-Значить так, Толік. Я тобі говорю, як чоловік чоловіку. Одружишся з нею – ключі на стіл покладеш. Від квартири, яку ми з матір’ю тобі купили. І від машини, яка теж за наші гроші купувалась! Ти мене добре зрозумів, синку?! Тож думай, – батько суворо дивився на сина.

А той думав швидко, навіть пів хвилини не минуло і одразу… Ключі на стіл поклав. Акуратно так поклав ключик до ключика. Від квартири та від машини. Як і просили. А потім розвернувся і вийшов із кухні. І з батьківського дому… І навіть не обернувся. А мама тільки охнула, та обома руками рота закрила. І присіла від несподіванки, дивлячись на чоловіка з надією. Може зупинить сина, назад покличе? Ні, не покликав. І той не повернувся. Подібні вони обидва характером. Батько та син…

-А ось нехай іде, Ніно! Нехай! А що він думав? Що йому все можна? І батьківське слово йому ніщо, так? А хай пішки походить. Ага, ага, пішки. На роботу та з роботи. І сам заробить. І на квартирку також. А то надумав – одружуся я, бачите. І на кому, Ніно? На кому?! На жінці з дитиною! – він помахав пальцем у бік зачинених дверей. А мати не витримала, заплакала гірко, опустивши голову:

-Ой, Вітя, що буде, що буде… Як же так… Га, Вітю? Робити то, що? – вона обхопила голову руками, погойдуючись у такт дощовим краплям, що накрапали по карнизу – тук-тук, тук-тук…

…Син Анатолій був єдиною дитиною у Віктора та Ніни. Вони були люди забезпечені, жили в достатку і могли собі дозволити хоч п’ятеро. Але, на жаль, Бог дав тільки одного сина, якого вони любили без пам’яті і намагалися дати йому все з лишком. Все, чого колись були позбавлені самі.

У дитинстві найкращі іграшки, приватний садок. Хороша, платна школа, інститут. У вісімнадцять років батьки придбали йому чудову трикімнатну квартиру, на перспективу, так би мовити. Тоді ж було куплено й машину представницького класу.

Але, треба віддати належне, Толік, на диво, виріс добрим хлопцем. Прекрасно вихованим, не розпещеним і дуже вдячним. Що в наші часи рідкість. І на відміну від нинішньої молоді, яка завжди і все знає, він вважав батька та матір незаперечним авторитетом і радився з ними практично у всьому. Донедавна…

Якось так сталося, що став Толік рідше до них у гості заїжджати. Раніше часто навідувався. І не лише у вихідні. І після роботи заскакував, маминого борщу поїсти, та з батьком поговорити. А про свята й казати нічого – завжди разом відзначали. А тут немає і немає Толіка. Ні у неділю немає, ні у понеділок. Травневі на носі, вони їх у тісному сімейному колі на дачі відзначали. Мама вже дзвонити синові зібралася – чи не сталося чогось. А він легкий на згадці – сам зателефонував, якраз перед вихідними…

-Мамо, я сказати ось хотів … – зам’явся Толік.

-Що сталося? Занедужав, синку, чи що? – злякалася мама.

-Так ні, мамо. Не занедужав. Я з дівчиною зустрічаюся … Хочу познайомити вас з нею. На дачу хочу привезти. Ти думаєш, що батько скаже? – Талік застиг чекаючи.

-Ой, Толік, привозь звичайно! Що батько? Тобі вже двадцять п’ять. Батько радий буде! – радісно вигукнула мати. – Це ж здорово, синку! Дівчина… Приїжджайте, звичайно! До обіду і чекаємо…

Готувалася Ніна до приїзду сина, як до великого та важливого свята. Пурхала біля столу метеликом, наспівувала собі під ніс. Уявляла, як син одружиться, і буде в них сім’я ще більшою. І онуки потім підуть. Усміхалася, мріючи. А Віктор ходив чекаючи, руки потираючи. Тим часом у дзеркало поглядав. То краватку поправляв, то чуб непокірний пригладжував…

Приїхали молоді…

Толік перший зайшов, потім дівчина зробила крок. Ніна застигла – вона ж старша за сина! Розчарування так захлеснуло її, що вона зробила крок назад, навіть на ногу чоловікові наступила. А той, побачивши обраницю сина, хмикнув трохи, але виду не подав. Руку простяг, привітався. Познайомились, за стіл сіли.

Оксана, так звали дівчину, старша за Толіка на вісім років була. І ще дитину мала – дочку семирічну.

