– Людо! Ти вдома? – покликав дружину Василь, увійшовши до квартири.

– Я на кухні, – відповіла Людмила.

Сьогодні вона прийшла додому раніше і зайнялася приготуванням вечері.

Василь роздягнувся, вимив руки і зайшов на кухню.

– А чому ти не хвалишся? – запитав він.

– Цікаво, а чим це я повинна хвалитися? – здивувалася дружина.

– А я по дорозі додому зустрів Риту з вашого відділу. Вона мені сказала, що вам сьогодні переказали премію за квартал.

– Переказали, правда. А тобі від цього яка радість?

– Яка? Я ж тобі вчора казав: мати дзвонила, просила Зої допомогти з іпотекою. Ти сказала, що у нас грошей немає. Так ось тепер є. Давай Зої тисяч п’ятнадцять переведемо, – запропонував Василь.

– З якого дива? – поцікавилася Людмила.

– Не прикидайся, ти ж сама знаєш, що Зої важко одній іпотеку платити. Я зараз подзвоню матері, скажу, що ми переведемо гроші, – сказав Василь і схопився за телефон.

– Стоп. Трохи пригальмуй. А хіба я сказала, що готова платити іпотеку за твою сестру? – зупинила чоловіка Людмила.

– А чому не допомогти, якщо у нас є гроші? – запитав він.

– Почнемо з того, що гроші є не у нас, а у мене. Це премія, яку я заробила, працюючи щосили протягом трьох місяців. Як ти думаєш, Василю, я працювала з ранку до вечора саме для того, щоб зробити приємне твоїй сестрі? І іншої мети у мене не було?

– Людо, але у неї ж діти!

– Василь, у мене теж є дитина. Варя – наша з тобою донька. Якщо ти, звичайно, пам’ятаєш, вона вчиться на другому курсі в університеті і живе в чужому місті в гуртожитку. І я їй щомісяця переказую гроші на життя. А ти за ці два роки доньці хоча б копійку дав?

– Я ж знаю, що ти їй надсилаєш.

– А може, їй було б дуже приємно отримати і від тата хоча б дві тисячі на колготки? – запитала Людмила. – А твоя сестра, перш ніж вплутуватися в іпотеку, повинна була прикинути, чи зможе вона її виплачувати.

– Але ж їй банк схвалив, – нагадав Василь.

– Все правильно. У банку працюють розумні люди, які вміють рахувати. Ось вони і порахували, що Зої повинно вистачати грошей. А якщо їй не вистачає, значить, вона їх просто неправильно витрачає.

Наприклад, занадто часто ходить в салони і кафе замість того, щоб виплачувати кредит. Так що я її бажання оплачувати не збираюся.

А ввечері Василь почув, як Людмила по телефону повідомила матері, що щойно переказала їй десять тисяч.

– Цікаво: для Зої у тебе грошей немає, а для матері – будь ласка, – обурився чоловік.

– Так, Василю. У мами міст зламався, їй треба до стоматолога йти. А пенсія у неї не дуже велика. Тим більше, що це моя мама, а Зоя мені – чужа людина, – пояснила Людмила.

– Взагалі-то Зоя – моя рідна сестра, – нагадав дружині Василь.

– Правильно: твоя, а не моя. Які до мене претензії?

– Ну, раз так, то я післязавтра отримаю зарплату і сам перекажу гроші Зої, – сказав Василь.

– Так, будь ласка. Тільки спочатку скинь, як завжди, десять тисяч на господарську картку, – відповіла дружина.

– Люда, я давно хотів запитати: а сорок тисяч – це не багато? Чи не можна поменше?

– Можна і поменше, тільки тоді на вечерю будуть макарони з кетчупом, а не з домашніми котлетами або відбивними. Можна ще не платити за комуналку і пральний порошок не купувати, – посміхнулася Людмила.

– А чи не можна якось економніше вести господарство, щоб і на відбивні, і на все інше вистачало?

– Хочеш – спробуй. Якщо у тебе вийде, я перейму досвід, – відповіла дружина.

На цьому розмова закінчилася. Але Василь чомусь вирішив, що Людмила не виконає своєї погрози, і переказав майже всю зарплату сестрі.

Однак він помилився. Вже наступного дня, повернувшись з роботи, він не застав на кухні жодних ознак вечері.

– Людо, а що у нас сьогодні на вечерю? – запитав він.

– Подивися в холодильнику, – відповіла дружина.

Василь заглянув у холодильник: там було порожньо. Тільки на дверцятах стояла самотня пляшка з кетчупом, а в ящику для овочів лежали два зморщені яблука.

– Людо, а тут нічого немає.

– Правда? А що там має бути? Ти щось туди поклав? – запитала вона. – А ти хіба не знав, що для того, щоб дістати щось з холодильника, треба спочатку це щось туди покласти?

– Ну, досить, я взагалі-то голодний, – сказав Василь.

– Здогадуюся. Але я ж тебе попереджала: куди гроші відніс, туди й вечеряти йди. І снідати, до речі, теж, – заявила Людмила і сіла в крісло з в’язанням.

Василю довелося їхати до мами.

А наступного дня свекруха – Ніна Володимирівна – прийшла особисто виховувати невістку.

Вислухавши довгу тираду свекрухи, Людмила сказала:

– Ви даремно так старалися, Ніно Володимирівно. Нічого нового для себе я не почула. Я і так знаю, що я погана дружина. Може, Василь тоді до вас переїде? Навіщо я йому така?

– Не кажи дурниць! Вийшла заміж, то живи з чоловіком! – відповіла свекруха.

– Все зрозуміла. Адже тільки я погана. А квартира у мене хороша, і зарплата відмінна, і премія! Одна біда: я не хочу з вами і з Зоєю ділитися. І ви вирішили у сина кишені почистити?

Ось і утримуйте його весь цей місяць самі. Майте на увазі: сосиски він не їсть. Від курки теж носа воротить. Так що на вечерю – відбивні з смаженою картоплею і салатом.

Можна ще голубці – тільки м’яса побільше кладіть. Ну, самі зорієнтуєтеся. Так, білизну його теж самі прати будете.

– Людмило, ти що – з глузду з’їхала? Адже жили ж якось раніше! – здивувалася свекруха.

– Жили, іноді навіть непогано жили, – відповіла невістка. – Поки ви в наше життя свого носа не сунули. Зою з Гришею розлучили, а тепер за нас взялися?

– Ти що несеш? Кого я розлучила? – обурилася Ніна Володимирівна.

– А хто ж, як не ви? Капали дочці на нерви: «Гриша такий – Гриша сякий! Гриша тебе не поважає, заробляє мало, освіта не та, квартирка маленька і таке інше»!

Дістали Гришу до печінки, ось він і втік. І Зоя залишилася одна з двома дітьми і непідйомною іпотекою. Ну, що? Тепер ваша душа задоволена?

А, ні! Вам стало нудно – і ви за нас взялися! А я ж не Гриша, я довго терпіти не буду – поверну вам Василя, доглядайте його самі – адже хто краще рідної матері це зробить. Правда, Васю?

– Що ти, Людо! У мене й на думці такого не було! Я не хочу з тобою розлучатися! Просто мама запропонувала Зої допомогти, – почав виправдовуватися чоловік.

– Допоміг? Значить, до наступної зарплати живеш у мами або у Зої – це вже як вони між собою домовляться. А я подумаю.

І Василь зрозумів, що Людмила не жартує. Весь місяць до наступної зарплати він жив у матері.

А п’ятого числа прийшов додому.

– Люда, я там тобі заплату переказав і Варі десять п’ять тисяч відправив, – з порога повідомив він.

З кухні доносився запаморочливо-апетитний запах смаженої свинини в кисло-солодкому соусі.

– Іди мий руки і сідай вечеряти, – посміхнулася Людмила.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!