Я завжди вважав, що друзі – це моя друга сім’я. З дитинства вони були поруч у всьому: у виборі хобі, одягу, навіть мрій. Мені подобалося відчувати підтримку, та з часом це стало звичкою – радитися з ними буквально у кожній дрібниці.
Коли одружився з Олею, здавалося, що все буде ідеально. Вона була спокійною, мудрою, завжди намагалася мене зрозуміти. Перший рік шлюбу – мов медовий місяць, що тягнувся місяцями. Але я продовжував жити так, ніби мені 20 і я хлопець, який з компанією вирішує, чи їхати сьогодні в гори, чи на рибалку.
Пам’ятаю, як одного разу ми обговорювали, куди переїхати жити після ремонту.
– Думаю, нам краще взяти квартиру ближче до центру, – тихо сказала Оля за вечерею.
– Зараз напишу пацанам, що вони думають, – відповів я, дістаючи телефон.
– Може… ми самі вирішимо?
– Олю, ну ти що! Це ж важливе рішення. Хлопці багато чого розуміють.
Вона просто дивилася на мене так, ніби бачила вперше.
Або був інший випадок – треба було визначитись, чи їхати нам у відпустку чи ні. Я, звісно, знову створив голосування в чаті друзів. Оля тоді не витримала:
– Ти хоч раз можеш щось вирішити зі мною, а не з ними?
– А що тебе не влаштовує?
Вона грюкнула дверима так, що аж сусіди знизу написали мені вночі.
Скандали ставали регулярними. Оля злилась, а я – не розумів її емоцій. Мені здавалось, що вона перебільшує. Друзі ж казали:
– Не давай сісти собі на голову. Жінки так і роблять.
І я вірив. Навіть мама, яка завжди підтримувала мене у всьому, одного разу сказала:
– Сину, ти переборщуєш. Дружина – це не друзі. Це партнер по життю.
– Ти що, теж на її боці? Усе життя була зі мною, а тут…
– Бо Оля права.
Остання крапля – коли друзі почали прямо казати, що Оля мені “не підходить”. Пам’ятаю той вечір. Я повернувся додому пізно, сів навпроти дружини й сказав:
– Слухай… хлопці думають, що ми не підходимо одне одному. Може, поспішили з весіллям?
– Твої друзі думають?! А ти що думаєш, га?
Я мовчав.
– Господи… – вона встала, витерла сльози:
– Знаєш, я більше не хочу бути дружиною твоєї компанії.
Через місяць ми розлучилися. І найіронічніше – вже після розлучення навіть друзі зізналися:
– Може, ми трохи переборщили… Але знаєш, брат, якось так вийшло.
А я лишився сам. І тепер не знаю чи правильно вчинив? Що б ви мені порадили?
