-Оля… Ми розлучаємося! Оля, ти чуєш? Він уникає мене… Що мені робити? Що мені робити, скажи… О Боже… – Іра плакала в трубку так, що подруга ледве змогла зрозуміти, що вона каже.

-Ви? Розлучаєтеся? Ти спиш чи що? Скоро буду! – Про всяк випадок Оля вирішила виїжджати негайно. Мало що.

Іра зустріла подругу нерозчесаною, із вчорашньою косметикою на обличчі.

-Оля… Що б я робила без тебе. Дякую тобі, подружко… Я ледве дочекалася ранку, не спала майже всю ніч. Все думала. Уявляєш? – сказала Іра.

-Так-так. Все зрозуміло, що нічого не зрозуміло. А де Вадим? – Оля, скривившись, обняла подругу, і відвела на кухню, посадивши на стілець. – Так. розповідай. Тільки все по порядку.

…Ірині заздрили практично всі жінки в її оточенні. Навіть ті, які говорили, що не заздрісні, все одно зітхали мрійливо і сумно, побачивши Іру разом із Вадимом.

Вона одружилася майже відразу після інституту. З Вадимом вони були разом з шкільних років. Майже з першого класу. Уявляєте? Як посадила за одну парту літня вчителька, так вони досі і не розлучаються. А їм, між іншим, вже за п’ятдесят. І онуки на підході. Єдина донька Катруся вже як п’ять років одружена і цього року очікує на поповнення сімейства.

-Такого, як Вадим, треба пошукати. Хоча ні. Шукати марно. Таких чоловіків давно немає. Ірині нашій останній дістався, – часто сміялися подруги, дивлячись на солодку парочку, яка й у п’ятдесят не відходила одна від одної.

Насправді, Вадим був рідкістю. І грошей заробити, і шубу дружині купити, і підлогу помити! І борщ зварганить, якщо буде потрібно! Дитячі пелюшки випере, доньці кіску заплести, штори підшити – та легко! Золото, а чи не чоловік. Хоч Іра від нього не відставала. Вадиму котлетки парові. Вадиму крісло масажне. Вадиму те, Вадиму се…

І ось, – розлучення. Це не вкладалося Олі в голові. Цього просто не може бути й усе!

-Так, витри сльози, заспокойся і давай по порядку. Він що, загуляв, га? Чесно. – Оля співчутливо дивилася на заплакану подругу.

-Ні – відповіла та.

-Ні? А що тоді? Розлюбив?

-Ні. – зітхнула Іра…

-Ну тоді вже не знаю, – розгнівалась Оля.

-Я..Я..Я загуляла… – схлипнула Іра і витерла носа рукавом халата.

-Ти!!?? Загуляла? Ти!! Це що, жарт дня такий, так? Розіграш? Вадиме, виходь! – Оля пішла по кухні, заглядаючи під столом, у шафах, чомусь залазила в холодильник…

-Та ні, Оля! Я правду кажу! Ну, послухай ти мене! Вадим тут ні до чого! – жалісливим голосом раптом вигукнула Іра. – Це я! Я у всьому винна!

І Іра розповіла подрузі неймовірну історію. Історію, після якої Олі здалося, що насправді таких як Вадим більше немає на цьому світі… А таких, як вони з Іркою, виходить повно…

…Років п’ятнадцять тому, коли дочка Катруся була ще підлітком, Іра поїхала в перше і останнє у своєму житті у відрядження.

-Іра, допоможи, заступник мій занедужав, доведеться тобі замість нього їхати. Обіцяю гарні добові та премію. – просив начальник відділу будівництва, де працювала Ірина.

На сімейній раді вони з Вадимом вирішили, що треба їхати! А що, донька велика вже. Вадим чоловік універсал – і за будинком, і за господарством нагляне. А потім, хіба можна начальству суперечити. Та й розлука на два тижні всього.

І поїхала Ірина у Харків на конференцію. Поїхала чомусь із важким серцем. Може тому, що не розлучалася ще жодного разу так довго з коханим чоловіком. А може, тому, що передчуття було…

Першого ж дня після конференції всі учасники вирушили до ресторану. Там за зустріч прийняли, за знайомство та інші земні блага. Та під вечерю смачну, та після дня напруженого!

А поряд за столиком із нею розташувався колега з іншого міста. Іра вже й не пам’ятала з якого. Пам’ятала лише його блакитні очі, наполегливі руки та компліменти без кінця.

Він не зводив з неї очей. І говорив, говорив, говорив… А жінки, як відомо, вухами люблять…

Прокинулася Іра вранці з важкою головою та в чужому ліжку. Коли зрозуміла, що наробила, на неї напав такий відчай, що словами не передати.

-Іро, боже мій, ви занедужали чи що? Можливо продуло чи з’їли щось не те у ресторані? – дбайливо турбувався про свою підлеглу начальник по дорозі додому. На що Іра похмуро мовчала.

Вдома, вона продовжувала “відлежуватися” ще кілька днів, випросивши у начальства відгул та відправивши Катрусю до бабусі. Бідний Вадим місця собі не знаходив, не розуміючи, що трапилося з його доброю і життєрадісною Ірою.

Але життя не стоїть на місці. Воно продовжується. Поступово Іра знову стала посміхатися і радіти життю. Хоча на жодну хвилину не забувала про свій гріх…

А вчора в інституті організували зустріч однокурсників. Чудова та радісна подія. Всі, хто зібрався, віддалися спогадам, радісним і не дуже.

А потім вирушили до найближчого ресторану. Де добре та смачно посиділи. Іра з Вадимом додому прибули вже далеко за північ.

І раптом вона відкрила чоловікові свою таємницю… Вадим спочатку застиг, потім почервонів… Схлипнув і вийшов з кімнати геть…

-Навіщо!? Чому ти йому розповіла? Ну розповіла б йому тоді одразу. Навіщо стільки років мовчала? І видала – нате вам мою правду. Боже мій… – Оля здивовано дивилася на Іру.

-Не знаю. Оля, не знаю!! – тихо сказала Іра…

-І що тепер? Де Вадим?

-Сказав, що на розлучення поїхав подавати… Це кінець. – прохрипіла Іра, сіла на стілець і закрила обличчя руками.

…Пройшов місяць. Спроби вибачатися ні до чого не привели. Іра і плакала і просила. Подруги та навіть друзі підключилися. Все марно. Нічого не допомогло.

Вадим був невблаганний. Він не став влаштовувати сварку. А мовчки подав на розлучення і переїхав до старої квартири своєї бабусі. Не взявши із спільного будинку жодної нитки.

Все залишивши Ірі. І лише перед тим, як назавжди зачинити за собою двері, він заговорив.

-Іра, я ось думав весь цей час. Довго думав. Навіщо, га? Тобі погано зі мною було чи напевно так добре, що звикла? Не цінувала… Вибач, я не зможу жити з тобою після цього. Їсти за одним столом, спати в одному ліжку. Не вийде у мене. З дочкою в нас нічого не зміниться. А ти… Ну що ж. Будинок у тебе є, а далі…

… Пройшов рік. Вадим та Іра розлучилися і кожен став жити своїм життям. Якщо це можна назвати. Вадим якось одразу постарів, а Іра більше не сміється своїм сміхом-дзвіночком… Все те, що будувалося пів життя, зламалося вщент в одну хвилину…

…Ось так буває. Одна правда може зруйнувати все. Навіть життя. І який тут вихід? Переживати все життя, зберігаючи в душі те, що не дає спокійно жити? Чи сказати правду хоч і такою ціною? Де відповідь на це питання?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!