. Невдячна!

Юля встала, відчуваючи, як усередині все починає звично тремтіти.

– Мені час, мамо. Дениса треба із садка забирати.

– Іди, йди. Продукти он забери, я купила по акції. І братові передай, щоб хоч подзвонив. А то теж — раз на місяць «привіт, до побачення».
***
Вийшовши з під’їзду батьків, Юля жадібно ковтнула свіже осіннє повітря. Тут же задзвонив телефон. На екрані висвітилося фото брата – усміхнений чоловік на тлі засніжених гір.

– Привіт, Юлько! Ну що, була у наших?

– Була, – зітхнула вона. – Знову скандал через дітей. Вимагає їх на місяць. Каже, сусіди косо дивляться.

– О, класика! – Брат хмикнув. – Думка сусідки тітки Валі важливіша, ніж те, що її діти взагалі не знають.

– Слухай, ти там тримайся, я у вихідні приїду, з’їздимо на дачу? Шашликів насмажимо, малі побігають, ми з тобою хоч поговоримо нормально…

– Обов’язково, – посміхнулася Юля. – Дякувати Богу, хоч ми один одного розуміємо.

– А як інакше? Ми ж в одному окопі виросли. – Гаразд, мені по роботі дзвонять. Увечері спишемося про гроші, я тобі перекажу ту частину, яку позичав.

– Не горить, – відповіла вона. – Коли зможеш, тоді й віддаси.

– Ні, я так не люблю. Банки – зло, а в нас із тобою чесна угода. Цілую!

Юля відклала телефон. Брат був єдиною людиною, з якою вона відчувала справжній зв’язок зі свого дитинства.

На п’ять років молодший, він завжди був її «хвостиком». Вона пам’ятала, як закривала його собою в дитячій, коли в сусідній кімнаті мати вичитувала батькові за якусь дрібницю, а той у відповідь тільки демонстративно мовчав.
***

Пам’ять послужливо підкинула картинку з минулого: ось Юлі дванадцять років. Вона стоїть перед дзеркалом у новому пальті, яке принесла мати. Пальто було добротним, темно-коричневим, «на виріст» і зовсім не гарним.

– Мамо, воно мені не подобається. Воно… як у бабусі. Можна мені синю куртку, як в Олени?

– Мало, що тобі подобається! – відрізала тоді мати, застібаючи на Юлі ґудзики. – Куртка – це на один сезон, промокне – і все.

– А це пальто – шерсть! Зносу не буде. Тобі тепло? Тепло. Решта – дурниці. Нема чого з себе модницю вдавати, у школі вчитися треба, а не вбрання показувати.

Юля тоді промовчала. Її подруга Олена жила зовсім інакше, і Юля любила приходити до неї в гості.

Сім’я Олени збиралася за великим столом, вони довго обідали, перебиваючи один одного, сміялися, обговорювали, який фільм подивитися у вихідні.

– Юлю, – усміхалася мама подруги, підкладаючи їй ще один шматок пирога. – А ти що думаєш із цього приводу? Тобі більше подобаються комедії чи пригоди?

Юля тоді завмерла з відкритим ротом. Її спитали, що їй подобається! Не для галочки, а просто тому, що її думка була важливою.

Вдома все було інакше. Сніданок – швидко, доки тато читає газету, вечеря – під монотонний шум телевізора.

– Чому в нас не так, як в Олени? – спитала вона одного разу брата, коли вони сиділи в його кімнаті, і вона допомагала йому з математикою.

– Тому що у нас «серйозна сім’я», – по-дорослому відповів десятирічний хлопчик. – Мама каже, що балаканина за їжею – це ознака несерйозності.
***
У суботу вони, як і домовлялися, зустрілись із братом.

– Знову дзвонила, – сказав брат, сідаючи поряд з Юлею на складний стілець. – Мама. Вимагала звіт, чому я не завіз їй стару мікрохвильову піч.

– Я говорю: «Мамо, я нову тобі купив, вчора доставку замовив». А вона кричить:

– Навіщо витрачатися? Та ще попрацювала б, якби підкрутити!

– Вона не змінюється, – кивнула Юля. – Для неї будь-яка витрата на її комфорт – це злочин проти людства.

– Знаєш, що найдивніше? Вона ж й справді вірить у те, що любить нас. І що ми їй винні.

– Вона тут мені видала: “Я з вами не догуляла в дитинстві, не поняньчилась, зате зараз все віддам онукам”.

– Саме це мене й лякає, – тихо промовила Юля. – Я не хочу, щоб вона займалася моїми дітьми. Я боюся, що вона почне виховувати їх так само як виховувала нас. Пам’ятаєш, як вона заборонила тобі йти в художню школу?

– Ще б не пам’ятати. “Муляр – не професія, йди на інженера, завжди шматок хліба буде”. У результаті я посередній інженер, який ночами в гаражі малює ескізи, які ніхто не бачить.

