Я не могла натішитись, що зустріла такого чоловіка, як Андрій. У свої 32 роки він вже був впливовою людиною. Мав власну компанію, котра займалась програмуванням. Справжній принц на білому коні. Лиш в нього був гарний дорогий позашляховик.
Ми зустрічались рік, а тоді Андрій зробив мені пропозицію. Відвіз мене за місто і показав чудовий сучасний будинок. А тоді сказав:
– Цей дім я збудував для нас! Тут ми будемо жити й ростити наших дітей!
Звісно, я сказала йому “Так”. Ми побрались і я була надзвичайно щаслива. Я могла не працювати та облаштовувати наше домашнє гніздечко.

Все було, наче в казці. Ми багато подорожували, насолоджувались життям. А потім я завагітніла. Тоді в голові Андрія і змінилося щось. Він зациклився на дітях, не дозволяв мені розважатись і слідкував за нашим харчуванням. Так сталося, що якраз після пологів почалась війна. Чоловік забрав мене зі столиці та вивіз на Закарпаття. Якийсь час ми винаймали квартиру в невеличкому місті. А тоді він зізнався:
– Я не хочу повертатися в Київ.
– Чому? Всі наші друзі вже повернулись. Там безпечно!
– Ти не розумієш, я взагалі не хочу ростити дітей в великому місті. Я вирішив все продати і купити хатину в селі.
– Що ми там будемо робити?
– Жити, як і інші люди. Заведемо худобу, засадимо город, діти зростатимуть на лоні природи, якомога далі від поганих компаній і всіх цих шкідливих технологій.
– Я не хочу жити в селі!
– Тобі сподобається, ось побачиш.
Він не слухав мене. Продав наш будинок мрій і купив страшну стару халупу в селі. Ми тут не живемо, а виживаємо. А Андрій тішиться, як дитина.
– Я ніколи не думав, що в селі так добре! Це було найкраще рішення в нашому житті!
Не знаю, як бути. Я не хочу так все життя. Вставати з півнями, годувати худобу і копирсатися в землі. Моя донька не може відвідувати гарну школу і всілякі гуртки. Порадьте, що мені робити? Невже варто розлучитися?