Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • Коли я повернулась, то двері були відчинені. Перша думка – хтось пpoник у дім. “Напевно, сподівались, що я тут тримаю якісь гроші чи коштовності”,- думала

Коли я повернулась, то двері були відчинені. Перша думка – хтось пpoник у дім. “Напевно, сподівались, що я тут тримаю якісь гроші чи коштовності”,- думала

Viktor
14 Лютого, 202614 Лютого, 2026 Коментарі Вимкнено до Коли я повернулась, то двері були відчинені. Перша думка – хтось пpoник у дім. “Напевно, сподівались, що я тут тримаю якісь гроші чи коштовності”,- думала

Мене звали Лариса Дмитрівна і мені шістдесят два роки. Уже п’ять років я одинока. Чоловіка не стало, а дорослі діти мають власні сім’ї та живуть окремо. Доки немає морозів, я мешкаю у невеликому заміському будинку, а на зиму повертаюсь у місто. У мене там двокімнатна квартира. Та щойно надворі теплішає, я перебираюсь у свій будиночок за містом.

Мені подобається сільське життя. Я набираюсь сил дихаючи свіжим повітрям, люблю доглядати свій сад. А ще неподалік є невеликий ліс, де влітку ростуть гриби та ягоди.

Так трапилось що мені довелося поїхати із села на цілий тиждень у справах. Коли я повернулась, то двері були відчинені. Перша думка – хтось проник у дім. “Напевно, сподівались, що я тут тримаю якісь гроші чи коштовності”,- думала я. Але слідів злому не було і в оселі все знаходилось на своїх місцях. Єдине, що на столі стояла тарілка, а я ніколи не лишаю посуду, коли йду з дому. Тим більше я знала, що повернусь не скоро.

Я зрозуміла, що тут хтось жив, доки мене не було. Цей факт мене неймовірно розізлив. Зайшовши до кімнати, я помітила хлопчика, що солодко спав на моїй канапі. Тепер мені все зрозуміло!

Хлопчик прокинувся та дивився на мене сонним поглядом. Він навіть не збирався тікати, а сів і промовив до мене:

– Вибачте, будь ласка, що я ось так увірвався.

Я помітила, що дитина гарно вихована і скромна. Мені стало шкода хлопча.

– Як давно ти мешкаєш у моєму домі?,- запитала я.

– Два дні.

– Ти не голодний? Що ти їв?

– Я мав пиріжки. У мене лишилось трохи, може будете?

Хлопчик протягнув мені пакет, де були залишки від пиріжків. Вони були вже не першої свіжості.

– Як тебе звати?

– Іванко.

– А мене Лариса Дмитрівна! Чому ти сам? Ти загубився? Де твої батьки?

– Моя мама часто лишала мене самого. А коли поверталась, то завжди була в поганому настрої й зривалась на мені. Вона повторювала, що я велика проблема у її житті, що як би не я вона була б щаслива. Два дні тому вона знову на мене кричала. Я не витримав та утік з дому.

– Може вона вже шукає тебе?

– Впевнений, що ні. Я вже не вперше йду з дому. Інколи мене не було тижнями, а вона навіть не помічала моєї відсутності. Їй без мене легше. А коли я повертався, то не поміщав, щоб вона сильно цьому раділа.

З’ясувалося, що хлопчик жив з матір’ю, яка замість того, щоб дбати про сина, займалась пошуками кавалерів. Вона час від часу мешкала у своїх знайомих і в цей час хлопчик був змушений сам про себе піклуватись.

Мені було шкода дитину, але я нічим не могла зарадити. Я вже пенсіонерка, ні одна соціальна служба не дозволить мені стати його опікуном, а у дитячий будинок він категорично не хотів їхати. Я нагодувала його та дозволила залишитись у мене на ніч ще один день. Тут безпечніше, ніж з такою матір’ю.

Всю ніч я не спала та розмірковувала про долю цього хлопчини. А потім пригадала, що маю хорошу знайому, яка працює в органах опіки. Зранку, першим ділом зателефонувала до неї, щоб проконсультуватись.

Наталя Семенівна погодилась мені допомогти, але треба було трохи зачекати. Вже через три тижні я змогла усиновити Іванка. Хлопчик був неймовірно щасливий та вдячний. А його матір без проблем погодилась відмовитись від батьківських прав, коли дізналась, що хтось бажає стати опікуном її сину.

Тепер ми живемо удвох. Іванко всім розповідає, що я його бабуся. А я щаслива, що доля подарувала мені онука.

Хлопчик дуже розумний та здібний. Цієї осені він пішов у перший клас. Мені приємно чути хороші відгуки від його учительки. Іванко швидко навчився читати та вправно обчислює приклади з математики.

Навігація записів

Григорію, я розлучення не підпишу! — впевнено сказала дружина. — Навіть якщо небо впаде на землю! Ти справді гадав, що після 35 років шлюбу, після всього, що ми пройшли, можна просто так забути мене? Григорій нервово смикав ґудзик на своїй старій куртці. У свої 64 він згорбився, обличчя вкрилося сіткою глибоких зморшок, а колись ясний погляд став каламутним і невпевненим. За його спиною, крізь прочинені двері під’їзду, виднілася тонка постать у яскраво-бірюзовому пальті. Молода жінка, років 30-ти. — Любо, не починай. Ну навіщо ці сцени? Квартира ж залишається тобі. Я забираю тільки свої книжки та інструменти. Я ж не звір якийсь, щоб залишати тебе без даху над головою. — Дах над головою? А що під цим дахом залишиться? Порожнеча? Холодні стіни, які пам’ятають, як ми разом шпалери клеїли, як дітей тут на ноги ставили? Ти мене за цілковиту дурепу маєш, Грицю? Думаєш, я не розумію, що ти просто втікаєш від старості до тієї ляльки
– А чого, нормальний стіл, – одразу знизала я плечима. – Мені навіть здається, на столі могло б стояти ще, щось, таке… Таке собі… Зараз я подумаю… – Яке таке? – насторожилася свекруха.