– А я досі не можу дозволити собі купити сукню, яка просто «красива», – зізналася Юля. – Щоразу в магазині стою і думаю:

– А вона практична? А вона надовго? І купую чергові сірі штани.
***
За тиждень Юля знову приїхала до батьків – треба було завезти ліки для батька. У нього знову прихопило спину. Батько лежав на дивані, дивлячись у стелю.

– Тату, привіт. Як ти? – Юля підійшла і торкнулася його плеча.

– Нормально, – буркнув він. – Пігулки на стіл поклади. Мати на ринку.

Юля сіла на край крісла. Вона хотіла щось сказати, запитати про щось важливе, але слова не йшли.

Про що говорити з людиною, яка за тридцять років твого життя жодного разу не спитала: «Ти щаслива?».

Повернулася мати, навантажена важкими сумками.

– О, прийшла! – вона навіть не привіталася, одразу почала вивантажувати продукти на стіл. – Подивися, яку цибулю взяла! На дві гривні дешевше, ніж у магазині за рогом. А ви всі гроші на вітер кидаєте.

– Мамо, я привезла ліки…

– Бачу. Могла б і вчора завезти, тато мучився. Зовсім про нас не думаєте. Внуки як? Знову зі сватами?

– Мамо, ми з братом вирішили Новий рік разом зустрічати. У нього на дачі. Хочемо дітей на свіже повітря вивезти…

– Разом? На дачі? А ми?

– А ви, як хочете, приїжджайте до нас першого числа. Ми стіл накриємо, посидимо.

– Першого числа? – закричала мати. – Новий рік – це сімейне свято! Ми маємо бути всі разом тут, за цим столом!

– Я вже меню склала. Я холодець збиралася варити, олів’є різати. А ви, значить, за нашою спиною все вирішили?

– Мамо, ми просто хочемо відпочити… Спокійно, без суперечок про ціну на ковбасу!

– Ах, ось як ти заговорила! – злетіла мати знову. – Спокою їм хочеться! Ми вам все життя віддали, а вам із нами «не спокійно»! Макаре, ти чуєш? Вони нас із сім’ї викреслили!

Батько важко зітхнув і одвернувся.

– Юля, – мати підійшла впритул. – Ти зрозумій, ми не вічні. Нам хочеться уваги. Щоб діти по будинку бігали, щоб гамірно! Ми ж для вас намагалися, все додому, все для вас.

– Мамо, – не витримала Юля. – Ви давали нам їжу та одяг… І при цьому ви ніколи не питали, що ми відчуваємо. Ви навіть не обіймали нас просто так…

– Чому ти думаєш, що зараз, коли ми виросли, нам раптово захочеться тієї близькості, якої ніколи не було?

Мати дивилася на дочку так, наче та заговорила іноземною мовою.

– Як це… не обіймали? – пробурмотіла вона. – Та ніколи було! Життя важке було, дев’яності, потім криза. Ми виживали, Юля! Щоб ви в люди вийшли. А тепер ти мені образами своїми під ніс тицяєш?!

– Саме так, мамо! Ви виживали. І ми разом із вами виживали. А тепер ми просто хочемо жити.

***
Юля йшла до машини, і всіма силами намагалася не розплакатися – посварилися вони з матір’ю міцно.

Вона претензій доньки не зрозуміла, сварка переросла у грандіозний скандал миттєво.

Юля чудово знала, що через пару днів мати подзвонить і плакатиме, звинувачуючи її в жорстокосерді, а батько так і мовчатиме.

І ще вона знала, що знову привезе їм продукти, ліки та гроші. Тому що так належить, адже вона їх дочка.

Дорогою додому вона трохи заспокоїлася – не можна показувати чоловікові та дітям свій стан.

Увечері вона зайшла в кімнату до сина – він сидів на килимі та будував щось із Лего.

– Мамо, дивись! Це космодром для марсіан!

Юля опустилася поруч із ним на підлогу.

– Класно, Денисе. А розкажи мені про марсіан. Які вони? Їм там не страшно одним у космосі?

Син почав захоплено розповідати, розмахуючи руками, а Юля слухала, вбираючи кожне його слово.

Вона знала, що її син ніколи не матиме коричневого пальта «на виріст», і що він завжди знатиме, що його думки та почуття для неї – це найважливіше, що є в цьому світі.

За вікном стемніло. Юля взяла телефон та написала братові:

– Все в силі. Новий рік у тебе. Я візьму на себе закуски та ігри для дітей.

Відповідь надійшла через секунду:

– Чудово. Чекаю не дочекаюся. Мама дзвонила, лаялася знову … Я попросив її більше свій негатив на мене не виливати. – Юль, ми молодці, правда?

– Правда, – відповіла вона і відклала телефон.
***
Юля та її брат продовжували підтримувати батьків до самого кінця, регулярно привозячи продукти та оплачуючи рахунки, але душевна близькість так і не виникла. Що, власне, й не дивно.

Згодом Юля остаточно перестала докоряти собі байдужість, прийнявши той факт, що не можливо віддати ту любов, яку ти сам ніколи не отримував.

А з братом вона й досі ніжно дружить.

Як ви вважаєте, хто в цій ситуації має рацію, а хто схибив? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!