– Ти знаєш, скільки вона отримує? Я випадково побачила розрахунковий лист на столі. Там цифри такі, що в мене очі на лоба полізли. І ні гривні нам не дає!

Голос матері долинав з вітальні приглушено, пошепки, але чути було цілком виразно. Яна завмерла біля плити, не донісши ложку до цукорниці. Чайник за спиною почав закипати, і його гул дивним чином римувався з пульсацією у скронях.

– І що? – Оксана явно жувала щось, через що слова виходили невиразними. – Ходить в тому самому вже третій рік. Пам’ятаєш сіре пальто? Так воно ще із часів дівоцтва.

– Ось саме! – Галина Петрівна понизила тон до театрального шепоту, який чудово розлітався по всій квартирі.

– Навіщо людині така зарплата, якщо вона не вміє нею користуватися? Це ж просто… просто марнотратство навпаки.

Яна поволі опустила ложку. За тринадцять років роботи головним бухгалтером вона навчилася тримати обличчя в будь-яких переговорах, але зараз щоки зрадницьки спалахнули.

Дванадцять годин, шість днів на тиждень. Звіти, які сняться ночами. Податкові перевірки, від яких сивіють навіть чоловіки. А тут – “не вміє користуватися”.

Двокімнатна квартира на Лобановського дісталася їм із Дмитром насилу. Точніше, її працею. Чоловік ніколи не дорікав, що бачить дружину лише в неділю у свідомому стані.

Арсеній робив уроки сам, бо надвечір мама перетворювалася на зомбі з калькулятором замість мозку.

– А білизна в неї яка, бачила? – продовжувала Галина Петрівна зі смаком першовідкривача. – Я коли у ванну заходила, на сушарці висіла… Господи, це ж ганьба якась. Бавовна розтягнута, гумки провисли.

– На її місці я б у Мілан за лахміттям їздила, – замріяно простягла Оксана. – Або хоча б у спа раз на місяць. Масаж там, обгортання всякі…

Яна гірко посміхнулася. Масаж. Востаннє її масажував восьмирічний син, коли вона заснула обличчям у подушку після квартального звіту.

Арсен вирішив, що мамі потрібна допомога, і старанно м’яв її спину. Це було зворушливо і боляче водночас.

Вона вимкнула чайник і тихо поставила його на підставку. Виходити у вітальню розхотілося геть-чисто.

Натомість Яна дістала телефон і відкрила калькулятор – заспокійлива звичка з розряду «коли нервую, рахую гроші».

Двадцять три тисячі щомісяця йде на накопичувальний рахунок під нову квартиру. Ще вісімсот треба накопичити, щоб вистачило на нормальну трикімнатну для Арсенія.

Хлопчик ріс, і незабаром йому знадобиться особистий простір. Місце для уроків, для друзів, для підліткових таємниць.

Яна пам’ятала власне дитинство в одній кімнаті з Оксаною – як вони ділили шафу, як сварилися через кожен сантиметр. Своєму сину вона хотіла дати більше.

– Може, вона просто жадібна? Скнара. Знаєш, є такі? – Припустила Оксана за стіною.

– Не жадібна, а недолуга, – авторитетно заявила Галина Петрівна. – Сидить на грошах, як собака на сіні. Ні собі, ні людям.

Яна стиснула телефон так, що пальці побіліли. Ну, звісно, ​​вона не дає нікому гроші. Ні матері, яка вічно її вичитує. Ані сестрі, яка за два роки так і не повернула десять тисяч.

Вечір у сімейному колі швидко закінчився. Яна допила чай і, пославшись на важливі справи, пурхнула додому. Від неї не сховалися жадібні й заздрісні погляди матері та сестри…

За тиждень вони матеріалізувалися на її порозі.

– Нам треба серйозно поговорити, – заявила мати.

Яна відсторонилася, пропускаючи їх у коридор. Дмитро повів Арсенія в дитячу під приводом термінової допомоги з математикою, хоча син клацав приклади, як горішки.

– Ми вигадали відмінну ідею, – Оксана плюхнулася на диван, не чекаючи запрошення. – Салон краси. Манікюр, педикюр, брови, вії. Зараз це дуже популярно.

– І ти залишишся у плюсі, – підхопила Галина Петрівна, сідаючи поряд. – Будеш нашим інвестором. Повернемо все із відсотками через рік, максимум два. Як тобі? Майже сімейний бізнес.

Яна залишилася стояти. Сісти, означало б ухвалити правила цієї гри, а вона не збиралася грати.

– І скільки потрібно на сімейний бізнес?

Оксана назвала суму. Яна не здригнулася, хоч усередині все стислося. Це була майже половина накопиченого.Половина їхнього майбутнього.

