Кожна мати хоче добра своїй дитині. Коли бачиш, що життя в неї не складається – серце рветься на частини. От так і я. Не змогла осторонь стояти, втрутилась. І тепер плачу високу ціну.

Мій досвід взаємин з чоловіками дуже гіркий. Всього в 20 років я стала дружиною 30-річного Романа. Тоді він мені здавався дорослим і виваженим. З однолітками було мені не цікаво. Лишень згодом я збагнула – він просто голову мені задурив, гарно й багато обіцяв, а по суті не мав нічого. Не міг знайти роботу, увесь час встрягав в якісь сумнівні афери.

Вагітною я мусила працювати на двох роботах. Мало дитину через це не втратила. Згодом після народження доньки мало не відразу на роботу вийшла. Рома сидів з дитиною. Та найгірше він брав Маринку із собою в бари, до друзів. Врешті я не витримала і пішла від нього. Відтоді колишній ні копійки на дитину не дав.

Мені було вкрай важко, та я старалась. Коли дочці виповнилось 15 років – відправила її на навчання в коледж, а сама поїхала до Італії. Поступово мені вдалося нарешті налагодити наше фінансове становище. Я мріяла, що в доньки буде краще життя, ніж у мене. Оплатила її навчання, купила квартиру. Сподівалась, що вона не поспішатиме з одруженням, пояснювала, що це дуже складно. Та Марина не послухала. У 20 років зібралась заміж.

 – Мамо, Олег дуже добрий. Я з ним щаслива.

Вона щиро покохала його, я не могла нічого вдіяти. Так сталося, що через рік я захворіла, мусила робити складну операцію в Україні, тому й приїхала. І уявіть моє розчарування, коли я побачила, як Марина на восьмому місяці вагітності їде через усе місто на роботу, а зять спить собі дома. А на вечір, ще й чекає, щоб вона їсти приготувала. Самий не може за весь день бодай гречку зварити.

І далі було лише гірше. Нормальну роботу зять знайти не міг. Марина народила, а з дитиною він не допомагав. Якби не мої заощадження – не знати, як би вони виживали. Якось я вирішила серйозно поговорити з донькою.

 – Ти ж бачиш, що з ним не матимеш щастя! Розлучайся, доки не пізно.

 – Не втручайся! Я кохаю чоловіка! Він намагається все налагодити.

Вона наче сліпа вірила в його байки. А я знала, що нічого не зміниться. Коли почалась війна зять взагалі з дому перестав виходити. В мене вже майже й грошей не залишилось, а донька змарніла за роботою. Як мені було її шкода. І тоді я наважилась та відчайдушний крок. Багато хто мене засудить. Я сказала представникам ТЦК, де шукати зятя. 

Він служив в армії, здоровий, кремезний хлопець. Тож варіантів не було. Його відразу ж забрали. Я не знаю як, але донька дізналась, що це моя робота. Прийшла до мене розлючена. 

 – Ось ключі від твоєї квартири. І доньки в тебе більше нема!

 – Що ти таке кажеш? Його б однаково забрали! Де ти житимеш?

 – То не твій клопіт!

Згодом мені розповіли, що донька живе в подруги разом з онуком. В мене серце рветься на частини через всю цю ситуацію. Невже я погано вчинила. Чи могла інакше? Мовчки спостерігати, як руйнується життя єдиної дитини? Скажіть, як мені випросити прощення доньки?