– Ти мені, Валю, голову не мороч! На широку ногу гуляєте, а братові рідному у шматку хліба відмовляєш? – Дмитро Сергійович важко опустився на стілець у кухні. – Весілля вони затіяли! Племінниця і на таксі до РАЦСу доїде, не розвалиться.

Уляна завмерла у дверях. Її батько, Валентин Сергійович, стояв біля вікна. На його скронях за останній місяць побільшало сивини – підготовка до весілля сестри Уляни вичавлювала з нього всі соки.

– Дімо, ти зрозумій, – тихо почав батько, не обертаючись. – Ми на це весілля три роки відкладали. Кожна сукня, кожен стіл у ресторані – все вже розписано. В мене немає зайвих грошей. Я й так у борги не лізу лише дивом.

– Та навіщо вам цей ресторан? – Дмитро грюкнув по столу долонею. – Зберіться вдома, пельменів наваріть, ящик біленької купіть.

– Хто там на ці делікатеси дивитиметься? За годину всім все одно стане. А мені зараз треба. Терміново!

– На що, Дімо? – Валентин Сергійович нарешті повернувся. – Ти скажи, навіщо тобі така сума?

– П’ятдесят тисяч – це не за сіллю зайти! Що трапилося? Колектори? Хворіє хто?

Дмитро Сергійович відвів погляд, випрямився на стільці, почав нервово обривати задирку на великому пальці.

– Ну, треба. В інстанції одній заборгували. Не твого розуму справа, Валю. Ти просто дай, а я із першої зарплати поверну. Ти ж знаєш, я людина слова.

Уляна не витримала і пирхнула зі свого кута. «Людина слова», яка за останні десять років не пропрацювала і трьох місяців поспіль! Дмитро Сергійович зиркнув на племінницю.

– Ти чого там хмикаєш, малявко? Старші розмовляють, май совість.

– Дімо, не задирай її, – Валентин Сергійович ступив до столу. – Грошей я не дам тобі. Не тому, що жадібний, а тому, що немає їх. Усе під рахунок. Вибач.

Дмитро Сергійович різко підвівся, губи його ображено затремтіли.

– Зрозуміло, все з вами. Міські… Зарозумілися. Як у селі потрібна була допомога – так «Дмитре, рятуй», а як грошима поділитися – так нема.

Весілля вони справляють… Ну-ну. Дивіться, як би боком вам ці омари не вийшли.

Минуло два тижні. Підготовка до урочистостей вийшла на фінішну пряму. Потрібно було розв’язати питання з м’ясом – ресторан рестораном, але за традицією на другий день у заміському будинку батьків планувалося велике застілля «для своїх». А “свої” – це половина рідного села батька.

– Уляно, збирайся, – покликав Валентин Сергійович рано-вранці. – Поїдемо до тітки Марії. Я домовився, вона порося обробить до нашого приїзду. Натуральне м’ясо, не те що в цих супермаркетах – накачане водою.

– Тату, може, купимо в місті? – Уляна позіхнула, потягаючись. – Знову ці сільські розбірки… Зустрінемо дядька Дмитра, він же нам прокляття слідом слатиме.

– Нічого, переживемо, – підхопив батько ключі від машини. – Совість мене гризе, доню. Рідна ж людина. Відмовив я йому тоді, а сам місця собі не знаходжу.

– Може й справді лихо в нього? Дмитро – він хоч і безладний, але не злий.

Дорога до села зайняла близько години. Уляна дивилася у вікно на березові гаї, що пропливали повз, і думала про те, як дивно влаштовані люди.

Батько все життя орав: спочатку на заводі, потім свій невеликий бізнес підняв. Кожну гривню потом зароблено.

А дядько Діма завжди чекав на манну небесну. Тітка Марія вже виглядала їх біля воріт.

– Приїхали, дякувати Богу! – заголосила вона, відчиняючи хвіртку. – Проходьте, Валю, Улянко. М’ясо вже в холодній прибудові лежить оброблене. Шинка буде – пальчики оближеш.

Поки чоловік та син Марії укладали важкі пакети у багажник, Валентин Сергійович не витримав.

– Маріє, ти скажи мені… – він понизив голос, але Уляна все одно чула. – Дмитро до тебе не заходив по гроші?

– Приїжджав він до мене в місто, просив п’ятдесят тисяч. Злий поїхав, мовляв, весілля ми шикарне затіяли, а йому не допомагаємо.

Тітка Марія сплеснула руками та опустилася на лавку під старою яблунею.

– Ой, Валю… Просив він у всіх. І в мене просив, і в сусідів. Та хто ж йому дасть? Ми самі в кредитах по самі вуха. Трактор ось взяли два роки тому, оремо день і ніч, щоб виплатити. Важко, ой як важко…

– А навіщо йому? – Не відступав батько. – Він же сказав – в інстанції борг.

