Вранці мама прибігла посидіти з онуком рано. Я дуже поспішала, але помітила круги під очима і блідість на її обличчі.
– Мамо, ти добре почуваєшся? Може я скасую справи? Сашко неспокійний. Ти впораєшся?
– Іди, йди. Все гаразд. Не турбуйся. Мене нудить трохи вранці. Печінка, мабуть, барахлить. Треба перевіритись. – Заспокоювала мене мама.
– Гаразд, я швидко. Завтра чоловік удома. Сашу з ним залишимо і разом до лікаря сходимо.
Моєму синочку два роки. Він дуже рухливий. Та й мама в мене ще дуже молода, лише сорок сім років. Впораються кілька годин.
Наступного дня ми сходили до клініки. Мати пройшла повне обстеження. Ми сиділи в коридорі та чекали на попередні результати. Вийшов лікар.
— Вітаю, Марино Сергіївно, — звернувся він до мами, — Ви чекаєте дитину. Термін двадцять тижнів. Чому раніше до нас не дійшли? У Вашому віці треба ретельніше стежити за своїм здоров’ям.
– Щоооо? — заїкаючись від хвилювання, промовила мама і розплакалася.
– Ну, нічого страшного, – заспокоював її лікар, – Ви ще молода, здорова. Все буде гаразд. У вас дуже гарна дівчинка. Зараз медсестра знімок принесе.
Сказати, що ми здивувалися, нічого не сказати. Ми мовчки вийшли з клініки та сіли на лаву. Сиділи довго і мовчали.
– Ти хоч здогадувалася? – Запитала я її.
Вона замотала головою.
– Я, місяців шість тому, у лікаря була. Вона попередила мене, що розпочався клімакс. Говорила про запаморочення, що самопочуття може погіршитися. Я думала так треба. Як же так сталося?
– Мені розповісти тобі, як діти з’являються? — зареготала я. — Батьку будемо дзвонити? До статусу діда приєднається статус батька. Мама, якщо чесно, я дуже рада. Вітаю. Нарешті, у мене буде сестра. Давно хотіла.
Мама почервоніла, схопилася за щоки.
– Соромно перед людьми, що скажуть? На старості років дітей надумала народжувати. — заголосила вона.
– Начхати, що скажуть. Нехай спочатку самі спробують дітей завести. Попліткують, перестануть.
– Ходімо зі мною, мені одній страшно говорити батькові. Раптом він засмутиться і йому погано стане. То хоч ти поруч.
Батькова реакція була своєрідною. Він спершу хвилин п’ять дивився на нас розширеними очима. Мабуть, думав, що ми його розігруємо. Потім, з криком, що нагадує клич командира на стежці війни, вискочив із хати. Ми переглянулись.
– Він що втік? – Злякалася мама. – Куди це він?
– Топитися побіг, — невдало пожартувала я.
Мама скрикнула, схопилася і помчала до дверей, потім вискочила на сходовий майданчик. Я за нею. Десь між другим та першим поверхами ми зіткнулися з батьком.
В одній руці він тримав величезний букет квітів, а в другій — пляшку ігристого. Прямо у під’їзді він вручив мамі квіти.
– Мариночко, я кохаю тебе. Ти в мене найпрекрасніша жінка. Дякую тобі велике, – пафосно почав він, – Це найщасливіший день у моєму житті.
– А про мене ти забув? — поцікавилася я.
– Другий щасливий день. — схаменувся тато.
– А що, є ще й не найщасливіші? – розгубилася мама. — І що зі мною в тебе було лише два щасливі дні? А решта?
– Не плутайте мене. Я й так сам заплутаюся. Я просто хотів сказати, що дуже радий та щасливий.
– Гаразд, ідемо додому. Сусідів турбуємо криками, — сказала мама.
Ми дружно засміялися.
Весь вечір тато крутився довкола мами, підкладав їй подушки. Приготував вечерю. Набридливо змушував її їсти. Мати не витримала.
– Я чекаю дитину, а не смерть. Припини стрибати. Сили на дитину збережи. — благала вона. – Дай мені трохи відпочити.
Увечері я все розповіла чоловікові. Він засміявся.
– Ох і теща, ось молодець. Сашко, у тебе незабаром тітка з’явиться. Будеш її вчити та захищати.
Сашко, звичайно нічого не зрозумів, але заплескав у долоні.
Вагітність проходила тяжко. Мама тричі лягала до лікарні. Ми всі дуже переживали за неї та малюка.
Все пройшло успішно. Рівно вчасно народилася гарненька, здорова дівчинка. Настала моя черга допомагати мамі з дитиною.
Ми подарували їй візок рожевого кольору. Коли я гуляла з сестрою та сином, багато хто питав Сашка.
– Із сестричкою гуляєш? Мамі допомагаєш?
– Ні! — гордо відповів син. — З тіткою. Її нам бабуся народила!
Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
