Я сам виховав та виростив доньку, а вона тепер про мене і не згадує.
Моєї дружини не стало, як дочці Аліні було 8 років. Я пообіцяв, що все життя присвячу тому, аби виховати її гідною людиною. З того часу і дня не жив для себе, все для дочки старався.
Аліночка добре вчилась та мені допомагала. Згодом сама вступила на бюджет. Тоді її успішність трохи похитнулась, але я не сварив її, бо ж донька працювала і продовжувала мені допомагати.
Згодом в житті Аліни з’явився Віктор. Він мені при знайомстві сподобався, тож я дав згоду і на їх одруження. З того весілля все й почалося.
Діти, як побрались, почали зі мною жити, та я тепер чомусь дуже дратував Віктора. У нас і дня не проходило без сварки. Тоді зять запропонував продати мій будинок, а їм купити квартиру в місті. Я погодився, але за умови, що квартира буде оформлена на мене.
– Ви що мені не довіряєте? – кричав Віктор.
– Просто я не хочу на старості років залишитись на вулиці – кажу.
Після цього діти за два дні з’їхали від мене на орендовану квартиру, обзиваючи мене різними словами.
З того часу минув місяць. Донька так і жодного разу не зателефонувала і не приїхала. А вчора у мене був день народження – 60 років.
Я перед тим прибрав увесь дім, наготував улюблених страв Аліни, вбрався та сів за стіл, чекаючи, що донька із зятем обов’язково приїдуть привітати мене. Я увесь день виглядав їх по вікнах, та ніхто не прийшов. Увечері я ліг спати, нічого не прибираючи зі столу. Плакав, говорячи з портретом дружини і заснув.
Невже донька так образилась, що на захотіла навіть телефоном мене привітати? А може з нею щось сталось? Як гадаєте?
