– Мамо, де твої золоті прикраси? Я ж пам’ятаю, що в тебе їх було багато, – Людмила навіть не встигла привітатися, як одразу кинулася до шаф і шухляд у моїй кімнаті, порпаючись там і шукаючи щось конкретне.
– Яке золото, Людо? – розгублено запитала я.
– Твоє старе, радянське золото. Ти ж мала великі персні з натуральними каменями, пам’ятаєш? – уточнила донька, знімаючи все з антресолей. Вона навіть принесла з кухні табуретку, щоб дістати речі з верхніх полиць.
– А навіщо воно тобі? Хіба старі прикраси знову в моду повернулися? Тобі ж завжди не подобалися мої “застарілі” коштовності.
– Мамо, ну ти жартуєш? Ці речі вже ніколи не стануть модними. Їх треба було давно продати. Але добре, що ти мені раніше не дозволила цього зробити, бо я б за копійки здала все в ломбард. А тепер знайшовся покупець, який готовий заплатити чималі гроші, – впевнено заявила Людмила.
Я мовчки сиділа на дивані й спостерігала, як вона то піднімається на табуретку, то спускається на підлогу, обшукуючи кожен куток моєї квартири.
– Кажи, де заховала золото, – наполягала вона.
– Я його продала ще тоді, як збиралася в Італію, – спокійно відповіла я. – Будеш чай? – перевела я тему.
– Роби вже чай. Кави ж у тебе, як завжди, немає. У тебе взагалі нічого немає. Називається, заробітчанка! І взагалі, мамо, ти ж одужала. Чого сидиш тут без діла? Повертайся в Італію, підзаробиш грошей і собі, і мені допоможеш. Квартиру ж ти купила, але туди ще вкладати й вкладати! Якби ти знову поїхала, я б за рік усе там довела до ладу, – мрійливо говорила Людмила, описуючи свої плани.
Пішла моя донька сердита і невдоволена. Вона була впевнена, що знайде моє золото і зможе його продати, але нічого з того не вийшло.
Мені 65 років, а моїй Людмилі – 37. Вона розлучена, дітей у неї немає, а стабільну роботу знайти не може. То працює, то сидить удома, а всі свої проблеми і невдачі перекладає на мене.
Ми з нею колись жили вдвох у невеличкій двокімнатній квартирі. Потім Люда вийшла заміж і пішла жити до чоловіка. Але її сімейне життя не склалося: вона розлучилася й повернулася до мене. Тоді й почалося: мовляв, через мене в неї всі біди, бо неможливо чоловіка до мене привести.
Шість років тому Люда таки відправила мене на заробітки до Італії. Моя місія була зрозуміла – заробити гроші на квартиру для доньки, аби вона жила окремо і змогла побудувати своє щастя.
За п’ять років я назбирала потрібну суму і купила їй простору двокімнатну квартиру в новобудові. Людмила тоді раділа, як дитина.
Та коли ми почали робити ремонт, стало ясно, що грошей не вистачає. Я витратила все, що привезла, а потім довелося знову їхати в Італію. Але цього разу я змогла пропрацювати лише рік – здоров’я підвело. Повернувшись додому, я витратила решту грошей на лікування, та й цього було замало.
Донька мені не допомагала – у неї то є робота, то немає. Але вона ще й ображалася, що я їй нічого не віддаю, бо вона вже звикла розраховувати на мої заробітки.
А тепер от золото знадобилося. Так, у мене справді було чимало радянських прикрас – колись я дуже любила їх. То сама собі купувала, то чоловік дарував.
Я завжди думала, що ці прикраси залишаться Людмилі у спадок. Але коли вона підросла, почала скаржитися, що це “металолом”, і просила обміняти його на щось сучасне.
Чесно кажучи, мені було шкода розлучатися зі своїми улюбленими речами – вони ж частинка моєї молодості й спогадів. Тому я так і не наважилася їх продати. А коли їхала до Італії, боялася, що Люда без мого дозволу все розпродасть. Тому заздалегідь відвезла все золото до сестри. Вона, як і я, завжди цінувала такі речі, і ми з нею купували однакові прикраси.
Моє золото зберігалося в неї весь цей час. Але Люда, видно, щось запідозрила. Тільки-но вона пішла від мене, відразу зателефонувала тітці й запитала, чи не в неї мої прикраси. Сестра, нічого не підозрюючи, сказала правду.
Тепер Людмила переконує мене продати золото, поки є вигідний покупець.
– Мамо, гроші зайвими не будуть! На той світ ти його не забереш, – умовляє вона.
А я думаю по-іншому: продати легко, але гроші зникнуть швидко, як вода між пальцями. Ані золота, ані грошей тоді не залишиться. Чи не маю я рації?
А як би ви вчинили на моєму місці?
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі! Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
