– Лідо, я тобі скільки разів казав, щоб грошей у мене не просила! – Петро роздратовано дивився на дружину.

Худа, з відрослим волоссям, в якому проглядалася рідкісна сивина. І це у двадцять п’ять років!

– Тільки дай тобі й дай!

– А що вдієш, якщо витрат багато? Я ж не для себе прошу для доньок. – Стримуючи сльози, пояснювала молода жінка.

Вона не говорила про себе, тому що чудово розуміла, що півторарічні близнюки – це справді недешево. До того ж дівчатка росли неспокійними, поспати з ними виходило рідко.

Прикро, що вони ночами прокидалися по черзі, вимагаючи до себе уваги.

Чоловік давно спав у кімнаті один, переселивши дружину в дитячу. Йому ж виспатися треба, відповідальна робота.

Ліді, яка працювала перекладачем, з дітьми підробляти раніше не виходило. Тут не те, що працювати складно, тут поспати б хоч трохи.

– Набридла ти мені, Лідо! Сил моїх немає, – сказав їй чоловік, після прохання посидіти з близнюками, поки вона прибере. – Дивитись на тебе лячно. Кожна твоя розмова – про дітей і про гроші. Навіщо ти мені така потрібна?

– Ти зовсім переплутав? Якби ти допомагав мені з доньками, то я була б кращою! Може б іще щось, крім дітей, помічати стала. – спокійно сказала Ліда.

– Ні, ти глянь на неї! Вона ще й скаржиться! До батьків моїх допомагати не їздиш, фарбуватись і то перестала! – продовжував Петро. – Давай розлучимося?

Ліда глянула на нього уважно і видала несподіване.

– Добре, – раптом погодилася дружина. – Давай розлучимося.

Донькам на той час виповнилося півтора року, підходила їхня черга йти в дитячий садок і ще, найголовніше, вони стали спокійнішими, гралися одна з одною, у них вирівнявся сон і Ліда все-таки почала трохи підробляти.

Тому й не переживала вже так.

А навіщо? Все одно вони за час декрету стали чужими.

Годувати він дівчат не міг – а як же ж? Вони ж забруднити його можуть, а він чистюля. Гратися? Це в ляльки чи що? Та ну!

Допомагати дружині? Вона ж удома сидить! А значить, має все встигати. І взагалі! Він же ж чоловік. Не царське це діло, тарілки мити і з пилососом бігати!

А що грошей дає мало, то й це нормально. Дівчата все одно вдома сидять! А він працює, йому гроші потрібні! Поїсти, одягнутися, на машину…

Загалом, користі від Петра не було! Начебто чоловік є, але його завжди немає, він втомився або він зайнятий: то у батьків, то з друзями, то другу зміну відпрацьовує, тобто диван охороняє.

Напевно, саме тому Ліда просто погодилася на розлучення.

– Тобто ти згодна? – ошелешено глянув на дружину Петро.

– Ага. – Розвішуючи одяг, підтвердила вона.

Дівчата якраз спали.

– Та ти ж не впораєшся без мене! – самовдоволено посміхнувся чоловік.

– Із чим саме? – щиро здивувалася молода жінка, від несподіванки застигнувши з футболкою в руках.

– Ну… – сказав Петро. – А я тобі грошей не даватиму!

– Ти краще згадай, коли ти мені їх востаннє давав? – сказала Ліда, продовживши розвішувати одяг. – Місяця три тому?

– Прибіжиш ти ще! – Вкрай ображений чоловік скочив з дивана і, забравши з собою лише телефон та документи, поїхав.

Мабуть, до мами.

Ліда ж зайнялася пошуками орендованої квартири для неї та дівчаток. Навряд чи Петро залишить їм цю, спільно нажиту. Ділитиме все, включаючи посуд.

– Лідо, ось що ти робиш? – сварилася мама, після того, як Лідія їй коротко розповіла про ситуацію. – Приїжджайте з дівчатами до нас? А там буде видно.

