Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • Людмила вирішила зробити генеральне прибирання в квартирі. Почала вона зі своєї кімнати. Досі ще траплялися речі її покійного чоловіка Олексія. Але Людмила майже все викидала. Залишала тільки найцінніше й найпамʼятніше. Весь одяг із шаф вона виклала на диван і крісла. Почалося сортування. Людмила перебирала речі і згадувала своє життя… Раптом її роздуми зупинив дзвінок у двері. – Дивно, – подумала Людмила. – Дочка в іншому місті живе. Та й попередила б мене… Але дзвонили наполегливо, а потім почали стукати. – Хто там?! – вийшла у коридор Людмила. Вона відкрила двері й застигла від несподіванки

Людмила вирішила зробити генеральне прибирання в квартирі. Почала вона зі своєї кімнати. Досі ще траплялися речі її покійного чоловіка Олексія. Але Людмила майже все викидала. Залишала тільки найцінніше й найпамʼятніше. Весь одяг із шаф вона виклала на диван і крісла. Почалося сортування. Людмила перебирала речі і згадувала своє життя… Раптом її роздуми зупинив дзвінок у двері. – Дивно, – подумала Людмила. – Дочка в іншому місті живе. Та й попередила б мене… Але дзвонили наполегливо, а потім почали стукати. – Хто там?! – вийшла у коридор Людмила. Вона відкрила двері й застигла від несподіванки

Viktor
28 Лютого, 2026 Коментарі Вимкнено до Людмила вирішила зробити генеральне прибирання в квартирі. Почала вона зі своєї кімнати. Досі ще траплялися речі її покійного чоловіка Олексія. Але Людмила майже все викидала. Залишала тільки найцінніше й найпамʼятніше. Весь одяг із шаф вона виклала на диван і крісла. Почалося сортування. Людмила перебирала речі і згадувала своє життя… Раптом її роздуми зупинив дзвінок у двері. – Дивно, – подумала Людмила. – Дочка в іншому місті живе. Та й попередила б мене… Але дзвонили наполегливо, а потім почали стукати. – Хто там?! – вийшла у коридор Людмила. Вона відкрила двері й застигла від несподіванки

Людмила вирішила зробити генеральне прибирання в квартирі. Почала вона зі своєї кімнати. Досі ще траплялися речі її покійного чоловіка Олексія. Але Людмила майже все викидала. Залишала тільки найцінніше й найпамʼятніше. Весь одяг із шаф вона виклала на диван і крісла. Почалося сортування. Людмила перебирала речі і згадувала своє життя… Раптом її роздуми зупинив дзвінок у двері. – Дивно, – подумала Людмила. – Дочка в іншому місті живе. Та й попередила б мене… Але дзвонили наполегливо, а потім почали стукати. – Хто там?! – вийшла у коридор Людмила. Вона відкрила двері й застигла від несподіванки

Людмила присіла на лавку у парку. Від нових черевичків втомилися ноги, і вона вирішила трохи посидіти.

Повз проходили люди, одні неквапливо, інші поспішали.

Дві дівчини у спортивних костюмах, весело говорячи, пробігли повз.

Якась бабуся пройшла і сіла на сусідній лавці.

Пізніше до неї приєдналася друга, і вони почали щось обговорювати.

– Добре, відпочивати, спостерігати, але треба зайнятися справами, – подумала Людмила.

Жінка підвелася і пішла додому. Вона хотіла зробити генеральне прибирання в квартирі, а потім і невеликий ремонт.

– Треба викинути все зайве, – подумала Людмила.

Дочка поїхала вчитися та так і вийшла заміж в іншому місті.

Людмила вийшла на пенсію, але сидіти вдома не могла, влаштувалася прибиральницею на пів ставки.

Вже хоч не одній вдома сидіти.

А зараз вона і взагалі зібралася у село їхати, в будинок матері, який їй у спадок дістався.

Будинок невеликий, але добротний. Ремонт вона зробить, гроші є. Квартиру вона здає в оренду. Та й цю зібралася теж здавати. Від двох квартир дохід хороший буде.

Свого часу Людмила для доньки старалися, але їй поки що не треба житло – сама купила вже в іншому місті.

