– До нас хтось ломиться, – сказала я чоловікові.
– Ломиться? – здивовано спитав Віктор.
– Ну так… Дивись. Там біля нашого будинку люди якісь крутяться.
– А… – Віктор нарешті побачив їх. – Ага… Бачу.
Ми поверталися з магазину і саме під’їжджали до нашого дачного будиночка. Ну, тобто юридично він був не наш, а свекрухи. Але ми з її дозволу жили там щоліта вже п’ятнадцять років.
Чужинців я помітила з вікна машини. Чоловік і жінка, що вийшли з припаркованого неподалік автомобіля, рішуче попрямували до нашої хвіртки. Потім чоловік відкинув клямку, і вони не менш рішучою ходою пішли до будиночка.
– Зараз розберемося, – сказав Віктор.
Ми вийшли з машини та квапливо попрямували до будинку.
– Ем… – почав чоловік, і дивні «відвідувачі» одразу обернулися. – Доброго дня!
– Доброго, – озвався чоловік.
Він дивився на Віктора так само похмуро і здивовано, як і той на нього.
– Вибачте, а чи можу я дізнатися, що ви робите біля нашого будинку? – продовжив чоловік.
– Біля вашого будинку? – Почала розмову жінка.
– Ну так, – я теж вирішила не залишатися осторонь, – біля нашого.
– Це наша дача, – пояснив Віктор. – Ми власники.
Жінка подивилася на нього так, як дивляться на міських божевільних, з якоюсь гидливою жалістю.
– Молодий чоловіче, – чітко і твердо промовила вона, – ми купили цю ділянку! Усі документи оформлені, все законно.
Вона глянула на свого супутника.
– Васю, покажи їм.
І Вася показав нам договір купівлі-продажу. Справді, все було законно, і будинок із ділянкою належав цим людям. Ми з Віктором переглянулись.
– Поїхали до твоєї мами, – сказала я.
– Їдемо, – кивнув чоловік.
Дорога до свекрухи зайняла сорок хвилин, і весь цей час ми мовчали. Віктор вчепився в кермо з такою силою, а я дивилася у вікно на дачні селища, що пролітали повз, і думала про те, як цікаво виходить.
П’ятнадцять років ми вкладали в цю дачу все – гроші, час, сили, душу. Віктор побудував лазню своїми руками, я висадила яблуні, три антонівки, та дві – білого наливу.
Я любила милуватися їх цвітінням! А тепер, виходить, ці яблуні… і будиночок, і двір, і решта… належать іншим людям? Так, чи що?
Свекруха відчинила двері майже відразу.
– О діти! – заспівала вона. – Скільки років, як кажуть…
– Позавчора бачилися, – буркнув Віктор, але вона ніби не чула його.
– Проходьте, проходьте, я саме пельмені ліплю. Хвилин тридцять, і все буде готове. Так що ви, можна сказати, якраз до столу завітали!
І вона заметушилася. Гриміла каструлею, скакала від плити до раковини та назад, щось торохтіла про погоду, про сусідку зверху:
– Маргарита Степанівна мене знову залила, уявляєте? Вже втретє за рік! Ну що ж поробиш, дев’яносто років людині…
– З санвузлом у неї щось не те. Я скільки разів їй казала, Рито, поклич ти Сашка… Ну, сина її… Нехай замінить тобі унітаз. Але вона…
– Мамо… – почав Віктор.
– А тиск у мене, будь він неладний, все скаче і скаче, – продовжила свекруха. – А ці лікарі, ну що з них взяти, нічого ж не розуміють нині… Прописали мені пігулки, так вони, що небіжчику припарка. А ноги у мене…
– Ма-мо! – повторив Віктор. – Мамо, ти продала дачу?
Зінаїда Павлівна завмерла на секунду, а потім знову посміхнулася, замахала руками, заметушилась.
– Ой, Вітю, ну що ти таким трагічним голосом про це кажеш?! Так, продала. Мені гроші були потрібні. Оленці треба допомогти, їй же квартиру ремонтувати треба, ти ж знаєш, які зараз ціни на все…
Оленкою звали молодшу сестру Віктора. Оленка з її невдалими шлюбами та іншими проблемами, завжди була у Зінаїди Павлівни в пріоритеті.
– Мамо, ти нас здивувала, – сказав Віктор, – ти п’ятнадцять років казала, що наша дача. Ми її облаштували, вклали в неї купу часу, грошей!
Свекруха глянула на нього, витріщивши очі.
– То вона ж на мене була оформлена!
– Так, але ти казала…
– Мало що я казала? – розсердилася свекруха. – Моя дача, моє право! Що я хочу, те я й роблю!
– Та це зрозуміло. Але… Ти хоч би попередила, якось натякнула, – тихо сказав Віктор. – Хоч би слово сказала. Ми ж позавчора бачилися…
– А навіщо говорити? Щоб ви мені мізки компостували? Я свої рішення сама ухвалюю! – Зінаїда Павлівна дістала з шафи кухлі, почала розливати чай, ніби ми просто зайшли в гості, наче нічого не сталося. – Гаразд… Давайте чайку поп’ємо, заспокоїмося всі.
Я розуміла, що вона справді не бачить у цьому нічого страшного. Для неї ми були дітьми, яким можна дати цукерку, а можна відібрати.
А що такого, діти ж, потерплять. Вона ж вірила у свою правоту, щиро вірила, – і це було найстрашніше.
Пельменів ми не чекали, а поїхали назад забирати свої речі. Нові власники дачі дивилися на нас із щирою цікавістю і намагалися ставити запитання.
Ми ввічливо відповідали, люди ні до чого тут, у них все по закону, але на душі було нудно.
Тиждень ми приходили до тями. Віктор майже не розмовляв зі мною, йшов у себе, як у раковину, і я боялася за нього, тому що сам він ніколи нікого не зраджував і зраду матері сприймав дуже важко.
А потім мені зателефонувала свекруха.
– Катюша, – голос її був тягучим. – Катюша, Вітя зі мною не розмовляє, тож я до тебе. Я тут подумала… Ви ж знаєте, я цю квартиру вам відпишу, все офіційно оформимо, так?
– Угу.
– Так ось, я тут подумала … Може, ремонт зробимо? А то шпалери в мене старі, та й сантехніку треба замінити… Ви ж допоможете, так?
Я слухала її, слухала, і раптом мені стало ясно. Нічого вона не оформить офіційно. Все буде, як із дачею, тільки на словах. А потім, коли ми зробимо у неї ремонт, вона візьме і відпише квартиру Оленці. І так само скаже:
– Моя квартира, моє право.
– Зінаїдо Павлівно, – сказала я дуже спокійно, так спокійно, як ніколи в житті не казала, – у вас же є гроші від продажу дачі? Ось на них і зробіть ремонт.
Пауза була довгою. Я чула, як вона дихає у слухавку, як намагається підібрати слова…
– Та ну, Катерино, – нарешті сказала свекруха. – Ці гроші Оленці призначені… Я ж говорила вже…
– Значить, нехай Оленка робить вам ремонт, – сухо відповіла я.
– В Оленки свій ремонт, – нетерпляче сказала свекруха, – я ж вам говорила вже, я для того дачу і продала, щоб…
– Ну, то кредит візьміть, – сказала я. – Або … ось що, продайте краще цю свою квартиру і живіть в Оленки. Коротко кажучи, що хочете, те й робіть. Але ми більше у ваші проєкти не вкладатимемося.
Сказавши так, я повісила слухавку.
На кухні з’явився Віктор. Він, певна річ, чув, що я казала. Коли я поклала убік телефон, він сів поруч, взяв мене за руку і тихенько стиснув.
– Ти як? – Запитала я.
– Нормально, – відповів він, – а ти?
– Будемо жити далі, – посміхнулася я.
З цього часу минуло трохи більше як місяць. Свекруха й досі дзвонить нам і просить то однієї допомоги, то іншої. Ми весь час відмовляємо, але поки що чемно. А може варто грубіше сказати, щоб відстала? Як ви вважаєте?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
