Я поїхала на заробітки в Італію більше 10 років тому. Не скажу, що то була легка дорога – чужа країна, інша мова, важка робота. Але терпіла, бо хотіла кращого життя для себе й дітей. І якось воно поволі склалося: добудували хату, купили машину, потихеньку розрахувались із боргами.
Мій молодший брат Андрій… Він завжди в якійсь мірі змагався зі мною. Ще з дитинства: я щось зробила – він мусить краще. Я перемогла на олімпіаді – він записався на всі гуртки, щоб теж мати дипломи. Але коли ми виросли й створили свої сім’ї, то це змагання лише посилилось.
Я поставила хату – Андрій через рік теж почав фундамент заливати. Купила авто – він уже через 2 тижні теж “взяв по знайомству”. Привезла дітям ноутбук з Італії – він за місяць теж купив такий самий, але “новішу модель”.
Я не зла, хай люди розвиваються, але ця його гонка вже давно була очевидною.
Але різниця між нами була проста: я заробляла сама, тяжко, на чужині, а він з дружиною – вдома. І от тепер, коли будівництво їхнє застопорилось і грошей не вистачає, він почав… тиснути на свою Марину.
Одного вечора Марина подзвонила мені зі сльозами:
– Катю, поговори з ним, я не хочу їхати. Діти маленькі, свекруха хвора, а він мене вже другий тиждень гризе…
– Маринко, заспокойся, зараз його наберу.
Подзвонила Андрієві – а він на взводі.
– Катю, ти поїхала й маєш усе! А чим я гірший? Чого моя жінка не може їхати? Ми що, найбідніші будемо?
– Андрію, вона не хоче. Та й не всі створені для заробітків. Тут важко. Це не курорт.
– То мені що, тепер усе життя бути гіршим за тебе?!
– То ти через будову та машину життя жінці ламаєш? А може, спочатку роботу нормальну знайди? Не Марина винна, що ти зі мною змагаєшся!
– Та нічого не розумієш! Якби чоловік тебе не відпустив – ти б нічого не мала!
– Я? Не мала? Андрію, та тут сама землю гризла! І ночами сиділа, і стареньких доглядала, поки ти з хлопцями в барі футбол дивився!
Тут він просто кинув слухавку. Наступного дня дзвонить знову – вже не кричить, а… шипить, як чайник.
– Катю, ти могла б Марину на 2-3 місяці взяти до себе, щоб вона втягнулася?
– Ага. А ти тим часом нове авто купиш, щоб знову було, як у мене?
– Не в тому справа!
– А в чому? У твоїх комплексах? У тому, що все життя міряєшся зі мною? Дай жінці спокій, бо ти її до лікарні доведеш.
Марина мені потім пошепки сказала:
– Катю, він образився, ходить цілий день злий. Каже, що ти його принизила…
– Принизила? Та йому правда очі ріже!
А правда проста: брат не хоче й пальцем поворухнути, але хоче мати все, як у мене – і краще. Бо так “справедливіше”.
От тільки Андрій забуває одну дрібницю: я все це заробила сама, а не з когось витиснула.
Чесно, вже втомилась від цього змагання. Але знаю, що поки брат сам не заспокоїться й не перестане рівнятися на мене – нормально в його сім’ї не буде.
І найбільша біда в тому, що страждає не він. Страждає Марина і діти, а він усе твердить одне:
– Не хочу бути гіршим за сестру!
Та хто ж тебе, Андрію, робить гіршим, окрім тебе самого?..
