Вранці зателефонувала знайома з притулку:

— Виручай. Треба відвезти одного пса до ветеринара. Машина зламалася. Пів години — туди й назад.

Я погодився.

Біля виходу чекав він — великий, пухнастий, трохи кумедний. Одне вухо стирчить, друге звисає. Наче м’яку іграшку зібрали не за інструкцією.

Він спокійно сів на заднє сидіння. Всю дорогу дивився у вікно. Без метушні. Без страху.

У ветеринара поводився ідеально. Терпляче стояв, дозволяв себе оглядати. Наче розумів, що це допомога.

На зворотному шляху він раптом поклав голову мені на плече. Просто тихо притулився.

— Скільки він у притулку? — спитав я.

— Вісім місяців. Ніхто не бере. Занадто великий. Некрасивий.

Я подивився у дзеркало. Його погляд був дивний, нерівний — як і вуха.

— Як його звати?

— За документами Арес. Але ми називаємо його Помилка.

Я заглушив двигун біля притулку. Він не зрушив з місця.

— Знаєш… він не повертається, — сказав я. — Ми їдемо до мене.

Тепер він лежить поруч на дивані. Голова в мене на колінах. Одне вухо догори, друге донизу.

Учора в мене не було собаки.

Сьогодні в мене є Помилка.

І, здається, це найправильніша «помилка» у моєму житті.