– Ні, мамо. Дівчаткам у садок скоро, дзвінка чекаю про зарахування. Тому ми вже тут якось. – із вдячністю за розуміння відмовилася Лідія.

Життя потекло своєю чергою. Було спочатку і справді «як-небудь”.

Дівчатка переїхали до маленької, затишної однокімнатної квартири, Ліда подала на розлучення і почала більше часу приділяти роботі.

Потім і черга підійшла до дитячого садка. Стало трохи легше, але адаптацію та сльози теж ніхто не скасовував!

Було важко! Дуже.

Як і очікувала Ліда, Петро при розлученні навіть ложки ділив!

Отримані після продажу квартири гроші молода жінка поклала на окремий рахунок, куди намагалася бодай тисячу на місяць, але додати.

Потім садок став дівчаткам у радість, а Ліда змогла повноцінно вийти на роботу.

Петро періодично з’являвся в житті колишньої дружини й дочок! Чи то щоб проконтролювати їх, розвідати обстановку, чи то для того, щоб утвердитись за їх рахунок.

Він знову жив з батьками, а на гроші, отримані за свою частку у квартири, купив собі автомобіль, про який давно мріяв.

З’ясувати, що коїться у голові колишнього чоловіка, Ліда вже не намагалася.

Він завжди з’являвся раптово.

– Привіт! Я до доньок, – зверхньо дивився він на колишню дружину.

– Їх немає, і ти про це знав. – молода жінка перегородила йому шлях у квартиру. – Іди звідси.

– Боже, як ти ставишся до батька своїх дочок? – з усмішкою спитав він. – Я зачекаю дочок тут.

– Не варто. Але якщо ти так за ними скучив, то можеш забрати їх із садка раніше і погуляти з ними.

Ліда чудово знала, що Петра для спілкування з дочками вистачить хвилин на двадцять, тому спокійно дивилася на те, як змінюється обличчя колишнього чоловіка із задоволеного до роздратованого.

– Я не можу. Я зайнята людина! – З пафосом сказав чоловік.

– От і чимчикуй звідси, зайнята людина. – сміючись, Ліда закрила двері перед обличчям здивованого колишнього чоловіка.

Наступного разу чоловік прийшов зовсім “вчасно”.

– Це чиї черевики? – нервово запитав Петро.

– А тобі яка різниця? Я жінка самотня, у мене кран у ванній потік, доводиться чоловіків додому викликати. – знизала плечима Ліда. – А ти чого прийшов?

– Хотів із доньками поспілкуватися. – недобре сказав чоловік.

– Спілкуйся. – усміхнулася молода жінка, пропускаючи колишнього чоловіка всередину.

– Хазяйко, приймай роботу! – В цей момент з ванної вийшов літній слюсар і Ліда поспішила перевірити його роботу.

Розплатившись зі слюсарем, вона пішла готувати вечерю.

– І часто чужі чоловіки тобі допомагають? – до неї підійшов Петро.

– Якщо це потрібно, то допомагають. А тобі що?

– Мені? Нічого. Я одружуватися збираюся. На порядній, на відміну від тебе, дівчині. – Чоловік гордовито подивився на колишню дружину.

– Вітаю. – байдуже відповіла Ліда. – Тільки не зрозумію, навіщо мені ця інформація.

– Просто дивись, як цікаво виходить… – усміхнувся Петро. – Як виявилось, ти нікому й не потрібна, на відміну від мене.

– А-а-а! Ну тоді гаразд. – засміялася вона. – Нехай буде так.

Але чоловіка байдужість колишньої дружини зачепила.

– Поки ви тут кінці з кінцями зводите, виживаєте в цій орендованій кімнатці, я живу на повну! Катаюсь на дорогій машині, зустрічаюся з чудовими жінками, їжджу відпочивати за кордон… – сміявся Петро. – А я попереджав, що так і буде. Це я – забезпечений чоловік у самому розквіті сил, а ти? Розлучена з причепами?

– Ти самоствердитись сюди прийшов? Ану, пішов звідси. – розлютилася Ліда.

– Я ж казав! Що? Правда нервує? – розсміявся чоловік.

Ліда раділа, дивлячись на колишнього чоловіка, що чотири роки тому знайшла сили на розлучення!

Петро пішов, задоволений тим, що вивів колишню дружину на емоції. Із доньками від радості він навіть попрощатися забув.

Він зник із життя Ліди на цілих два з половиною роки!

За цей час вона стала затребуваним фахівцем, купила простору трикімнатну квартиру на стадії будівництва, дочекалася здачі будинку і навіть встигла зробити там ремонт і переїхати.

Дочки пішли у школу, радуючи маму своїми оцінками, а сама Ліда нарешті заспокоїлася. Перегони за будь-якою роботою, часті лікарняні і жорсткий режим економії залишилися позаду.

Влітку, коли близнюки гостювали у батьків Ліди, після закінчення першого класу, у її житті знову з’явився Петро.

– Привіт! – просто постукав він у двері ввечері.

Молода жінка недавно повернулася з роботи і в цей момент збиралася на побачення.

– Ого! Яким вітром? – Здивувалася вона, побачивши на порозі квартири колишнього чоловіка. – Ти як нас знайшов?

– По блату. – посміхнувся чоловік. – Дай пройти.

– З чого це?

– Я до доньок прийшов. – Петро із задоволенням розглядав колишню колишню дружину, яка погарнішала, у витонченій вечірній сукні, при макіяжі і з зачіскою.

– Що ж ти по блату не довідався, що вони на селі? – посміхнулася Ліда.

– А я вирішив повернутися до вас. Ох і заживемо ми тепер, Лідо! – Задоволено усміхався Петро, не помічаючи здивованого погляду колишньої дружини.

Та й коли помічати, якщо він розглядав ремонт у коридорі, і уявляв собі, якого метражу квартира, якщо коридор такий великий, а ще дивився на молоду жінку, яка більше нагадувала суперзірку з обкладинки відомого журналу?

– А чого ти вирішив, що ми тобі раді? – Впоравшись з емоціями, уточнила Ліда.

Вона одягла витончені черевички і зараз впевнено відтісняла колишнього чоловіка до виходу.

– Ну, як це? – здивувався Петро, відступаючи під натиском колишньої дружини.

– Сам подумай? Ти не цікавився дочками, потім сміявся, коли ми виживали на тій орендованій квартирі, платив мінімальні аліменти, ділив зі мною ложки, абсолютно не цікавився дітьми. А тепер, коли ми змогли впоратися з усім цим, ти повернувся. – Ліда зачинила двері і тепер з усмішкою дивилася на чоловіка. – Навіщо ти нам такий потрібний? Мені? Розлученій з причепами?

– Але ж у нас діти! – Чоловік розгублено дивився на Ліду.

– Вони про тебе навіть не згадують, татку. – засміялася молода жінка. – Так що, сідай давай у свій крутий автомобіль і їдь звідси до своєї дружини, до своїх красунь, у своє яскраве, насичене життя!

– У сенсі? А як же ж ти? Ми? Це ж неправильно. Я розлучився! Ти найкраща! Вона з тобою і не зрівняється.

Петро вийшов з під’їзду за дружиною.

– А я поплачу і далі тягтиму своє жалюгідне існування. – Усміхнулася Лідія і попрямувала до високого, солідного чоловіка, який чекає її біля нового джипа.

А Петро….

Нехай живе щасливо, яскраво, красиво, тільки десь подалі!

– Лідо, а ви давно були на морі? – дивився на неї Олександр.

– Давно. А дочки його й не бачили жодного разу. – посміхнулася жінка.

– Тоді, може, ми їм покажемо? Перед школою? А що? На мою думку, вони цілком заслужили!

– А давайте! – несподівано погодилася молода жінка.

Справді! Чому ні?

Тепер вони могли собі це дозволити!