Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • – І нащо мені такий старий? Замість меблів? – Степан дивився на мене ошелешений. Такого він точно не чекав

– І нащо мені такий старий? Замість меблів? – Степан дивився на мене ошелешений. Такого він точно не чекав

Viktor
8 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – І нащо мені такий старий? Замість меблів? – Степан дивився на мене ошелешений. Такого він точно не чекав

Свого чоловіка я довго терпіла, хоча вже давно не любила. Для себе вирішила чітко – діти виростуть, розлучусь. Бо все життя я Віті лиш догоджала. Відколи ми побрались все в домі довкола нього крутилося. Я мала готувати, прибирати, прати і увесь час питати, чи все його влаштовує і чи  щось ще треба.

Спочатку все це мені подобалось. Я усім серцем кохала чоловіка. Та з часом почала помічати його недоліки. У Віті виросло пузо, облисів, зовсім не цікавий став. А після 50 років взагалі якось раптом на діда перетворився. Мені навіть в місто з ним виходити не хотілось. Вже мовчу про те, що пристрасті між нами зовсім не було. Як і інтим фактично зник. Я навіть пігулки йому купувала всілякі, та він наче й не зацікавлений був.

І разом з цим усім він щиро не розумів, чого я хочу розлучитися.

 – Ти що думаєш, що кращого знайдеш? Ти теж стара!

 – Принаймні тебе на старості не доглядатиму!

Вітя не поганий, але й щасливою я з ним не була. Усі мої подруги терпіли свої гидких чоловіків просто тому, що так треба. А я так не хотіла. 

І що приховувати, після 50 я почала заглядати на значно молодших чоловіків. Гарні, цікаві, спортивні, чимось в житті захоплюються, а не просто пиво п’ють на гаражах, а тоді хроплять перед телевізором.

Тож після розлучення я зареєструвалась на сайті знайомств. І спілкувалась лише з тими, хто молодший за мене щонайменше на 10 років. 

А коли мені виповнилось 57 років зустріла Андрія, котрому було 42. У нас чудові стосунки були, тривали цілий рік, та він хотів одружитися і взяти дитину в дитбудинку. А мені це нащо?

Ілюстративне фото. Зображення не є документальним підтвердженням описаної ситуації.

Був у мене один кавалер мого віку. Довго мені виписував. Степан, не бідний, довго мені виписував, тож врешті я погодилась піти з ним на каву. Це була комедія. Сидить крехче, ще й зуби вставні в нього випали, коли стейк їв. Почав спеціальний клей при мені наносити на протез, аби вставити назад. Та після зустрічі сказала, що ми можемо бути лише друзями.

 – Чого ти така категорична? Нам цікаво разом!

 – А нащо мені такий старий? Замість меблів?

Він дивився на мене ошелешений.

 – Я лиш на рік старший за тебе!

 – І що? Чоловіки після 50 геть ніякі. Старі, смердючі, байдужі. Я таке вже мала, більше не хочу!

 – То ти сама залишишся, ніхто й води не подасть.

 – Краще сама, ніж старого доглядати.

Можливо, комусь мої погляди видадуться надто кардинальними. Та я так вирішила. Чого чоловіки старих жінок не хочуть, а жінки мають хотіти? 

Навігація записів

Моя мама віддала мене бабусі, коли мені було лише 4 роки. Як бабусі не стало, мама виставила мене з її будинку.
Марина завжди знала: власна квартира — це не просто стіни, це свобода. Свобода зачинити двері й опинитись у світі, де не треба виправдовуватись, перепрошувати, догоджати. Особливо коли живеш зі свекрухою.

Related Articles

Марина завжди знала: власна квартира — це не просто стіни, це свобода. Свобода зачинити двері й опинитись у світі, де не треба виправдовуватись, перепрошувати, догоджати. Особливо коли живеш зі свекрухою.

Viktor
8 Травня, 20268 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Марина завжди знала: власна квартира — це не просто стіни, це свобода. Свобода зачинити двері й опинитись у світі, де не треба виправдовуватись, перепрошувати, догоджати. Особливо коли живеш зі свекрухою.

Моя мама віддала мене бабусі, коли мені було лише 4 роки. Як бабусі не стало, мама виставила мене з її будинку.

Viktor
8 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Моя мама віддала мене бабусі, коли мені було лише 4 роки. Як бабусі не стало, мама виставила мене з її будинку.