-Дочку як звати? Школярка? – намагався підтримати розмову батько. Оксанана кивнула радісно:

-Так, школярка. Катруся звуть. Відмінниця вона у мене. І розумниця. – з гордістю сказала, очі підняла. А вони – блакитні, блакитні. Як небо. Або море. «Очима взяла, видно” – подумала мати, зітхнувши з жалем.

-А живете ви де, Оксано? – Запитала сухо Ніна.

-Ми квартиру винаймаємо з Катрусею. Ось. – зовсім зніяковіла Оксана. А мати знову зітхнула, мовляв, ясно все з вами.

Посиділи вони тоді ще з годинку і додому збиралися. Попрощалися всі, розкланялися. Та розійшлися… А вранці батько Толіку зателефонував і попросив приїхати терміново.

-Ти розумієш, синку, що ти їй, як прохідний квиток у життя потрібний? Га? У неї ж нічого нема! Приїжджа! З дитиною! Воно тобі потрібно? Ще й на вісім років старша. Толік, ти зовсім, чи що? – розійшовся батько.

-Тату, ми любимо один одного. І Катруся хороша дівчинка. Я не проти дитини

. Ми ще й свого потім народимо. І все буде добре. А вік не головне. Головне ставлення. – пояснював Толік.

-Ставленння? Тобто, заради цих самих стосунків, ти готовий чужу дитину виховувати? І жінку немолоду за дружину взяти? Так? Для цього ми з матір’ю тебе годували, вчили, вкладали у тебе? Щоб ти ось так своє життя бездарно пов’язав із якоюсь жінкою? Не дозволю!! Забороняю! – вигукував батько на все дачне село. А син раптом наїжачився, і став схожим на нього, на Віктора.

– По-перше, батько, припини ображати Оксану. А по-друге, мені не потрібний твій дозвіл на те, як мені жити. І з ким мені жити. Я вчиню так, як вважаю за потрібне. – Сказав тихо, але твердо Толік.

У хаті запанувала тиша. Вона була така напружена, що здавалося її можна було помацати руками…

-Добре. Живи, як знаєш, але без нашого благословення! І без нашої допомоги, у такому разі! Якщо чоловік, значить сам годуй свою сім’ю. На свої зароблені! Ясно? Ось тільки думається мені, що прибіжиш ти незабаром назад…

…Минуло два місяці. Толік заблокував батьків у всіх контактах. Поміняв місце роботи. Перестав зустрічатися із спільними друзями. Словом, порвав усі зв’язки. І тільки зовсім випадково, від якихось знайомих, вони дізналися, що Толік з Оксаною та її донькою живуть у тій самій орендованій квартирі, де й жили.

Наступного дня, Ніна, вставши раніше, поїхала до будинку, де імовірно жив Толік і довго стояла за рогом, сподіваючись зустріти сина. Вона сумно спостерігаючи за перехожими, що біжать у своїх справах. І несподівано для себе зрозуміла, що вона не має справ. Жодних! Після того, як Толік пішов від них, всі справи не мають для неї жодного значення… І раптом вона побачила його. Толік вийшов із під’їзду і попрямував до зупинки. Зупинившись, глянув на вікно, помахав рукою та відправив повітряний поцілунок.

– Толік … Толік, синку … – ледве чутно покликала вона. Але він почув.

-Мамо? – Спокійно сказав, ніби не був здивований.

Вони поговорили з півгодини. Вона плакала, вибачалася, казала що неправі. Просила дати шанс хоча б їй. Бачитися з ним, знайти знову сина. Він мовчав, думав. Начебто зважував усі “за” та “проти”.

-Мамо, я не злуюся на вас. Правда. Помилитись може кожен. А батько? Він може вже й зрозумів, але гордий сильно. А я на тебе, напевно, більше схожий, так, мамо? – Він усміхнувся. – Ти приїжджай завтра. До третьої години. Пообідаємо. У Катрусі день народження. Ми будемо дуже раді бачити тебе. – поцілував її в щоку і побіг на маршрутку, озираючись. – Дванадцята квартира, мамо! Дванадцята! – вигукував Толік уже на підніжці.

Вона махала йому рукою, доки маршрутка не зникла за поворотом. Потім пішла до машини, від радості, не відчуваючи під собою ніг. Вона була щасливою. Знала, що Віктор, почувши про Толіка, насупить брови і навіть крикне на неї. Але вона все одно поїде до сина завтра. Навіть одна.

Надто дорого далися їй ці два місяці без Толіка. Нестерпно дорого. І вона готова йти на будь-який компроміс, аби бачити його обличчя, чути його голос і цілувати маківку. Як у дитинстві. Інакше який сенс у всьому цьому? У її житті? У їхньому житті.