Ми з чоловіком усе життя гарували. По цеглині, по копійці збудували великий дім – двоповерховий, просторий, щоб було місце і нам, і дітям, і онукам.

– То буде наш родинний дім, – казав чоловік.

– Щоб Вадим тут жив, щоб рід не перевівся.

Наш єдиний син після весілля привів у дім молоду дружину. Я прийняла її, як рідну. Народилися онуки – радість і сенс. Я варила борщі, няньчила дітей, допомагала, як могла. А потім Вадим сказав:

– Мамо, їду на заробітки, ненадовго, для сім’ї.

“Ненадовго” розтягнулося на роки. Іра лишилася з дітьми в нашому домі. Було важко, але вона трималася. А згодом правда вилізла, як гній із рани: у сина за кордоном – інша жінка.

– Він більше не повернеться, – сказала Іра мені зі сльозами.

Я не вірила, не хотіла. Дзвінки від Вадима стали рідкісні, потім зникли зовсім.

– Сину, як ти? – писала я, а у відповідь тиша.

Зате колишня невістка не зникла. Вона приходила, приносила ліки, продукти, приводила дітей до мене:

– Йдіть, обійміть бабусю.

Коли я злягла – Іра була поруч. Як грошей не ставало – вона допомагала. А син про матір забув: ні дзвінка, ні гривні. І тоді вирішила свідомо і твердо:

– Перепишу дім на тебе, – сказала Ірині.

– Мамо, а як же Вадим?

– Він мене покинув, а ти – ні.

Коли син про це довідався – почався скандал. Вадим почав дзвонити і кричати:

– Ти що наробила?! Іра обкрутила, тобі в голову залізла! Я твій син, тому спадок повинен бути мій!

– Син – це не слово, а вчинки.

Вадима це все так розлютило, що він аж приїхав – вперше за багато років. Не до мене – за домом, за спадком.

– Ти маєш думати про рідного сина, а не про чужих людей!

– А де був, коли я хворіла і потребувала допомоги? Навіть тепер хвилюєшся не про матір, а про будинок!!!

Вадим мовчав.

Потім був суд. Так, рідний син подав позов проти своєї колишньої дружини. Казав, що Іра мене обдурила, що я не при тямі, що дім має належати йому. А я сиділа в залі суду й думала: “Отак виглядає справжня зрада”. І знаєте – не шкодую, бо дім – це не стіни, а ті, хто приходить, коли тобі погано. І якщо Вадим згадав про мене тільки тоді, коли дізнався про папери – значить, я все зробила правильно.

Хіба ж ні?