Коли не стало мами, мені у спадок залишився її старенький будинок у селі. Там минуло дитинство, але жити я туди не збиралася – маю свою квартиру в місті. Будинок стояв пусткою, руйнувався, потребував ремонту. Тому подумала й вирішила продати його.
Перед продажем я зібрала дітей.
– Мамо, і що ти плануєш робити з грошима? – одразу запитав Олег.
– Ще думаю.
Насправді я вже знала. Марина сама виховує двох дітей. Чоловік її покинув, аліменти платить через раз. Донька тягне все сама – робота, школа, гуртки. Не раз бачила, як їй важко.
Олег же живе з дружиною Іриною. Обоє працюють, мають квартиру в новобудові, щороку їздять на відпочинок. Ніколи не бідували.
Тож коли будинок продали, і я мовчки переказала всі гроші Марині – на перший внесок за більшу квартиру. І от тоді почалося.
Про це Олег дізнався випадково – від тітки. Він увірвався до мене додому без попередження:
– Це правда? Ти все віддала Марині?
– Так. Вона потребує більше.
– А я не твій син?! Тобто мені – нічого, а сестрі – все?
– Ти сам на ногах стоїш, Олеже.
– Ага! А значить, я винен, що працюю? Що не розвівся?

У цей момент Ірина, яка стояла позаду, додала з гіркою усмішкою:
– Ми завжди це знали. У вас є улюблена дитина.
– Не починай. Я допомагаю там, де важче.
– Та ти все життя тільки їй і допомагаєш! То гроші на ремонт, то з дітьми сидиш, то продукти носиш. А нам що? Навіть онукам нашим ти менше уваги приділяєш!
– Бо ваші онуки мають усе, а Маринині носять куртки по 2 сезони поспіль!
– То це тепер наші проблеми?! Ти навіть не порадилась, що робити з будинком!
– Бо це моя спадщина! Мама залишила її мені, а не вам!
У кімнаті запала тиша. Я бачила, як у сина тремтять руки.
– Знаєш що, мамо, ти втратила сина сьогодні.
– Не драматизуй.
– Ні, це ти все життя драматизуєш життя Марини. А я для тебе – запасний варіант.
Вони пішли, грюкнувши дверима. З того дня майже не спілкуємось. Олег не дзвонить, на свята не приходить, Ірина взагалі перестала вітатися. Марина ж плакала, коли дізналася, що через неї такий скандал.
– Мамо, може, не треба було, – шепотіла Марина. – Я б якось сама…
– Ні, доню. Я – мати і вирішую, як розпоряджатися своїм.
Так, допомагаю дочці більше, бо їй важче, бо Марина сама і бачу її сльози. Можливо, я втратила мир у родині, але не відчуваю провини. Бо справедливість – це не ділити порівну, а підтримувати того, хто більше потребує. Хіба ж не права?