Зять демонстративно поклав перед тестем чеки.

Батько зніяковів, почав вибачатися і поспішно сунув гроші в руку зятю.

На жах Ані, чоловік почав їх перераховувати.

— Міша, в нашій родині така дріб’язковість не прийнята, — сказала Анна. — За великі покупки, якщо це не подарунок, батьки, звичайно, гроші віддають.

Але за такі, як сьогодні, навіть мови бути не може. Вони, до речі, нам багажник завантажили продуктами з городу і м’ясом…

…— Я чув, виходиш заміж, Анечка? — запитав доктор Вадим Сергійович, віддихавшись від сміху після байки Віталія, їхнього нового водія.

— Так, здається, виходжу, — відповіла Анечка, змахнувши сльозу і все ще посміхаючись. Але якось відразу посерйознішала і відвела очі вбік.

— Щось не весело ти про це повідомляєш. Претендент гідний? Якщо є сумніви, краще не поспішай. Такі, як ти, на вагу золота, — сказав лікар.

— Та ну, що Ви, Вадим Сергійович, я найзвичайнісінька, — сумно сказала Аня.

— Ну, мені ж краще знати. Десять років ми з тобою їздимо на швидкій в одній бригаді, — заперечив Вадим Сергійович.

— Так, так, Аня. Ви… Ви… Я таких дівчат взагалі ще не зустрічав, — поспішно підтакнув водій, обернувся до Ані і мало не з’їхав на узбіччя.

Лікар і Аня засміялися.

— Ось бачиш, і Віталік зі мною згоден.

А сумніви в Анни були. Лікар не помилився. Десять років тому вона закінчила медичне училище і влаштувалася на станцію швидкої допомоги. І пролетіли дні, місяці і роки.

Зміни йшли одна за одною. Не завжди встигала навіть виспатися.

Що вже говорити про те, щоб з кимось познайомитися. Була любов до колеги, але він був одружений. Сім’ю руйнувати дівчина не захотіла.

Колега звільнився, а в Ані залишилися тільки спогади.

Цього року Ані виповнилося 30. Багато подруг вже водили дітей до школи або в дитячий садок, а в її житті так і не передбачалося ніяких змін.

Вечорами самотність пригнічувала і тиснула важким тягарем на плечі.

Особливо тужливо було взимку, коли швидко спускалися сутінки, рано темніло, і Аня рятувалася в спортзалі фітнес-клубу або в торгово-розважальних центрах, де було шумно і людно, але все одно самотньо.

Літня сусідка Ані Тетяна Єгорівна мріяла познайомити її зі своїм онуком. Аня довго відмовлялася під різними приводами, але, врешті-решт, поступилася старенькій і знайомство відбулося.

Потенційному нареченому було під сорок. Це був достатньо симпатичний чоловік, спокійний, позитивний і серйозний. Саме завдяки цим якостям він досі і не був одружений.

Залицявся він боязко і обережно. Аня не сприймала його серйозно, але поступово звикла до його присутності, яка скрашувала її самотність.

Крім того, він помітив, що в квартирі дівчини для нього, як для хорошого господаря, є фронт робіт.

— Аня, у Вас на кухні і у ванній необхідно замінити вимикачі, можу запропонувати Вам свою допомогу.

Аня не заперечувала, і кожне наступне відвідування Михайла виглядало, як послуга «чоловіка на годину», і були усунені всі неполадки, що вимагали чоловічих рук.

Дівчина підозрювала, що таким способом Михайло справляється зі своєю сором’язливістю.

Через пів року він під час заміни перегорілої лампочки в люстрі зробив Анні пропозицію. Подумавши кілька днів, вона погодилася.

— Ну, ось і покінчено з холостяцьким життям, — радісно констатував Михайло, сідаючи вперше за сніданок, приготований для нього дружиною.

Анна не поділяла його радості.

— Чи не поспішила я, — думала вона, бо занадто мало було збігів у поглядах на багато речей у них з Михайлом.

Аня вмовляла себе, що потрібен час, щоб зрозуміти і оцінити людину. Божевільних почуттів між ними не було.

Медового пристрасного місяця, який би згладив усі шорсткості звикання, теж не було.

Була спокійна симпатія двох зрілих людей, які свідомо вирішили поєднати свої долі.

Але з перших же днів Аня почала помічати неприємні риси чоловіка, до яких важко було звикнути.

Його господарність і ощадливість межували зі скупістю. Педантичність Михайла зводила її з розуму.

— Анечка, вже 15 хвилин, як ти повинна бути вдома, — м’яко, але наполегливо нагадував він їй щоразу, коли вона затримувалася.

— Міша, зміна у нас закінчується в певний час, але буває, що на виклику ми затримуємося.

Потім треба здати зміну, медикаменти, потім переодягнутися. У магазин треба зайти, — терпляче пояснювала дружина.

— А вам доплачують за додатковий час? Ні? Ну, і нема чого затримуватися, Анечка, я знаю, як у нас медицина працює, не треба мені нічого доводити.

Це ти занадто відповідальна. А ти тепер заміжня жінка, треба поспішати додому, як усі нормальні дружини.

І щодо магазинів. Не треба нікуди заходити. Увечері обговоримо всі покупки, а я сам сходжу і все куплю.

— Міша, сьогодні я дещо купила для столу. Завтра на роботі пригощаю колег за весілля.