– В інстанції, ага… – тітка гірко посміхнулася. – Кредит у нього, Валю. Майже п’ятдесят тисяч. Відсотки набігли, пеня.

– Вони ж із Зінкою обоє не працюють. Сидять, у стелю плюють. Сина в місто вчитися відправили, так йому теж гроші потрібні.

– Раніше з маминої пенсії платили, з бабиної тобто. Та бабка не вічна, на ліки тепер все йде. Під’їли вони всі запаси, а платити нема чим. От і бігає тепер, як ошпарений.

Валентин Сергійович насупився.

– Слухай, Машо, – рішуче промовив батько. – Я зараз до нього заскочу. Поговорю по-людськи. Може, допоможу чим, якщо потрібна робота. Не можна так, щоб рідня в яму боргову падала.

– Їдь, – зітхнула тітка. – Тільки його вдома нема. Поїхав він на «рибалку» зі своїми дружками. Знаємо ми ту рибалку – три пляшки на брата, й вудки навіть не розмотають.

– Зінка вдома, вона тобі все й викладе. У неї вже язик свербить на чоловіка поскаржитися.

Валентин Сергійович кивнув й сів у машину.

Будинок брата зустрів їх похилим парканом, та зарослим бур’яном двором.

Ґанок давно просив ремонту, фарба на віконницях облупилася, і звисала сірими лусочками. Уляні стало ніяково. Як можна довести будинок до такого стану?

Зінаїда, дружина Дмитра, вийшла до них у старому халаті й поспішно пов’язаній хустці.

– Ой, Валю, – видихнула вона, спираючись на одвірок. – Якими долями? Проходьте, чи… Чаю немає, заварка скінчилася, але води наллю.

– Зіно, ми ненадовго, – Валентин Сергійович пройшов у тісний передпокій. – М’ясо забирали у Марії. Заїхав ось до брата. Дмитро у мене в місті був, грошей просив. Марія каже – у вас великий кредит?

Зінаїда раптом затулила обличчя руками й дрібно затремтіла.

– Кредит, Валю… Кредит. Ой, недолугі ми старі… Ой, які недолугі…

– Зін, ну ти заспокойся. Розкажи до пуття. Що сталося? На що гроші брали? На лікування? На ремонт? Дах геть зовсім худий.

Дружина Дмитра схлипнула, витерла носа краєм хустки та кивнула у бік великої кімнати, яка раніше була залою.

– Проходьте… Самі подивіться…

Уляна увійшла до кімнати слідом за батьком і завмерла: на тлі обшарпаних шпалер, що місцями звисали зі стін клаптями, на старій тумбі, що розвалювалася, височів… величезний телевізор, діагоналлю у пів стіни, з найтоншими рамками та вигнутим екраном.

Він виглядав тут так само недоречно, як діамантова брошка на брудній ганчірці.

– Це що? – тихо спитав Валентин Сергійович.

– Це телевізор, Валю, – Зінаїда опустилася на диван. – Шістдесят тисяч! Діма як побачив його у місті, так сон і втратив. Казав:

– Зіно, ми все життя в гною колупаємося, невже ми краси не гідні? Будемо футбол дивитися, як у кінотеатрі! Вікно у світ, Зіно!

Батько стояв мовчки дивлячись на чорний дзеркальний екран. Уляна бачила, як у нього на шиї здулася жилка.

– Шістдесят тисяч? – перепитав він. – У кредит? При тому, що ви обоє не працюєте?

– Так Дмитро сказав – знайде роботу! – заголосила Зінаїда. – В місто обіцяв їздити, охоронцем улаштуватися.

– Перший місяць із пенсії бабиної заплатили. Другий – корову продали, все одно годувати нічим було. А потім… потім колектори почали дзвонити.

– Дмитро слухавку не бере, на рибалку йде, щоб не чути. Син із міста дзвонить, їсти просить, а у нас мішок борошна залишився і закрутки…

– Ви, замість того, щоб підлатати дах чи закрити борги по газу, купили цю бандуру? – Валентин Сергійович нарешті зірвався. – Зіно, ви у своєму розумі?

– У вас паркан падає, у вас син у місті напівголодний, а ви «вікно у світ» купили?

– Так він же гарний, Валю… – Зінаїда знову почала схлипувати. – Діма вечорами його ввімкне, світло погасить – і не в селі ми зовсім, а десь в Америці. Там картинка така… яскрава.

Уляна підійшла ближче до телевізора. Зверху на ньому лежав шар пилу, а поряд на тумбочці стояла порожня пляшка з-під дешевого пійла та блюдце з недопалками.

– А працювати дядько пробував? – спитала Уляна, не приховуючи гидливості. – У сусідньому селі агрокомплекс відчинили, там люди потрібні. Машини возять робітників.

– Пробував… – Зінаїда махнула рукою. – Три дні з’їздив, сказав – спина болить. Начальник там злий, кричить постійно. Діма не любить, коли на нього кричать. Він же у нас творчий… Риболовлю любить, тишу.

Валентин Сергійович розвернувся і вийшов на ґанок. Уляна поспішила за ним.

– Ну й люди… – прошепотів він. – Господи, ну і люди.

Дмитро повернувся саме у цей момент. Побачивши машину брата і самого Валентина на ґанку, він на мить завмер, але відразу розплився в широкій усмішці.

– О, Валю! Приїхав таки! Совість замучила? По м’ясо до Марії заїжджав? Ну, заходь, заходь, зараз Зінка зляпає щось…

– Не треба, Дмитре, – батько спустився зі сходів. – Ми вже йдемо.

– Ти чого такий похмурий? – Дмитро підійшов ближче, обдавши Валентина запахом хмільних парів. – Грошей привіз?

– Ти не ображайся на мене, Валю, я тоді погарячкував… Сам розумієш, обставини притиснули.

– Бачив я твої обставини, – кивнув батько на вікно будинку. – Телевізор за шістдесят штук Це, значить, та сама «інстанція», в якій ти заборгував?

Брат миттєво змінився в обличчі. Посмішка зникла, погляд став підозрілим та злим.

– Ну то й що? Маю право! Ти у своєму місті на іномарці їздиш, у ресторани ходиш. А мені що – до останнього подиху в гній дивитися? Я, може, теж хочу долучитися до культури!

– До якої культури, Дімо? – Валентин Сергійович ступив до брата. – До тієї, де ти бабчину пенсію на плазму спускаєш, доки у тебе син у місті на хлібі та воді сидить?

– Тобі не соромно? Ти в мене гроші просив, весілля моєї доньки радив подешевше зіграти, щоб ти міг кредит за телевізор виплатити?

– А що такого? – Дмитро кинув вудку на землю. – У вас грошей – кури не клюють. Що тобі, шкода допомогти братові?

– Ви живите, а ми тут виживаємо! П’ятдесят тисяч для тебе ж – тьху! Один раз у ресторан не сходите – і все в ажурі.

– Я ці гроші заробив, Дмитре! Я спину гнув, коли ти по рибалках вештався! А ти просто паразит!

– Ох, як ти заговорив? Паразит? – Дмитро Сергійович пішов на брата, виставивши вперед брудний палець. – Ти мені тут моралі не читай!

– Ти в моєму домі! Не хочеш давати – не давай. Котись у своє місто, жери там своїх омарів. А до мене більше не лізь! Ти мені не брат! Зрозумів?

Валентин Сергійович замовк і уважно подивився на брата.

– Зрозумів, Дімо, – тихо сказав він. – Я все зрозумів.

Він повернувся і пішов до машини. Уляна кинулася слідом і швидко застрибнула на пасажирське сидіння.

Дорога назад пройшла в мовчанні. Валентин Сергійович міцно стискав кермо. Коли вони вже під’їжджали до міста, батько заговорив:

– Знаєш, Уляно… Адже я все думав, що я винен. Що я черствий став, про рідню забув. Думав, може, справді варто було дати йому ці гроші. Ну, врятувати…

– Батьку, ти ж бачив. П’ятдесят тисяч закрили б лише частину боргу. За місяць він би знову прийшов.

– Знаю. Тепер я знаю. Страшно це, дочко.

– А що з ними буде? – спитала Уляна. – Кредит же нікуди не дінеться.

– Банк забере, – зітхнув батько. – І телевізор забере, і, може, якесь майно опише. Хоча, що там описувати? Тільки цей телевізор і є.

– Дмитро кричатиме на всіх кутках, що його життя зламали, що брат його зрадив. Але допомагати я більше не буду. Не можна допомогти тому, хто не хоче стояти на ногах.

Весілля пройшло чудово. Сестра Уляни світилася від щастя, гості веселилися, і другого дня в заміському будинку було гамірно і тепло. Про Дмитра Сергійовича ніхто не згадував, ніби його й не було зовсім.

Нещасний телевізор у Дмитра Сергійовича справді вилучили судові пристави. Дмитро ще довго ходив по селу, скаржився на несправедливість світу і брата, який «зарозумівся», поки остаточно не приохотився до чарки.

Зінаїда поїхала до сина в місто, влаштувалась працювати прибиральницею. Вони живуть у маленькій кімнаті в гуртожитку, зате в тиші й без боргів.

Валентин Сергійович іноді переказує племіннику гроші на навчання, сподіваючись, що хоча б він нормальною людиною виросте.

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!