– Давай сюди, обережніше з кутом!

Сергій перехопив важку коробку, поки Ганна тримала двері ліктем. Картонний бік небезпечно прогнувся, оголивши стос книг, і вона інстинктивно підставила коліно.

– Ти ж сказав, що там посуд.

– Я помилився, – Сергій протиснувся до передпокою, залишаючи на свіжопофарбованій стіні сіру смугу. – Посуд у тій, синій.

Ганна закотила очі, але промовчала. Нова квартира пахла штукатуркою, фарбою та чимось невловимо свіжим – запахом початку.

Сучасний житловий комплекс, панорамні вікна, паркінг під будинком. Все, про що вони мріяли останні три роки, відкладаючи кожну вільну гривню

– Знаєш, мені запропонували очолити новий проєкт, – Ганна присіла на підвіконня, спостерігаючи, як чоловік розбирає чергову коробку. – Якщо впораюся із завданнями, то підвищення практично у кишені.

Сергій підвів голову, і в його погляді майнула суміш гордості та легкої тривоги.

– Знову засиджуватимешся до опівночі?

– Не бійся, цього разу ти не харчуватимешся одними бутербродами. Навантаження не таке велике.

Він усміхнувся, і напруга, що збиралася через переїзд, трохи відпустила…

…За тиждень до сусідньої квартири в’їхала інша пара. Вони зіткнулися з ними біля ліфта – високий широкоплечий хлопець із відкритою посмішкою та мініатюрна білявка, обвішана пакетами з дорогих магазинів.

– Іван! – Він простяг руку так, ніби вони вже були найкращими друзями. – А це Марія, моя дружина. Ми тепер сусіди, тож готуйтеся до веселощів!

– Ганна, – вона потиснула простягнуту долоню, відзначаючи про себе його міцний потиск рук і занадто гучний голос. – Раді знайомству.

– Заходьте до нас у суботу! – Марія підхопила чоловіка під руку. – Влаштовуємо новосілля.

Сергій розплився в посмішці:

– Обов’язково прийдемо!

Ганна промовчала, але щось кольнуло під ребрами – легке передчуття, яке вона списала на втому.

Перша п’ятниця пройшла відносно спокійно – музика стихла близько опівночі. Друга – дискотека затяглася до другої.

Третього тижня Ганна лежала без сну, дивлячись на стелю, поки баси з сусідньої квартири вібрували в стінах. Третя година ночі. Потім четверта.

– Сергію, – вона штовхнула чоловіка в плече. – Сергію, ти чуєш це?

Він щось пробурмотів, натягуючи ковдру на голову. Легко йому – засинав за хвилину і спав до ранку, хоч з гармати стріляй.

У понеділок начальник викликав її в кабінет.

– Ганно, що відбувається? Ти припустилася трьох помилок у звіті. Трьох. За всю твою роботу – жодної, а тут одразу три.

Вона моргнула, намагаючись сфокусувати погляд на його обличчі. Повіки налилися свинцем, думки поверталися повільно та неохоче.

– Вибачте. Це не повториться.

Але повторилося. Знову і знову.

– Може, просто поговорити з ними? – запропонував Сергій за вечерею, колупаючи виделкою пасту. – Іван нормальний мужик, домовимося.

Ганна видихнула крізь зуби.

– Добре. Давай спробую.

Іван відчинив двері, а за його спиною гриміла музика, миготіли силуети гостей.

– О, сусідко! Заходь, у нас якраз…

– Іване, – Ганна зчепила руки перед собою, щоб не видати тремтіння. – Нам треба поговорити. Ваша музика… Ми не можемо спати. Я працюю, мені потрібний відпочинок.

Він схилив голову набік, розглядаючи її з глузливою цікавістю.

– Ань, розслабся. Життя одне, треба вміти веселитись.

– Я серйозно. Будь ласка, хоча б після опівночі…

– Маш! – Він обернувся, не дослухавши. – Іди сюди, послухай!

Марія випливла з глибини квартири, похитуючи келихом.

– Що таке?

– Сусідка каже, ми надто голосно живемо.

Вони переглянулись і засміялися.

– Господи, Аню, – Марія відмахнулася. – Приєднуйся краще. А то ходиш вічно напружена, все в собі збираєш … Гаразд, нам пора, гості чекають!

Двері зачинилися. Ганна залишилася стояти в коридорі, слухаючи, як за тонкою перегородкою знову здіймається музика.

…В адміністрації компанії її зустріла жінка зі втомленим обличчям і текою документів, завтовшки в долоню.

– Шум? Пишіть заяву в поліцію.

– Я написала. Тричі.

– Значить, пишіть вчетверте. І додайте докази. Аудіозаписи, показання свідків, виміри рівня шуму. Без цього нічого не можна вдіяти.

Ганна купила професійний диктофон. Щоп’ятниці та суботи вона методично натискала на кнопку запису, фіксуючи час у блокноті акуратним почерком. П’ятнадцяте березня, субота, – 1,47-3,52. Шістнадцяте березня, неділя, – 2,15-4,30.

Коли вона принесла теку із записами до дільничного, їй здалося, що справа нарешті зрушить.

…Через два дні музика стала гучнішою. До неї додалися ритмічні удари – хтось з того боку стіни бив по ній кулаком чи ногою, знову і знову.

– Вони дізналися, – прошепотіла Ганна, притискаючись спиною до стіни. – Вони дізналися і тепер спеціально…

Головний біль став її постійним супутником – тупий, виснажливий, пульсівний у скронях. Безсоння перетворилося на щось більше: тривога накочувала хвилями, стискала горло, заважала дихати.

– Ти перебільшуєш, – Сергій обійняв її за плечі, але вона вивернулася. – Ну, шумлять, подумаєш. Усі так живуть.

– Ти не розумієш! Ти нічого не розумієш!

Чоловік подивився на неї – і в цьому погляді не виявилося нічого, крім розгубленості. Вона зрозуміла, що Сергій їй не допоможе. Доведеться все робити самій.

– Поїхали до мами, – сказала Ганна через тиждень. – Будь ласка. Мені треба вибратися звідси хоча б на кілька днів. Я перевелася на дистанцію, поки в офіс ходити не треба.

Село зустріло їх запахом свіжоскошеної трави та оглушливою тишею. Ніна Петрівна вийшла на ґанок, витираючи руки об фартух.

– Доню! – Вона обійняла Ганну, і та уткнулася обличчям у тепле плече, вдихаючи знайомий з дитинства запах. – Худенька яка стала. Зовсім не бережеш себе.

Тиша огортала, зцілювала. Ні музики, ні криків, ні ударів по стіні – лише шелест листя та далеке мукання корів.

Але за три дні їм треба було повертатися: до роботи, до квартири, до сусідів. Проблема нікуди не поділася.

Ганна сиділа на веранді, закутавшись у старий плед матері, і дивилася, як сонце сідає за лісосмугу. Тиша – густа, відчутна, майже забута. І десь у цій тиші народилася думка. Дика, божевільна, але така солодка.

– Мамо, – вона повернулася до Ніни Петрівни, яка перебирала яблука в плетеному кошику. – А пам’ятаєш Галину? Ту, що п’ятьох дітей має і в однокімнатній тулиться?

– Пам’ятаю, звісно. Так вони й досі там живуть. Близнюки у неї народ илися нещодавно, уявляєш? У сорок років Господь послав.

Ганна прикусила губу. Семеро дітей. Близнюки-груднички, однокімнатна квартира.

– А якби їм хтось запропонував пожити… безплатно? На все літо. У гарній квартирі? Лише за комуналку?

Ніна Петрівна підвела голову, примружилася.

– Ти це до чого, доню?

Ганна не відповіла. Але план уже вишиковувався в голові – чіткий, безжальний, ідеальний.

Сергій дізнався про план останнім. Ганна розповіла йому ввечері, коли вони пакували речі для переїзду до матері.

– Ти серйозно? – Він завмер з футболкою в руках. – Ми підселимо до себе… сім’ю з сімома дітьми? На три місяці?

– Із сімома дітьми, двоє з яких – новонароджені близнюки.

– Щоб вони шуміли…

– Щоб Іван та Мар’я нарешті зрозуміли, що це таке – не спати ночами.

Сергій опустився на ліжко, та потер обличчя долонями.

– Це… це безумство.

– А мені подобається.

Сергій дивився так, ніби він уперше розгледів в Ганні щось, чого раніше не помічав.

– Гаразд, – сказав він нарешті. – Роби, як знаєш.

Галина плакала, коли Ганна простягла їй ключі. Справжні, гіркі сльози подяки текли по її втомленому обличчі.

– Доню, та як же… Безплатно? Зовсім безплатно?

– Тільки комуналка. І живіть все літо.

Ганна відвернулася. Дивитися на цю жінку виявилося нестерпно.

…Три місяці в селі тяглися повільно, мов патока. Ганна допомагала матері на городі, вчилася пекти пироги, гуляла лісом. Спала – міцно, без снів, по десять годин на добу. Тіло відновлювалось, але думки не відпускали.

Що зараз відбувається там, у квартирі? Як близнюки? Чи плачуть ночами?

Плакали. Ще і як плакали…

…Коли Ганна та Сергій повернулися, Галина вже тиждень як з’їхала – знайшла роботу в іншому місті, забрала дітей. Квартира пахла молоком, дитячою присипкою та чимось невловимо теплим.

А потім Ганна зіткнулася з Іваном у під’їзді.

Вона його не одразу впізнала. Той широкоплечий веселун з заразливою усмішкою перетворився на сіру тінь. Темні кола під очима, похмуре обличчя, щільно стислі губи.

– Привіт, – видавив Іван. І голос у нього теж змінився – погас, сів. – Ви… повернулися?

– Повернулися.

Він кивнув головою. Смикнув щокою.

– Слухай, Ань… – він затнувся, ніби слова застрягали десь на півдорозі. – Ми це… Ми тепер тихо живемо. Дуже тихо. Маша навіть пилососить тільки вдень, уявляєш?

Ганна мовчки дивилася на нього.

– І якщо що… ну, якщо ми раптом перегнемо… ти скажи, гаразд? Відразу скажи. Ми виправимося. Тільки не потрібно більше дітей… Будь ласка…

Вона кивнула. Ліфт приїхав, двері роз’їхалися.

– На добраніч, Іване.

Він здригнувся. Потім глянув спідлоба.

– Так, так, звичайно. На добраніч.

Вечори тепер текли у блаженній тиші. Жодної музики, ніякого шуму. Іван і Марія ходили своєю квартирою буквально навшпиньки – Ганна іноді чула їх приглушений шепіт за стіною. Напевно, вони боялися. “Боялися повернення близнюків” – посміхнулася Ганна.

Сон повернувся. Робота налагодилася. Сергій знову обіймав її вечорами, і між ними більше не висіла та напруга, та глуха стіна нерозуміння.

– Ти знаєш, а ти молодець, що вигадала таке… – сказав він одного разу. – Я не зміг би.

Ганна посміхнулася.

– Клин клином вибивають, – так казала мама, – і це справді діє!

А якщо не діє, то, мабуть, клин був так собі! Отак Ганна отримала свою довгоочікувану тишу…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!