– Ні.

Слово вилетіло легко, без зусиль. Яна сама здивувалася, наскільки просто виявилося його вимовити.

– Що означає «ні»? – Галина Петрівна випросталась, і зморшки на чолі склалися у візерунок крайнього обурення.

– Це означає, що я не дам грошей. Ми збираємо на квартиру для Арсенія. Щоб йому, моєму рідному сину, не довелося роками гарувати заради житлоплощі.

– А нам потрібна допомога! Чи ми не твої рідні? – Галина Петрівна підвелася, і її важка постать нависла над дочкою.

– Я тебе виховала, вивчила, ночей не спала, коли ти хворіла! І ось подяка? Я ж не собі, я ж на спільну справу прошу!

Яна зробила крок назад. Не від страху – від небажання вдихати запах маминих нудотних духів.

– Ти ж завжди казала, що любиш нас, – Оксана скривилася. – Що сім’я для тебе найважливіше. А тепер що? Грошей нахапала і зарозумілася?

– Я працюю по дванадцять годин на день, – тихо відповіла Яна. – Кожну гривню рахую. Планую бюджет на пів року наперед. І не збираюся вкладати накопичення у бізнес, який ви придумали тиждень тому.

– Глянь, яка вона стала! – виплюнула Галина Петрівна. – Рідна мати для тебе тепер ніхто? Сестра – пусте місце?

– Ви для мене сім’я. Але це не означає, що я мушу фінансувати ваші ідеї!

Оксана схопилася з дивана:

– Знаєш що? У мене більше нема сестри! З такою егоїсткою я нічого спільного мати не бажаю! Скнара!

– Якщо не передумаєш, – Галина Петрівна підійшла впритул, – вважай, що в тебе й матері нема.

Яна мовчала. Вона могла б нагадати про ту підслухану розмову. Могла б спитати, чому за стільки років мати жодного разу не поцікавилася, чи щаслива дочка. Могла б уточнити, чому Оксана не повернула борг.

Але навіщо? Слова нічого не змінять.

– Ходімо, мамо, – Оксана, скривджено схлипнувши, схопила сумку. – Тут нам більше нічого робити. Тут нам не раді!

Вони вийшли. Вхідні двері зачинилися за ними, відсікаючи їх один від одного. Яна притулилася спиною до стіни та заплющила очі. У грудях було порожньо і дивно легко, ніби вийняли щось важке та непотрібне.

– Мамо? – Арсен виглянув із дитячої. – Бабуся з тіткою вже пішли?

– Так, сонечко. Пішли.

Дмитро з’явився слідом, мовчки обійняв дружину і поцілував у верхівку. Від нього пахло кавою та аквареллю – вони з Арсенієм явно малювали, поки чекали закінчення розмови.

– Ти все правильно зробила, – сказав він тихо.

Яна посміхнулася, звісно, ​​він усе чув. Мати та сестра кричали так, що й сусіди тепер були в курсі їхньої ситуації.

– Знаю.

– Тобі сумно?

Яна замислилась. Сумно? Мабуть. Десь на дні, під шарами втоми та полегшення, хлюпав смуток за тими відносинами, яких ніколи не було.

По матері, яка б могла пишатися, а не заздрити. По сестрі, яка могла б стати подругою, а не вічним жебраком.

– Небагато, – чесно відповіла вона. – Але це минеться.

Арсен підійшов і притулився до маминого боку. Він не розумів усього, але відчував – зараз треба бути поряд.

Хлопчик усміхнувся і втік назад малювати картинку. Дмитро ще раз стиснув Янину руку.

– Замовимо піцу?

– Давай. Велику, з грибами та оливками.

Увечері, коли Арсен заснув, а Дмитро дивився якийсь серіал про космос, Яна відкрила банківську програму.

Вісімсот тисяч до мрії. Реальної мрії, а не фантазій про спа-салони та поїздки в Мілан.

Вона закрила програму і посміхнулася. Деякі речі варті того, щоб заради них працювати по дванадцять годин. А втрата деяких людей не варта навіть хвилинного смутку.

…Через рік Яна отримала ключі від квартири, яка в майбутньому належатиме синові. Вони планують її здавати орендарям, та накопичувати сину на навчання. Від знайомих вона дізналася, що мати та сестра, як і раніше, ображені на неї.

Але вони не дзвонили, не писали, отже, все ще звинувачували Яну. І першою миритися з людьми, яким заздрість і жадібність затьмарили розум, вона не збиралася.

І без них вона буде щасливою. У неї є улюблений чоловік, та сина. Заради них вона готова працювати не покладаючи рук. А ті, хто просто не можуть за неї порадіти, нехай ідуть під три чорти! Я слушно міркую?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!