Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • — Я чекаю дитину… Андрію… Ти що, зовсім мене не чуєш? — голос Олі тремтів, вона стояла за крок від нього, але здавалося, що між ними — прірва в тисячу кілометрів. 

— Я чекаю дитину… Андрію… Ти що, зовсім мене не чуєш? — голос Олі тремтів, вона стояла за крок від нього, але здавалося, що між ними — прірва в тисячу кілометрів. 

Viktor
28 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до — Я чекаю дитину… Андрію… Ти що, зовсім мене не чуєш? — голос Олі тремтів, вона стояла за крок від нього, але здавалося, що між ними — прірва в тисячу кілометрів. 

— Я чекаю дитину… Андрію… Ти що, зовсім мене не чуєш? — голос Олі тремтів, вона стояла за крок від нього, але здавалося, що між ними — прірва в тисячу кілометрів. — Слухаю дуже уважно, — відповів він, навіть не повернувши голови, поки пальці вистукували черговий код на клавіатурі. — Що ти там сказала про штори? Якісь жалюзі? — Я сказала, що йду від тебе… — прошепотіла вона, але в кімнаті знову запанувала тиша, яку розривало лише клацання мишки.

А починалося все як у красивому кіно. Вони зустрілися в парку: він — похмурий програміст із ноутбуком на колінах, вона — сонячний вихор із дзвінким сміхом. Андрій тоді вперше відірвав погляд від монітора і відчув, як серце пропустило удар.

Потім було весілля, спільні плани й нарешті — своя квартира. Оля сяяла, малюючи в повітрі розстановку меблів: «Тут буде стіл для тебе, тут — диван для нас…». Андрій кивав, погоджувався на все, аби тільки швидше повернутися в безпечний світ цифр. Його завданням було заробляти, її — створювати затишок. Він продав машину, здав величезний проєкт, і вони купили омріяні стіни. Тільки от стіни ці почали відгороджувати їх одне від одного.

— Андрію, я більше так не можу. Навіщо я тобі, якщо ти розмовляєш лише з моєю тінню? — Оля намагалася достукатися до нього тижнями.

— Га? Почекай, зараз код здам і поговоримо… — була його стандартна відповідь.

Того вечора, коли він нарешті вимкнув комп’ютер і вигукнув: «Все, кохана, у мене вихідний!», квартира відповіла йому мертвою тишою. Олі не було. У коридорі не висіла її куртка, з антресолей зникла валіза. Телефон озвався знайомою мелодією… з полиці в передпокої. Вона пішла, навіть не взявши мобільний, щоб він не зміг її вирахувати.

Поліція лише розсміялася: «Нагуляється — повернеться. Краще за дружиною дивіться, молодий чоловіче». Мати Андрія, заїхавши провідати, лише гірко зітхнула: «Ти жив зі спиною, сину, а не з жінкою. У неї точно хтось з’явився, хто вміє дивитися в очі, а не в пікселі».

Пройшов рік. Андрій поїхав за контрактом до Німеччини. Там, у Франкфурті, він став кращим фахівцем, отримував величезні гроші, але вечорами здригався від тиші. Жодна інша жінка не могла заповнити ту порожнечу, яку залишила Оля. Коли контракт запропонували продовжити, він раптом відчув нестерпну тугу. «Маму треба провідати», — збрехав він шефу, а насправді летів до зачинених дверей своєї порожньої квартири.

Він вийшов із таксі за квартал, щоб пройтися пішки. Повітря рідного міста пахло вологою та надією. У своєму дворі він побачив молоду жінку біля рожевого візка. Серце зупинилося. Оля.

Вони стояли і дивилися одне на одного, як у той перший день у парку. Андрій кинувся до неї, стиснув у обіймах, вдихаючи запах її волосся.

— Де ти була? Чому пішла так жорстоко? — шепотів він.

— Я пішла, бо ти кивнув, коли я сказала «прощавай». Ти навіть не почув, що я вагітна. Я чекала, що ти прибіжиш до моїх батьків, що будеш обривати пороги… Але ти просто зник.

Андрій зазирнув у візок. Блакитні очі маленької Катрусі дивилися на нього з цікавістю.

— Я нікуди не поїду. Я залишаюся. Я все зрозумів, Олю. Пробач мені, — він цілував її руки, і здавалося, що стіна нарешті впала.

Минуло два місяці. У квартирі пахло дитячою присипкою та свіжою випічкою.

— Андрію, я в магазин по памперси. Придивись за малою, вона щойно заснула. Я швидко! — гукнула Оля, взуваючись.

— Угу, — відповів Андрій, не відриваючи погляду від монітора, де мерехтіли колонки нового коду.

— Андрію! Ти чуєш? Вона може прокинутися! Андрію…

Він не відповів. Його пальці знову злилися з клавіатурою в екстазі звичної роботи. Оля завмерла в дверях, і по її щоці скотилася холодна сльоза. Вона зрозуміла: можна повернути людину фізично, можна навіть народити їй дитину, але неможливо повернути того, хто добровільно обрав бути глухим. Вона тихо зачинила двері з того боку, а Андрій так і не помітив, що в цей момент він втратив їх обох — тепер уже назавжди. Бо справжня самотність — це не коли ти один, а коли ти кричиш у вухо тому, хто обрав тебе не чути.

А як ви вважаєте: чи є у таких стосунків другий шанс? Чи може людина змінити свою природу заради сім’ї, чи трудоголізм — це така ж невиліковна залежність, як і будь-яка інша? Поділіться своїми думками у коментарях, ваша підтримка дуже важлива!

Навігація записів

Мамо… Сьогодні десяте число! Артем крутив у руках ключі від новенького кросовера, за який мати щомісяця справно вносила кредитні платежі. — Артеме, сядь. Нам треба серйозно поговорити. — Артем навіть не підняв очей. У цей момент зайшла, невістка, пахнучи дорогими парфумами.Чим усе закінчилося….напевно догадуєтесь. З того дня матір все зрозуміла…
Я йду, щоб ти зрозуміла, кого втратила! Поживи тиждень одна, подивися як впораєшся без чоловіка в домі, може тоді навчишся цінувати турботу! Віталік патетично кинув у спортивну сумку пачку шкарпеток, ледь не збивши з полиці мою улюблену вазу.

Related Articles

– А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один

Viktor
23 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один

– І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.

Viktor
23 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.

Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.

Viktor
23 Травня, 202623 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.

Цікаве за сьогодні

  • – А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один
  • – І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.
  • Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.
  • Василь, опустивши голову, поплентався до дверей. Але невдовзі з коридору пролунали звуки ..: — Галю, припини! Я просто поговорити пішов! Нічого такого не було, чесно!Люда лише зітхнула, повернувшись, і пробурмотіла:— Напевно, в минулому житті я заслужила таке..
  • – Продаємо тут будинок і їдемо назад в Україну. – Як це їдемо? У мене хороша робота, пристойна зарплата, ти теж працюєш, будинок хороший. Син закінчить інститут і теж сюди перебереться. Мене тут все влаштовує
  • — Денисе, ти нічого не хочеш мені сказати? — спокійно запитала я, застібаючи блискавку на валізі. Всередині мене все вигоріло. Ні сліз, ні істерик, ні бажання кидатися на шию з криками «як ти можеш!» — Марино, ну… мама в чомусь права, — промурмотів він, нарешті піднявши на мене погляд. У його очах не було ні жалю, ні провини. Тільки роздратування від того, що я затягую неприємну сцену.
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes