Моя бабуся Анна Вікторівна, завжди ставилася до мене краще, ніж до інших своїх онуків, я сам добре це помічав. Я завжди знаходився поряд з нею, скільки себе пам’ятаю.

Коли я вже підріс, прибігав до бабусі, щоб дізнатися як її справи, я любив з нею спілкуватися, розмовляти про життя. Якось я прийшов, а вона лежить і нічого мені не говорить, я зателефонував фахівцям і їй допомогли. Відтоді бабуся ще більше любила мене, сказала, що у неї все добре завдяки мені.

Відтоді ми з бабусею постійно стали найріднішими людьми. Я розповідав про всі свої таємні мрії. Навіть про те, яка дівчина мені подобається, лише з нею ділився своїми секретами. Мама не розуміла такої дружби, постійно казала мені, що немає чого бігати щодня до старенької бабусі.

Коли мені виповнилося вже 18 років, я випадково знайшов документи, в яких говорилося, що в мене інший тато. Я не повірив в це. Але коли добре подумав, то згадав, що тато завжди був холодний до мене, він ніколи не похвалить мене, й слова доброго зайвий раз не скаже, ніколи не повів за руку в магазин чи куди ще як водить менших своїх синів Дмитра і Степана. Тоді виявляється що і бабуся мені не рідна, адже вона мама мого батька. Я зовсім заплутався, і щоб розібратися в усьому, пішов до бабусі, адже, щиро кажучи, я навіть й не знав куди мені йти.

Бабуся підтвердила, що я дійсно не її рідний внук, але, добавила, що з усіх любить мене найбільше, я найрідніша людина для неї. Я вірив їй, тому що і для мене вона найрідніша.

Після закінчення навчання я зустрів Марію, дуже добра дівчина, ми з нею вирішили одружитися і першій, кому я про це розповів, була бабуся Анна. Жити ми почали в орендованій квартирі. Грошей не було ні в мене, ні в Марії. Тому вирішили економити, збирати кошти на купівлю свого власного житла.

Бабуся, хоч була старенька, але часто приходила до нас в гості, обов’язково принесе якийсь потрібний у господарстві подарунок. якийсь смаколик приготує чи купить фрукти. Моя мама про мене згадувала лише коли їй щось потрібно. Відтоді, як я дізнався правду про батька, вона перестала мені допомагати. Говорячи, що я виріс, а в неї ще два малих сини, яких потрібно ставити на ноги їй з чоловіком. Я не ображався, це ж мама.

Про те, що люди не можуть знайти спільну мову через спадок, я часто чув по телевізору, але ніколи не думав, що мене може стосуватися. Бабусі не стало зовсім несподівано. Це була єдина рідна душа яка мене любила. Через деякий час сказали, що нотаріус має надати нам всі документи про спадок. Запросили й мене. Коли побачили батьки що я прийшов, здивувалися. Хотіли відправити назад. Що мені там робити? Адже бабуся не рідна мені, це всім було зрозуміло, що я не маю зовсім ніякого відношення до спадку. Мама також не в захваті, що я прийшов. Інколи мені здавалося, що вона не любить мене, але за що?

Коли прочитали заповіт, я був здивований. І не тільки я. Виявляється квартиру бабуся залишила в спадок лише мені одному. Там був ще якийсь короткий лист для батька, декілька речень всього. Вона пише, що Дмитрові і Степану ви допоможете самі, а Олександру я залишаю свою квартиру.

Я не знав, що мені робити – сумувати чи радіти. Але виявилося, що сумувати. Враз все сімейство відвернулося від мене, навіть спілкуватися зі мною не стали. Батько весь час говорив, що то все неправильно, ця квартира мала б бути лише його, а він вже розпоряджався б нею. Мама теж від мене відвернулася.

Нам з Марією відтоді було дуже непросто. Родичі усі телефонували, казали, що це не правильно і я маю відмовитися від квартири, і я вже хотів це зробити. А потім передумав – це була така воля Анни Вікторівни, чому я маю відмовлятись? Тепер у мене є житло, але немає родини. Чи, можливо, я не вірно роблю і віддати квартиру батькам?