До весілля Олена і Сергій разом не жили. Дівчина бувала в холостяцькій квартирі майбутнього чоловіка, але на всі його пропозиції переїхати до нього відмовлялася.
-Давай почекаємо, – відповідала вона йому завжди. – Не хочеться маму засмучувати. Вона в мене, ти знаєш, старомодна трохи.
І Сергій чекав…
Нарешті молода дружина переїхала в його квартиру.
І звісно ж, почала одразу наводити порядки. До того ж, треба було розкласти і її речі. Все це зайняло кілька днів.
Олена поспішала. Наближався Новий рік, і вона хотіла, щоб перше спільне свято пройшло якнайкраще.
-Сергію, а в тебе ялинка є? – запитала вона про всяк випадок, щоб ненароком не купити другу.
-Стривай, гляну на шафі. Щось має там бути. Правда, я вже й забув, коли її ставили останній раз.
Чоловік поліз на стілець. Олена точно не змогла б туди дотягнутися.
Він потягнув до себе ялинку, і раптом разом із нею на підлозі опинився альбом з фотографіями.
-Ой, як цікаво! Давай подивимося, – Олена сіла на підлогу, відкрила альбом, зі старими знімками.
-Це шкільні фотографії, я зовсім забув про них, – Сергій сів поряд.
-Шкільні? Чудово! Може, і я когось із знайомих побачу? – Олена навчалася з чоловіком в одній школі, щоправда років на сім пізніше.
-Навряд, – звідки у моєму альбомі можуть бути фото твоїх друзів? Ви ж зовсім малими були.
-Все одно цікаво. Школа одна й та сама ж…
І вони почало розглядати знімки. Сергій давав якісь пояснення, згадував кумедні випадки зі шкільного життя, розповідав про вчителів.
-Треба ж десять років минуло, а я все пам’ятаю, ніби вчора було, – дивувався він.
-Звичайно. Найбезтурботніший час, відповідала дружина.
-Ой, дивись! Дід Мороз! – здивовано вигукнула Олена і підняла одну фотографію.
-А… Це я в десятому класі. Вчителька місяць умовляла, щоб я погодився бути Дідом Морозом на шкільному святі.
-А це хто? – Олена вказала на дівчинку, яка стояла поряд із Дідом Морозом і якось дивно подивилася на чоловіка.
-Це? Та я не знаю. Пам’ятаю, після свята, коли я вже переодягався, зайшла завучка і попросила знову надіти костюм і послухати цю дівчинку.
Вона нібито не встигла розповісти Дідові Морозу віршик і отримати подарунок.
-І ти послухав?
-Ну так… Що ж я мав робити? Та й дівчинку цю шкода стало. От і довелося знов той старий костюм надягати, шапку і бороду.
-А ти пам’ятаєш, що подарував тій дівчинці?
-Ні, звичайно. Я того дня стільки подарунків машинально роздав.
-Дивись, – Олена встала і принесла світло-коричневого, м’якого ведмедика, який весь час стояв на її столі перед комп’ютером, – нічого не нагадує?
Сергій здивовано дивився на дружину, не розуміючи, до чого вона хилить.
-Це мій талісман, – тихо сказала Олена. – Я з ним ніколи не розлучаюся. А дівчинка на фото – це я, мій любий. Не впізнаєш?
-Неймовірно…, – прошепотів Сергій, здивовано дивлячись на дружину.
-Це було в третьому класі, – почала свою розповідь Олена. – Перед Новим роком я заслабла. Понад два тижні з дому не виходила.
Тому до свята з усіма не готувалася. Прийшла одразу на ялинку. Усі веселилися, танцювали. А я почувалася зайвою, весь час на стільці просиділа. Плакала навіть.
От завучка мене і помітила. Підійшла, заспокоювала, потім повела кудись. Вона зупинилася і каже:
-Постій тут. Зараз станеться диво.
І пішла. Я стою, одна в коридорі, чекаю чогось. І раптом звідкись, з’явився Дід Мороз. Попросив віршик розповісти.
Я крізь сльози розповіла. А він погладив мене по голові і сказав, що все буде гаразд і подарував ось цього ведмедика.
А потім пішов, так само зненацька, як і з’явився.
Тож ти, Сергійку, – мій особистий Дід Мороз. А ми й не знали…
Довго ще вони мовчки сиділи обнявшись, намагаючись усвідомити, як цікаво влаштоване життя…
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