Related Articles

Марійко! Ти що, прихворіла? — Андрій занепокоєно торкнувся лоба дружини. — Чому в хаті темно і холодно? — Я здорова, Андрію. Просто я звільнилася. — Звідки? З банку? — здивувався чоловік. — З посади шеф-кухаря цієї родини. Безстроково. Настала тиша. Така гучна, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Андрій спочатку розгубився, потім намагався жартувати, а під кінець вечора вже розсердився. Він не міг збагнути: як це — доросла жінка, мати, дружина, раптом відмовляється від свого «святого обов’язку» готувати їсти? — Але ми ж сім’я! Ми маємо їсти! — вигукував він, стоячи перед відчиненим холодильником, де самотньо сумував недоварений капусняк і шматок сиру. — Самообслуговування, любий. Або доставка. Або навчися вмикати плиту, — відгукнулася Марія, не відриваючись від книги

Viktor
14 Квітня, 202614 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до Марійко! Ти що, прихворіла? — Андрій занепокоєно торкнувся лоба дружини. — Чому в хаті темно і холодно? — Я здорова, Андрію. Просто я звільнилася. — Звідки? З банку? — здивувався чоловік. — З посади шеф-кухаря цієї родини. Безстроково. Настала тиша. Така гучна, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Андрій спочатку розгубився, потім намагався жартувати, а під кінець вечора вже розсердився. Він не міг збагнути: як це — доросла жінка, мати, дружина, раптом відмовляється від свого «святого обов’язку» готувати їсти? — Але ми ж сім’я! Ми маємо їсти! — вигукував він, стоячи перед відчиненим холодильником, де самотньо сумував недоварений капусняк і шматок сиру. — Самообслуговування, любий. Або доставка. Або навчися вмикати плиту, — відгукнулася Марія, не відриваючись від книги

Я досі не можу змусити свої руки перестати тремтіти.

Viktor
13 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до Я досі не можу змусити свої руки перестати тремтіти.

— Матвій Сергійович? Доброго ранку, — голос Ніки звучав спокійно й діловито. — У мене до вас термінова розмова. — Ні, справа в іншому. Ви місяць тому говорили, що ваш племінник переїхав до міста і шукає житло. — Була така історія. Хлопець мучиться в хостелі, платить подобово. А твій Денис почав викручуватися, мовляв, маємо право жити тут до кінця року.

Viktor
13 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до — Матвій Сергійович? Доброго ранку, — голос Ніки звучав спокійно й діловито. — У мене до вас термінова розмова. — Ні, справа в іншому. Ви місяць тому говорили, що ваш племінник переїхав до міста і шукає житло. — Була така історія. Хлопець мучиться в хостелі, платить подобово. А твій Денис почав викручуватися, мовляв, маємо право жити тут до кінця року.

Цікаве за сьогодні

  • Марійко! Ти що, прихворіла? — Андрій занепокоєно торкнувся лоба дружини. — Чому в хаті темно і холодно? — Я здорова, Андрію. Просто я звільнилася. — Звідки? З банку? — здивувався чоловік. — З посади шеф-кухаря цієї родини. Безстроково. Настала тиша. Така гучна, що було чути, як цокає годинник у коридорі. Андрій спочатку розгубився, потім намагався жартувати, а під кінець вечора вже розсердився. Він не міг збагнути: як це — доросла жінка, мати, дружина, раптом відмовляється від свого «святого обов’язку» готувати їсти? — Але ми ж сім’я! Ми маємо їсти! — вигукував він, стоячи перед відчиненим холодильником, де самотньо сумував недоварений капусняк і шматок сиру. — Самообслуговування, любий. Або доставка. Або навчися вмикати плиту, — відгукнулася Марія, не відриваючись від книги
  • Я досі не можу змусити свої руки перестати тремтіти.
  • — Матвій Сергійович? Доброго ранку, — голос Ніки звучав спокійно й діловито. — У мене до вас термінова розмова. — Ні, справа в іншому. Ви місяць тому говорили, що ваш племінник переїхав до міста і шукає житло. — Була така історія. Хлопець мучиться в хостелі, платить подобово. А твій Денис почав викручуватися, мовляв, маємо право жити тут до кінця року.
  • — Ви мені тепер абсолютно чужі люди. Я помилилася щодо сім’ї
  • Здалеку показалися рідні ворота, і молодий чоловік раптом помітив, що трава давно не скошена. Це здалося Гриші дуже дивним, оскільки батько ніколи не допускав, щоб ділянка заростала. Підійшовши до хвіртки, хлопець штовхнув її. У дворі теж все виглядало недоглянутим, а на дверях висів замок. Схвильований Григорій позадкував і вийшов через ворота. Він підійшов до сусіднього будинку і постукав у вікно. – Гришко, це ти? – ахнула баба Рая, виглянувши з-за фіранки. – Невже з армії повернувся?
  • Через пів години, коли малюка викупали, а сама Олена теж привела себе до ладу, вона сиділа на кухні з Антоніною та її онуком, пила гарячий чай і, бажаючи виговоритися, розповідала про себе все, не приховуючи від старенької жодних подробиць. І найгірше те, що у мене не буде дітей, а я так хотіла, щоб у мене був ось такий самий синочок.
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes