– Ну що та жінка? Сьогодні є, а завтра нема! А ми з тобою вже роками знаємося, разом виросли та з одної ложки їли кашу! – казали друзі. Я завжди старався дослухатися до їх думки чи поради. Бо друзі – це люди, перевірені роками. Та виявились, що це не так. Одне повідомлення в чат – і шлюб тріснув по швах. Та найболючіше було почути правду вже після розлучення. Тепер прошу вашої поради.

Я завжди вважав, що друзі – це моя друга сім’я. З дитинства вони були поруч у всьому: у виборі хобі, одягу, навіть мрій. Мені подобалося відчувати підтримку, та з часом це стало звичкою – радитися з ними буквально у кожній дрібниці.

Коли одружився з Олею, здавалося, що все буде ідеально. Вона була спокійною, мудрою, завжди намагалася мене зрозуміти. Перший рік шлюбу – мов медовий місяць, що тягнувся місяцями. Але я продовжував жити так, ніби мені 20 і я хлопець, який з компанією вирішує, чи їхати сьогодні в гори, чи на рибалку.

Пам’ятаю, як одного разу ми обговорювали, куди переїхати жити після ремонту.

– Думаю, нам краще взяти квартиру ближче до центру, – тихо сказала Оля за вечерею.

– Зараз напишу пацанам, що вони думають, – відповів я, дістаючи телефон.

– Може… ми самі вирішимо?

– Олю, ну ти що! Це ж важливе рішення. Хлопці багато чого розуміють.

Вона просто дивилася на мене так, ніби бачила вперше.

Або був інший випадок – треба було визначитись, чи їхати нам у відпустку чи ні. Я, звісно, знову створив голосування в чаті друзів. Оля тоді не витримала:

– Ти хоч раз можеш щось вирішити зі мною, а не з ними?

– А що тебе не влаштовує?

Вона грюкнула дверима так, що аж сусіди знизу написали мені вночі.

Скандали ставали регулярними. Оля злилась, а я – не розумів її емоцій. Мені здавалось, що вона перебільшує. Друзі ж казали:

– Не давай сісти собі на голову. Жінки так і роблять.

І я вірив. Навіть мама, яка завжди підтримувала мене у всьому, одного разу сказала:

– Сину, ти переборщуєш. Дружина – це не друзі. Це партнер по життю.

– Ти що, теж на її боці? Усе життя була зі мною, а тут…

– Бо Оля права.

Остання крапля – коли друзі почали прямо казати, що Оля мені “не підходить”. Пам’ятаю той вечір. Я повернувся додому пізно, сів навпроти дружини й сказав:

– Слухай… хлопці думають, що ми не підходимо одне одному. Може, поспішили з весіллям?

– Твої друзі думають?! А ти що думаєш, га?

Я мовчав.

– Господи… – вона встала, витерла сльози:

– Знаєш, я більше не хочу бути дружиною твоєї компанії.

Через місяць ми розлучилися. І найіронічніше – вже після розлучення навіть друзі зізналися:

– Може, ми трохи переборщили… Але знаєш, брат, якось так вийшло.

А я лишився сам. І тепер не знаю чи правильно вчинив? Що б ви мені порадили?