Міша заглянув у пакети, присвиснув:

— Ну, Анюта, можна було скромніше. Адже весілля фактично не було. Так з родичами посиділи. І я вважаю, що це правильно.

Батьки Ані, які жили в невеликому містечку, вперше запросили молодих у гості. Як завжди, попросили дочку щось купити з продуктів і для господарських потреб.

Всі доручення вони з чоловіком виконали, а перед від’їздом Михайло демонстративно поклав перед батьком Ані чеки.

Батько зніяковів, почав вибачатися і поспішно сунув гроші в руку зятю. На жах Ані, чоловік почав їх перераховувати.

— Міша, в нашій родині така дріб’язковість не прийнята, — сказала Анна. — За великі покупки, якщо це не подарунок, батьки, звичайно, гроші віддають.

Але за такі, як сьогодні, навіть мови бути не може. Вони, до речі, нам багажник завантажили продуктами з городу і м’ясом.

— Ну, вибач, я не знав, я звик рахувати гроші. Адже родичів багато.

— Батьки у мене тільки одні. Вони давно не втручаються в моє життя, але ми одна сім’я.

Після цього випадку Аня не дивувалася, коли Михайло приніс Тетяні Єгорівні ліки і теж поклав перед нею чек.

Сором’язливість Михайла оберталася патологічною закритістю від людей. У нього не було друзів, він ніколи не брав участі в корпоративних заходах.

А ще вимагав, щоб і Аня не залишалася на роботі, де заведено було символічно відзначати свята і вітати співробітників з Днем народження.

— Всі ці корпоративи тільки сприяють пияцтву і розпусті, — говорив він. — Ти, до речі, попроси, щоб тебе перевели в жіночу бригаду.

Та й взагалі, треба б тобі пошукати іншу роботу. Не подобаються мені ці нічні зміни. Це все не для заміжніх жінок.

— Міша, мені подобається моя робота. Поки немає дітей, і здоров’я дозволяє, я нікуди не збираюся переходити.

До Анни він ставився дбайливо і, здавалося, перейнявся до неї ніжними почуттями. Аня це оцінила і намагалася побачити і розвинути в ньому його хороші риси.

Хвалила його за вмілі руки, господарськість, але намагалася боротися з його скупістю і небажанням спілкуватися з людьми.

Вона намагалася витягнути його з дому до родичів, друзів або просто на вечірню прогулянку.

Раніше Аня намагалася не відвідувати компанії, де були сімейні пари. Після небайдужого ставлення до неї одруженого колеги вона боялася прояву до неї зайвої уваги чоловіків і не хотіла завдавати переживань їхнім дружинам.

Тепер вона охоче приймала запрошення своїх подруг, сподіваючись зробити Михайла більш комунікабельним.

Він погоджувався зустрічатися з друзями дружини, щоб догодити їй, але Аня бачила, які страждання йому приносять витрати, пов’язані з цим.

— Одні витрати з цими походами в гості, — говорив він. — То подарунок іменинникам, то іграшка для дитини.

— Міша, ну, адже не кожен день ми ходимо в гості, і не завжди з подарунками.

Всі спроби змінити похмурий характер Михайла давали мізерний результат.

Анну засмучувало, що після посиденьок з друзями або рідними, Міша починав нудно розбирати по кісточках кожного присутнього, робити висновки про їх неправильний спосіб життя і підозрювати в непорядних і корисливих задумах.

— Ось ти їх усіх лікуєш, уколи і крапельниці безкоштовно ставиш, до хороших лікарів влаштовуєш, а вони тобі що? Чайком пригощають. Використовують тебе, Анечка. Ти занадто добра.

Не вистачить тебе надовго. Треба бути хитрішою. Не хочеш гроші з них брати, даремно, звичайно. Адже сторонній медсестрі за допомогу вдома платили б.

Ну, добре, не береш, то хоч не надривайся, скажи, що мені ніколи, втомлююся на роботі. Ти ж насправді втомлюєшся.

Вечорами від цих нотацій Ані було ще тужливіше, ніж у часи її самотності. Тоді самотність була нульовою, якщо перекласти на мову математики, зараз вона була зі знаком мінус.

Зараз від неї не можна було сховатися за улюбленою музикою або улюбленим старим фільмом.

Адже всі улюблені герої Ані, на думку чоловіка, були непрактичними і неправдоподібно добрими.

Всі історії, де добро перемагало зло, закінчувалися одним і тим же коментарем Михайла: «У житті так не буває».

Але Аня знала, що так буває. Цю віру в добро і людей не міг похитнути похмурий чоловік, який не зміг зробити Аню щасливою і сам не зміг зігрітися біля її світлої душі. Вони розлучилися.

І в цей день вона прийшла на роботу життєрадісна, як раніше.

— У Вас, Анечка, сталося щось хороше, я вгадав? — запитав проникливий Вадим Сергійович, коли Аня заскочила в машину. — Ви просто світитеся щастям. Що сталося?

— Так, сталося, — сказала вона. — Пішла від чоловіка. Тепер знаю, що може бути гірше за самотність. Це самотність удвох.

— Вітаємо, — в один голос майже вигукнули старий лікар і водій.

— Ось деякі люди шукають щастя десь і не бачать його у себе під носом, — серйозно додав Віталій, почервонів і завів мотор.