Олена прокинулася, як завжди, ще до світанку. Пічка давно погасла, в хаті було зимно, але вона вже звикла до такого. За ці роки вона навчилася жити без чоловіка – без тепла, без опори, без слова підтримки. Їй було всього тридцять два, коли доля вирвала в неї Івана, її чоловіка. Двоє дітей – Марічка й Андрійко – залишилися на її руках, а разом із ними – город, худоба, поле й старенька хата, яку треба було втримати.

Viktor
8 Травня, 20268 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Олена прокинулася, як завжди, ще до світанку. Пічка давно погасла, в хаті було зимно, але вона вже звикла до такого. За ці роки вона навчилася жити без чоловіка – без тепла, без опори, без слова підтримки. Їй було всього тридцять два, коли доля вирвала в неї Івана, її чоловіка. Двоє дітей – Марічка й Андрійко – залишилися на її руках, а разом із ними – город, худоба, поле й старенька хата, яку треба було втримати.

Цікаве за сьогодні

  • Марина завжди знала: власна квартира — це не просто стіни, це свобода. Свобода зачинити двері й опинитись у світі, де не треба виправдовуватись, перепрошувати, догоджати. Особливо коли живеш зі свекрухою.
  • – І нащо мені такий старий? Замість меблів? – Степан дивився на мене ошелешений. Такого він точно не чекав
  • Моя мама віддала мене бабусі, коли мені було лише 4 роки. Як бабусі не стало, мама виставила мене з її будинку.
  • Олена прокинулася, як завжди, ще до світанку. Пічка давно погасла, в хаті було зимно, але вона вже звикла до такого. За ці роки вона навчилася жити без чоловіка – без тепла, без опори, без слова підтримки. Їй було всього тридцять два, коли доля вирвала в неї Івана, її чоловіка. Двоє дітей – Марічка й Андрійко – залишилися на її руках, а разом із ними – город, худоба, поле й старенька хата, яку треба було втримати.
  • Як ти можеш нас покинути в такий складний час? — плакала вона, пакуючи мені банку з варенням. — Ми ж одна сім’я! — Мамо, я не покину вас. Я буду допомагати фінансово. Але мені треба спати хоча б п’ять годин на добу, щоб мене не звільнили, — намагалася пояснити я. І я допомагала. Перші місяці самостійного життя були дивними. Я нарешті відчула, що таке тиша. Я вчилася господарювати на власній кухні, готувала смачні обіди. Оскільки я жила одна, їжі завжди залишалося забагато. Кожні вихідні я завантажувала повний багажник продуктів і їхала до них. Пам’ятаю, як перші рази Віка була мені вдячна. Вона обіймала мене, називала «найкращою сестрою у світі». Приносити пакунки з якісним дитячим харчуванням, м’яким м’ясом для мами та новими іграшками для племінника було приємно. Це давало мені відчуття того, що я — опора. Але вдячність — річ крихка. Вона швидко розчиняється в рутині. Через пів року мої візити перестали бути святом, вони стали нормою. Віка вже не чекала мене з радістю, вона чекала мене зі списком. — Ти що, не бачиш, що дитина виросла з усіх комбінезонів? — замість «привіт» казала вона
  • Ой, почалося… — вона закотила очі. — Ви, мамочки з правильними дітками, завжди знаєте, як краще. Тільки життя — воно не по книжках. Мій Денис росте вільним, а ваш — як на шнурочку. Побачимо, хто з них краще пристосується. І вони пішли. Просто пішли, залишивши нас із брудною ковдрою і зіпсованим настроєм. Я сіла назад на траву. Мої думки мимоволі повернулися в дитинство. Я згадала свою бабусю Ганну. Вона жила в селі і завжди казала: “Дитина — це чисте полотно, що ти на ньому намалюєш, те й буде світ бачити”. Пам’ятаю, як одного разу я, ще зовсім мала, зірвала яблуко в сусідському саду. Бабуся не сварила мене гучно. Вона просто взяла мене за руку, ми пішли до сусідки, тьоті Галі, і я мала сама попросити вибачення. — Сором — це не коли в тебе мало грошей, — казала тоді бабуся. — Сором — це коли в тебе мало совісті. Того дня тьотя Галя дала мені цілий кошик яблук, але я запам’ятала на все життя: чуже — це кордон, який не можна переходити без запрошення
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes