Степан останні три роки жив так, ніби його вже не було. Після того, як його Нінка пішла із життя, а пішла вона тихо, уві сні, навіть не розбудивши його, він ніби застряг десь на межі життя. Вставав, топив піч, варив кашу… А навіщо? Незрозуміло.

Село їх теж ішло з життя потихеньку. Після пожежі минулого року, коли пів села вигоріло, народ роз’їхався хто куди. Залишилися тільки найвпертіші. Або ті, кому не було куди їхати.

– Агов, кульгава! Знову ти?

Степан стояв біля хвіртки й дивився на собаку. Та з’явилася тижнів зо два тому. Кривонога така – задня лапа під дивним кутом, мабуть, давно зламана і криво зрослася. Шерсть звалялася, руда з сивиною. Морда, ну, морда, як морда. Тільки очі якісь надто людські.

Вперше він її прогнав. Вдруге – кинув кірку хліба. А потім помітив дивне. Собака брала їжу – акуратно так, зубами, ніби боялася впустити, – і несла. Завжди в один бік. До руїн будинку Михайловича, що згорів у тій пожежі.

– Дивна якась,- думав Степан, спостерігаючи, як вона кульгає через пустир.

Сьогодні вранці він спеціально виніс пів миски вчорашньої каші. Поставив біля паркану і сховався за сараєм. Собака прийшла за хвилину – ніби чекала. Понюхала кашу, потім…

Господи, вона почала їсти прямо з миски, але якось дивно набирала в пащу і випльовувала назад. Розмочувала, чи що?

А потім зробила те, від чого в Степана мурашки по спині побігли. Взяла миску в зуби – металеву миску! – І потягла.

Голову задерла, щоб не розплескати, і пішла своєю кривою ходою до руїн.

– Та що ж ти там робиш? – спитав Степан.

І пішов слідом. Вперше за три роки йому стало по-справжньому цікаво. Не те щоб цікаво, просто захотілося дізнатися.

Собака звернув за обгорілу стіну, та зникла у заростях кропиви. Степан зупинився. Далі було одне згарище, та бита цегла. Що там робити живій істоті?

Але цікавість взяла гору. Степан обійшов обгорілу стіну і завмер. Собака зникла. Наче крізь землю провалилася.

– Ну куди ти поділася, кульгава?

Він пройшов далі, розсовуючи палицею зарості кропиви. Ноги в старих чоботах не боялися пекучого листя, але руки він беріг – підставляв палицю, відводив стебла.

Ось і фундамент колишнього будинку Михайловича. Пічна труба стирчить, як пам’ятник. А довкола – уламки, головешки, шматки шиферу.

Степан уже хотів повернути назад, коли щось почув. Тихий такий звук – чи то скиглення, чи то нявкання?

– Та не може бути.

Він пішов на звук, переступаючи через обгорілі колоди. За залишками сараю – а сарай не весь згорів, одна стіна залишилася і частина даху – побачив вхід. Невеликий лаз під завалом дощок та цегли. І звідти точно долинало нявкання.

Степан опустився навпочіпки. Коліна хруснули – не хлопчик уже. Заглянув у темряву лаза.

– Мати божа!

Там, у напівтемряві, на якомусь ганчір’ї лежала кішка. Худа до неможливості – ребра стирчать, шерсть клаптями. А довкола неї кошенята. Три? Чотири? У темряві не розгледіти. Дрібні зовсім, сліпі ще.
І поряд – та сама миска з кашею.

А собака лежала, притулившись до кішки боком.

– Гріє, чи що?

Степан сів на землю. Ноги підкосилися не від старості – від побаченого.

– Ти що це? Ти їм, значить…, – він не міг підібрати слів.

Собака підняла голову, подивилася на нього. В очах ніякого страху.

Кішка навіть не ворухнулася. Тільки дихала часто-часто, і кошенята ялозили біля її живота, тицялися мордочками.

– То ти їм носиш, – Степан прочистив горло. Щось там застрягло, заважало говорити. – Годуєш їх, значить.

Вдома він кидався по кухні, як ошпарений:

– Молоко! Десь було молоко, сусід учора приносив. Ось! Половина банки. Підігріти треба. Ні, не кип’ятити, трохи тепле. Хліб розмочити. М’ясо, чи було м’ясо? Шматок вареної курки у холодильнику. Порвати дрібно-дрібно.

Зібрав усе у стару каструлю, накрив кришкою. Подумав і додав туди ж пачку дешевих сосисок – може знадобляться.

Коли повернувся, собака зустріла його біля входу в лаз. Хвостом вильнула – вперше за весь час.

– На, – Степан поставив каструлю. – Це вам.

Але собака не їла. Взяла шматок курки та понесла в нору. Потім повернулася по хліб, розмочений у молоці. Потім ще й ще.

– Та ти сама їж! – не витримав Степан. – Тобі теж треба!

Собака подивилася на нього і взяла сосиску. Але не проковтнула – понесла туди. Степан сидів навпочіпки й чекав.

– Не дотягне вона, – сказав він собаці, коли той знову вийшов. – Сил у неї немає. Молоко їй треба нормальне, тепле місце.

Собака сіла навпроти й дивилася. Просто дивилася, не моргаючи.

– Що ти на мене дивишся? Що я можу?

Але коли він це говорив, уже знав, що може.

Сонце вже хилилося до заходу, коли Степан повернувся з лопатою, ломом і старою ковдрою.

– Все, – сказав він собаці. – Досить їм тут. Зараз розберемо завал.

Працював він повільно, обережно. Дошки вбік, цеглу теж. Собака сиділа поруч, стежила за кожним рухом.

Нарешті, прохід став досить широким.

– Ану.

Степан розстелив ковдру, поліз у нору. Кішка навіть не смикнулася, коли він узяв її на руки. Легка, як пушинка. Одні кістки.

– Тихо, тихо, мила. Нині все буде добре.

Виніс її, поклав на ковдру. Потім кошенят. Чотири штуки. Крихітні, сліпі, пищать тоненько.

Загорнув усе сімейство у ковдру, підійняв.

– Ходімо, – сказав собаці. – Ви тепер у мене будете жити.

І вони пішли. Степан попереду, з дорогоцінною ношею. Собака ззаду, кульгаючи на свою криву лапу. Через пустир, що повз обгорілих яблунь, до будинку, де топилася піч і було тепло.

Вночі Степан прокинувся від дивного звуку – ніби хтось шкребеться у двері. Ні, не у двері. Десь усередині будинку.

Він увімкнув світло на кухні. Кішка лежала в коробці біля грубки, де він її влаштував. Але щось було негаразд. Вона дихала дивно – рвано, з хрипом.

– Гей, ти чого?

Собака вже стояла поруч із коробкою. Скиглила тихенько, тицялася носом у кішку. Степан підійшов ближче, сів навпочіпки. Кішка була гаряча. Дуже гаряча.

– Температура. Чорт!

Він торкнувся її носа – сухий, гарячий. Очі каламутні, напівприкриті. Кошенята пищали, тикалися в неї, шукали молоко, але вона навіть не реагувала.

– Так, спокійно. Спокійно!

Але спокою не було. Руки тремтіли, коли він наливав воду у блюдце. Спробував напоїти кішку – вона не ковтала. Вода стікала з пащі.

– Вона ж поми рає. Прямо зараз поми рає.

Степан глянув у вікно. Там була чорнота. Дощ. Дощ почався сильний, косий, з вітром.
У нього є машина! Стара «копійка» стоїть у сараї третій рік без руху. Після відходу Нінки він її не заводив жодного разу.

– Чорт!

Степан схопив фуфайку, сунув ноги в чоботи. Потім повернувся, загорнув кішку в рушник. Кошенят доведеться залишити.

– Ти за ними наглядай, – сказав собаці.

Але та вже мчала до сараю.

Машина, звісно, не заводилася. Акумулятор здох. Степан крутив ключ, тиснув на газ – марно.

– Ну, давай же! Давай зараза!

Дощ барабанив по даху сараю.

– Штовхнути. Треба зі штовхача!

Він вискочив з машини, уперся в багажник. Штовхнув. «Копійка» знехотя покотилася. Розігнав її подвір’ям, на ходу застрибнув, увімкнув другу передачу, відпустив зчеплення. Мотор чхнув, смикнувся і завівся!

– Є!

Собака гавкала, бігла за машиною. Степан пригальмував, відчинив двері.

– Залазь!

І вони поїхали. В непроглядну темряву, під стіною дощу. Фари вихоплювали лише метрів десять розмитої брудної дороги. «Копійка» буксувала, виляла, але їхала.

– Тримайся, люба. Тримайся!

Він говорив чи то кішці, чи собі. На півдорозі машина встала. Просто затихла посеред калюжі й все.

– Ні! Ні, ні, ні!

Степан вискочив під дощ, підійняв капот. У темряві нічого не видно. Трамблер? Свічки залило? Та будь-що могло бути в цій розвалюсі!

Собака вилізла слідом, підійшла до нього. Мокра наскрізь, тремтить вся.

– Що робити? Га?

І тут він побачив світло. Фари! Хтось їхав позаду! Степан вибіг на середину дороги, замахав руками:

– Стій! Допоможи!

Машина загальмувала. З «Ниви» виліз чоловік у камуфляжі.

– Ти чого, діду, блекоти об’ївся? Під колеса лізеш!

– Допоможи! У мене кішка ледь жива! До ветеринара треба!

– Кішка? – чоловік придивився. – Ти через кішку вночі в таку погоду?

– Допоможи, Христом богом прошу!

Щось у голосі Степана змусило чоловіка замовкнути.

– Де вона?

– У машині!

Чоловік заглянув у «копійку», присвітив ліхтариком.

– Сідай до мене, поїхали!

– А собака?

– І собаку бери! Яка вже тепер різниця!

Вони перевантажились у «Ниву». Степан з кішкою позаду, собака біля його ніг.

– До районної лікарні?

– Там ветклініка поряд. Може, хтось чергує.

Чоловік гнав, як божевільний. «Нива» стрибала по ковдобинах, але трималася дороги впевнено.

– Як тебе звати, діду?

– Степан.

– А я Михайло. Слухай, Степане, а чого ти з цією кішкою так?

– Не знаю, – чесно відповів Степан. – Просто… не можна, щоб вона не вижила. Не можна! Кошенята в неї.

У ветклініці світло не горіло. Михайло забарабанив у двері:

– Чи є хто живий?

Нарешті двері прочинилися. Заспаний чоловік у фуфайці:

– Ви чого? Ніч!

– Тварина гине!

– Зранку приходьте. Нікого нема.

– Та до ранку вона не доживе! – заволав Степан.

– Я тобі говорю – нікого! Лікарі по домівках!

Михайло поліз за телефоном:

– Де живе ваш лікар?

– А звідки я знаю?

– Давай адресу, чи тебе самого лікуватимуть!

Сторож злякався – Михайло був здоровим мужиком, і вигляд у нього зараз був рішучий.

– Тулузи, будинок вісім. Це за площею третя вулиця.

Вони знову мчали нічним містом. Дощ посилився. Двірники ледве впоралися.

Будинок вісім виявився двоповерховим. Михайло посигналив, потім пішов дзвонити.

Двері відчинила жінка в халаті.

– Ви збожеволіли? Четверта година ночі!

– Ви ветеринар?

– Так, але…
– У нас кішка гине. Прямо зараз. Будь ласка!

Жінка подивилася на Михайла, потім побачила Степана – мокрого, тремтячого, з загорнутою в рушник кішкою.

– Несіть сюди. Швидко!

Вона провела їх у кімнату, ввімкнула яскраве світло.

– На стіл кладіть.

Розгорнула рушник, помацала кішку.

– Виснаження, зневоднення, схоже на інфекцію. Коли їла востаннє?

– Намагалася ввечері. Але не змогла.

– Кошенята є?

– Четверо. Вдома лишилися.

– Так. Мастит, можливо. Температура. Якщо не збити зараз…

Вона вже готувала шприци, діставала ампули.

Степан тримав кішку, доки ветеринар робила уколи. Руки в нього тремтіли.

– Не факт, що допоможе, – щиро сказала жінка. – Вона дуже слабка. Але шанс є.

Собака весь цей час сиділа біля ніг Степана. Мовчки. Лише дивилася.

– А що це за пес?

– Це вона її врятувала. Після пожежі. Вигодувала якось. А тепер ось…

Жінка придивилася до собаки.

– Лапа зламана була. Давно. Неправильно зрослася.

– Я знаю.

– Хочете, подивлюсь? Можливо, щось можна зробити.

– Потім. Спочатку кішка.

Вони сиділи та чекали. Кішка лежала на столі під крапельницею. Дощ за вікном перетворився на зливу.

Кішка розплющила очі, коли за вікном уже посвітлішало. Слабко нявкнула.

– Житиме, – видихнула ветеринар. – Температура спала. Дихає рівніше.

Степан сидів на стільці, не відчуваючи тіла. Собака спав біля його ніг, поклавши морду на його черевик.

– Дякую вам. Я навіть не знаю, як вас звуть.

– Ольга Павлівна. А ви молодець, дідусю. Не кожен так за тварину.

– Та який я молодець, – Степан потер очі. – Три роки сам ледве вижив.

Михайло, який дрімав у кріслі, стрепенувся:

– Поїхали, Степане. Кошенят твоїх годувати треба.

– А кішку?

– Залишіть поки що тут, – сказала Ольга Павлівна. – Ще потрібні крапельниці. Увечері заберете.

Вдома кошенята пищали так, що чути було з вулиці. Степан підігрів молочну суміш (Ольга Павлівна забезпечила), годував із піпетки.

Собака допомагав – зігрівав.

– Ти знаєш,- сказав Степан собаці,- я тобі так ім’я й не дав. Як тебе звати?

Собака підійняла морду, вильнула хвостом.

– Вірка будеш. Вірна ти. Згодна?

Вірка лизнула його руку.

Надвечір вони втрьох – Степан, Михайло та Вірка – поїхали за кішкою. Та вже сиділа, їла з миски.

– Антибіотики проколете п’ять днів, – інструктувала Ольга Павлівна. – І годуйте помалу, але часто. Видереться.

– Скільки я вам винен?

– Нічого не винні. Ідіть додому.

– Але ж як…

– Дідусю, ви мені віру в людей повернули. Цього достатньо.

Вдома Степан влаштував кішку в коробці. Кошенята одразу припали до неї, засопіли, зацмокали.

– Все, – сказав він. – Тепер все добре.

Михайло, який допоміг донести кішку, хмикнув:

– Слухай, Степане, а тобі допомога не потрібна? Ну, із господарством там.

– Та яке господарство?

– Я ось що думаю. Дах над сараєм у тебе тече – бачив. Давай завтра приїду, полагодимо?

Степан подивився на нього з подивом:

– Навіщо це тобі?

– Не знаю. Просто правильно це якось.

Вперше за три роки Степан усміхнувся. По-справжньому.