“– Як раніше вже не буде. Я тепер весь час маю бути з дитиною, розумієш? Адже ти вже велика дівчинка, пограй сама, а мультики я тобі включу по телевізору. І не галасуй так, дитину розбудиш!

– Бабуся, а куди мама поїхала?

– До лікарні, скоро приїде додому, та не одна, братика тобі привезе, зовсім маленького. Ти тепер старша сестра!

Світлана не розуміла, навіщо батькам знадобилася ще одна дитина, адже їм і так добре жилося. У квартирі з’явилося маленьке ліжечко, пелюшки, ванночка.

Усі чекали маму та Іванка. Так назвали нову дитину.

У день виписки Світлану вбрали в гарну сукню з воланами, зав’язали банти. Побачивши маму, Світлана побігла до неї.

– Мамочка, я так сумувала.

– Світла, обережно, дивись, хто тут у мене.

У руках у мами був конверт з бантом, усередині була дитина з червоним зморщеним личком.

– Фу, мамо, який же він негарний. На мавпочку схожий. Де ти його взяла такого?

– Ти що кажеш, він найкрасивіший хлопчик у світі! Відійди від нього, заради Бога!

Всі кинулися дивитися на малюка, розчулюватися, на Свєту ніхто не звертав увагу. Мама навіть не помітила її красиву сукню і банти.

Вдома тепер усе змінилося. Мама весь час була з братом, тато періодично підходив подивитися на нього, інколи брав на руки. Увечері вони купали його разом, Свєті дозволяли подати рушник.

– Тату, давай пограємось у м’яч?

– Ну який м’яч, а якщо в Івана потрапить, не треба … Іди мультики тихенько подивися, не плутайся під ногами.

Про Свєту ніби забули. Ще недавно з нею всі грали, говорили, яка вона гарна дівчинка, а тепер уся увага Вані. Адже він маленький ще, нічого не розуміє, поїв, поспав, покричав.

– Мамо, а давай у кіно сходимо, там цікавий дитячий фільм іде. Марина з мамою ходила, їй дуже сподобалося. А потім зайдемо морозиво купимо, як раніше.

– Як раніше вже не буде. Я тепер весь час маю бути з дитиною, розумієш? Адже ти вже велика дівчинка, пограй сама, а мультики я тобі включу по телевізору. І не галасуй так, дитину розбудиш!

Якось Світлана захворіла, нежить, кашель, температура. Мама розлютилася

– Світлана, ну де ти цю заразу підчепила, не дай Боже Ваню заразиш. Я тебе, мабуть, відправлю на тиждень до бабусі Валі, нехай тебе лікує.

Світлана не хотіла до баби Валі. Вона була завжди всім незадоволена, грати не хотіла, постійно лаяла.

– Тебе ніхто й не питає, поїдеш до неї й все. У садок ходити не будеш, поки не видужаєш. Іди речі збери, я Ваню годувати буду, ніколи мені.

Світлана зібрала речі, іграшки, підійшла попрощатися до мами, хотіла обійняти та поцілувати її.

– Ой, не підходь, заразиш ще … Слухайся бабусю, зрозуміла? Ну все, йди.

Тепер щовихідних Світлану відвозили до баби Валі, щоб мама відпочивала.

– Свєта, зрозумій, мама дуже втомлюється з двома дітьми, а ще їй треба їсти готувати, прибирати. Від тебе все одно ніякого толку ще.

– Виходить, я зовсім марна? Я всім тільки заважаю.

Свєті було прикро таке слухати.

Випускний у дитячому садку. Світлані купили красиву блакитну сукню, нові туфлі.

Світлані дуже подобалося вбрання, вона кружляла в сукні перед дзеркалом. Ваня спав у ліжечку, мама готувала на кухні.

Раптом Іван прокинувся і почав плакати. Світлана підбігла до нього і взяла на руки.

Ваня смикнув за рюшу на сукню та відірвав її. Світлана поклала його на диван і в сльозах побігла до мами.

– Мамо, дивись що він зробив, зіпсував мені сукню!

– Що ти брешеш, безсовісна, Ваня ще маленький, як він міг зіпсувати! Сама, мабуть, порвала, а на нього наговорюєш! Ой, ти навіщо брата на диван поклала, адже він може впасти! Свєта, ти покарана! Жодної сукні тобі, підеш у звичайній! Раз не вмієш речі берегти та стежити за Ванею! Іди в кут, там і плач!

Світлана вирішила піти з дому. Все одно її ніхто не любить, вічно лають, вона нікому не потрібна.

Постоявши в кутку, вона пішла на вулицю, взявши з собою печиво та плюшевого ведмедика, її друга. Він єдиний завжди слухав її та розумів. Замість ока у нього був ґудзик, і від цього він був ще миліший, Світлані було шкода його.

Вона йшла вулицею, думала, куди їй піти. А що як її забере добра тітка з дядьком, які любитимуть її, та гратимуть з нею. А мама, напевно, навіть не помітить її відсутності. І може навіть зрадіє.

Світлані стало шкода себе і вона в голос заридала.

– Ой, така дівчинка гарна, і плаче. Що сталося? Як тебе звуть? Де твої батьки?

***

Надворі вже стемніло, а Свєти ще не було.

– Семен, ти Світлану не бачив? Пішла у двір гуляти та не приходила ще.

– Ні, Віро, я йшов через двір, її там не було. Куди ж вона поділася?

– Зараз зателефоную мамі Марини, може вона в них?

В Марини її не було. Віра почала хвилюватися. Все-таки Світлана ще дитина, мало що.

– Придивись за Іванком, піду пошукаю її.

Ніде немає, сусідки не бачили. Та що ж це таке! Невже щось погане трапилося?

Віра бігала дворами, і згадувала Свєту маленькою. Завжди усміхнена, спокійна, жодних проблем

Вони так раділи її появі. Щось змінилося після появи сина, Світлана, в порівнянні з ним стала здаватися дорослою.

Почала дратувати, вимагати уваги. А Вірі завжди спати хочеться, недосип позначається, не до дочки. Віра раптом усвідомила, що зовсім не приділяли належної уваги, завжди намагалися відсторонитися від її прохань.

Віра згадала себе у дитинстві. Вона була старшою сестрою, мама завжди просила доглянути за молодшою сестрою і братом.

А їй так хотілося гуляти, грати без них. Але не можна, мама строга, лає, якщо не слухатися. І їй так не вистачало уваги від мами й тата.

І ось тепер її Свєта старша сестра. Віра зрозуміла, що надто мало часу приділяли дочці, вся увага переключилася на Ваню. А вона, по суті, ще маленька дівчинка, зі своїми проблемами та потребами.

Раптом вона побачила дочку. Вона йшла з якоюсь літньою жінкою. Та тримала її за руку. У руках Свєти був її ведмедик і льодяник на паличці.

– Доню, ти куди зникла? Ми з татом хвилюємося, не знали, де ти.

– Добрий день. Я побачила Свєту на вулиці, вона гірко плакала і не хотіла йти додому. Ми вирішили ходити дворами, щоб Світлана впізнала свій. Якби не знайшли, то довелося йти в поліцію. Чим же ви так образили дівчинку, що вона не хоче йти додому? Мені вона не каже.

– Дуже дякую за допомогу, я вже не знала, що робити, куди бігти. Думаю, ми з нею поговоримо, і все налагодиться. Так, доню? Ідемо додому, моя хороша?

Світлана посміхнулася, і простягла руку мамі. Вона давно не чула таких добрих слів від неї.

– Мила, пробач, що приділяли мало уваги, злилися на тебе, це неправильно. Насправді ти дуже хороша дівчинка, і ми тебе любимо! Просто поява Вані все змінила. Господи, адже з тобою могло щось статися, навіщо ти нас так налякала?

– А я думала ви зрадієте, якщо я зникну.

– Ні, звичайно, ти була і є наша донечка.. Пішли скоріше додому, допоможеш мені купати Ваню, якщо хочеш.

Світлана щаслива йшла додому, тримаючи маму за руку. Її люблять, як і раніше. А що ще дитині треба?

Знати, що її люблять, цінують, попри наявність інших дітей у сім’ї. Адже кожна дитина – це особистість, зі своїми думками, почуттями та бажаннями.

Ставте вподобайки та залишайте свої думки у коментарях!”

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!