Людмила почала прибирання зі своєї кімнати. За весь час зібралося дуже багато барахла.

Досі ще траплялися речі від покійного чоловіка. Але Людмила майже все викидала, чи роздавала. Залишала тільки найцінніше й найпамʼятніше.

Головне не речі, а пам’ять…

Весь одяг із шаф опинився на дивані і кріслі. Почалося сортування – що назад у шафу, що на смітник.

Людмила перебирала речі і згадувала… Все життя перед очима…

…З Олексієм вони побралися рано, дочка народилася, а більше дітей не було.

Хотіли, процедури робили, але ні. А жили по-різному.

Коли тільки починали жити важко було, дитина маленька, але ніхто не допоміг, не згадав про них, навіть старого одягу для дитини пошкодували родичі.

А могли ж! Допомагала завжди тільки мама Олексія й батьки Людмили.

А потім все налагодилося. Олексій знайшов хорошу роботу і вони поїхали в інше місто.

Приїжджали до батьків тільки у відпустку. Жили вже набагато краще за свою сільську рідню. Хоч і ті не бідували, все в них було.

– А що ви нам усілякі нісенітниці привозите?! – казали родичі. – Якщо грошей нема куди подіти, то нам надсилайте. Он треба будинок ремонтувати. Та й донька вбрання нові просить.

Всі три сестри Олексія галасували навперебій. Людмила тоді просто мовчала. Подарунки вони не хочуть, а самі так і наминають привезені смаколики.

Олексій теж мовчав, фінансовими питаннями у їхній родині займалася Людмила, як скаже, так і буде.

Та й які гроші рідні давати? Своїй доньці треба на навчання збирати.

Що хороше з одягу віддавали, на дні народження сестрам обов’язково надсилали грошей. А що ще?

А сестри хотіли для всіх своїх дітей, натякали на дорогі подарунки й для них.

Але Людмила тоді сказала:

– Ні.

Їхню доньку ніхто й ніколи не вітав навіть по телефону крім бабусь і діда, і вони не мають.

А потім і сестрам не надсилали нічого. Переїхали, отримали квартиру, купили ще одну, невелику.

Все, як один день промайнуло. Дочку заміж видали, на пенсію вийшли, а потім Олексій заслаб, довго не лежав, пізно було щось робити…

Одразу після поминок сестри попросили віддати їм речі покійного.

В Олексія багато всього було – одяг, інструменти різноманітні і дорогі.

– Ні, – сказала Людмила. – Поки сорок днів не буде, навіть не думайте, нічого не дам брати!

– А вам навіщо?! – сказали сестри. – У вас немає мужиків. А він наш брат був!

– Ні, – твердо сказала вдова. – Все після сороковин.

Але на сорок днів ніхто не приїхав – сказали, що вдома поминатимуть.

Не приїхали, а згодом і взагалі забули.

Людмила навіть образилась на них – хіба ж так роблять? Але життя продовжується.

Пізніше, коли вже минуло три роки, вони з дочкою всі інструменти продали через інтернет, одяг віднесли у церкву, дещо роздали сусідам…

…Роздуми Людмили зупинив раптовий дзвінок у двері.

– Дивно, – подумала жінка. – Дочка в іншому місті живе та й попереджає завжди, як їде.

Відкривати вона не хотіла, але дзвонили наполегливо, а потім почали стукати…

– Хто там?! – вийшла у коридор Людмила.

Вона відкрила двері й застигла від несподіванки.

– Людо, це я, Катерина сестра Олексія, пам’ятаєш ще мене?! – сказала з порога гостя.

Звісно Людмила пам’ятала. Катерина була молодшою сестрою її покійного чоловіка.

– Ну привіт. Скільки років минуло? Як ся маєш? А що в тебе за безлад, все розкидано. Ну нічого, я до тебе племінницю відправлю, вона наведе в тебе порядок.

– Нікого мені не треба, прибирання у мене. Сама впораюся. Попереджати треба, там дивися і не було б так. Ходімо краще на кухню, поставлю чай. А на це нема чого дивитися.

– Та ти не хвилюйся, Христинка у мене спритна. Все зробить.

– Я ж говорю – не треба. Пий чай, бери цукерки, тістечка.

– Добре живеш. Цукерки дорогі, а от у квартирі безлад. Кухня гарна.

– Я збираюся робити ремонт, тож і речі розбираю.

– Зрозуміло! Я думала, що погано все з тобою. А я Христинку хотіла до тебе прилаштувати. Заміж вона вийшла, а жити нема де. Ми одразу про тебе й згадали. Адже в місті в нас немає нікого і в тебе дочка поїхала. І не забувай, ти нам винна. Після смерті брата нічого не дала, а все його працею нажите було.

– Ми обоє працювали на рівних, – Людмила на мить аж оторопіла від такого нахабства.

– Коли ти ремонт закінчиш?

– Так я ще й не починала. Тільки готуюся.

– У червні вони до тебе приїдуть, їй якраз народжувати наприкінці місяця. У чистій квартирі з малим жити краще.

– Куди приїдуть? До мене?! Ні. В мене інші плани.

– Ти не можеш нам відмовити! Вони й доглянуть за тобою.

– Насмішила! За мною доглянуть! Більше нічого не могла вигадати. Я старша за тебе всього на п’ять років. П’ятдесят вісім мені. По твоєму я потребую догляду? Чай пий.

– Що ти тут влаштувала?! Що за смішки?! З тобою все добре?

– Зі мною все дуже добре. А сміх продовжує життя. Дякую, що згадали і про себе нагадали. Пий чай, у мене ще є багато справ…

Дізнатися більше

Курячий суп

Домашній одяг

Книги про стосунки

– Значить, ти нам відмовляєш?

– Так. В мене інші плани.

Катерина пішла обурена, щось бурмочучи нехороше собі під ніс.

Людмила закрила за нею двері й голосно засміялася.

Добре поспілкувалися. Але це ж не все. Мине років так двадцять і можуть родички знову з’явитися.

Добре, що про другу квартиру не знають, яку Людмила здає в оренду. А то сон втратили б.

Людмила відпочила, посміялася, і продовжила займатися справами…

Ця розповідь заснована на правдивій історії, якою поділився наш читач. Будь-яка схожість з реальними назвами чи місцями є випадковістю. Усі фото в статті є ілюстративними.

Навігація записів

Як бабусі не стало, ми всією родиною пішли до нотаріуса, він мав зачитати заповіт. Бабуся Анна мала гарну квартиру, усі багато років мріяли про неї, але коли нотаріус заговорив про спадок, всі затихли
— Ось, — і чоловік простягнув листок. — Він не відповідає на дзвінки. Прошу, передайте, інакше… — на секунду несподіваний гість замовк, а потім додав: — Інакше ми будемо змушені все це описати, — і він озирнувся навколо. «У що ж ти вляпався?» — подумала вона про себе, маючи на увазі чоловіка.

Related Articles

– А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один

Viktor
23 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один

– І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.

Viktor
23 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.

Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.

Viktor
23 Травня, 202623 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.

Цікаве за сьогодні

  • – А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один
  • – І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.
  • Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.
  • Василь, опустивши голову, поплентався до дверей. Але невдовзі з коридору пролунали звуки ..: — Галю, припини! Я просто поговорити пішов! Нічого такого не було, чесно!Люда лише зітхнула, повернувшись, і пробурмотіла:— Напевно, в минулому житті я заслужила таке..
  • – Продаємо тут будинок і їдемо назад в Україну. – Як це їдемо? У мене хороша робота, пристойна зарплата, ти теж працюєш, будинок хороший. Син закінчить інститут і теж сюди перебереться. Мене тут все влаштовує
  • — Денисе, ти нічого не хочеш мені сказати? — спокійно запитала я, застібаючи блискавку на валізі. Всередині мене все вигоріло. Ні сліз, ні істерик, ні бажання кидатися на шию з криками «як ти можеш!» — Марино, ну… мама в чомусь права, — промурмотів він, нарешті піднявши на мене погляд. У його очах не було ні жалю, ні провини. Тільки роздратування від того, що я затягую неприємну сцену.
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes