Микола йшов від Катерини довго… Довго і важко.

Він вже, напевно, в сотий раз перевірив свою валізу, виклав усе з неї, перевірив кожну річ, а потім акуратно склав все назад, любовно розгладжуючи кожну складочку на одязі.

Він перебрав кожну річ, акуратно поклавши на місце.

Забрав свої грамоти… Кожну він перевірив, витер пил, поклав у файл і склав на дно валізи, не забувши погладити рукою.

Він брав якісь дрібниці – чашку, яку привезла йому Катя з Єгипту, давно, років десять тому…

Краєчок її вже був надщерблений, вона почорніла всередині від чаю і кави і не відмивалася, як би Катя не старалася.

Він взяв брелок для ключів від старого автомобіля, хоча в нього була вже новіша машина.

Цей брелок йому подарував син Павлик, коли був маленький… Назбирав і подарував на день народження…

Микола поклав брелок у кишеню на валізі, обережно поклавши його поряд з іншими дрібничками. З іграшкою-ведмедиком, яку подарувала Любочка – донька і тарілочкою з Одеси, яку привезла дівчина Павлика.

Микола гордий тоді ходив, що ось мовляв, невістка майбутня, а подбала про свекра, не дивіться, що скромна, все ж таки подарунки всім привезла!

Микола складав речі, уважно все розглядаючи і раптом знайшов малесеньку дірочку на його синьому светрі.

Він зітхнув і повернувся до Каті

Вона стояла, спершись на стіну і уважно спостерігала за Миколою.

-Катя, – стурбовано сказав Микола. – А тут дірочка у мене на светрі. Заший, будь ласочка, га!

-Щоо, – Катя застигла від здивування. – Та нехай тобі коханка твоя зашиває!

Микола зітхнув і знову взявся перебирати речі.

-Ти довго ще? – не стрималася Катерина.

-А що? Поспішаєш кудись?

-Так, поспішаю! – сказала Катя.

-Куди це ти цікаво на ніч поспішаєш?

-Тебе це не стосується? – сказала Катя. – Зібрався? Виходь мені квартиру закрити треба.

-Іди, я сам закрию, – сказав чоловік.

-У сенсі сам? – здивувалась Катя. – Ти нічого не плутаєш? Чого це я чужого мужика одного вдома залишу?

-Так вже й чужого… – сказав чоловік.

-А що? Чи свого? Все, давай швиденько.

-Вдяглася, бачу, ніби на побачення, – сказав Микола.

-А тебе це як стосується?

-Не встиг чоловік з дому піти, а ти…

-Ой, йди вже, га! – сказала Катя.

Микола ще порався, щось шукав. Катя, нетерпляче поглядала на годинник.

Ось нарешті він підвівся, важко зітхнув, підняв валізу.

-Ну, Катрусю, давай прощатися…

-Слухай, ти що, зовсім?

-Катерино, ми тридцять років прожили душу в душу.

-Йди геть, – вигукнула Катерина і виставила Миколу за двері.

Коли двері за тепер уже колишнім чоловіком зачинилися, Катя сіла на стілець і почала сміятися.

Над абсурдністю ситуації, над тим, як Микола поводиться…

У неї задзвонив телефон.

-Алло. Та вже йду.

Каті дзвонив колишній однокласник, що так вчасно звідкись з’явився, він покликав її побалакати, на чашку чаю, а їй це було необхідно.

Володя, так звали однокласника, жив в іншому районі, тут він опинився випадково, колись вони навіть зустрічалися, але не вийшло, не вийшло в них кохання…

Вони розлучилися друзями.

Володя подарував квіти, вони попили чаю, пішли гуляти, балакали, сміялися.

-Катя, а я тебе любив по-справжньому тоді, мені було дуже неприємно, коли ти пішла.

-Володю, хіба? Ми ж, здається, обоє вирішили, що нам це не потрібно, і розлучилися друзями.

-Ну, це було твоє рішення, а мені воно далося дуже важко.

-Так? Ну вибач.

Володя став ненав’язливо напрошуватись у гості.

Катя відбулася жартами, що вже пізно і вона не юна дівчина, яка готова гуляти цілими ночами.

-На роботу завтра, Володю, ти вибач, дякую за вечір. Може ще побачимось, дзвони як будеш у наших краях.

Володя пообіцяв дзвонити і пішов.

Обіцянку свою він дотримав, почав дзвонити щовечора.

-Володю, ти дзвониш постійно, дружина не сваритиметься? Недобре це, – запитала Катя.

-Ні, вона знає, що я зі старим другом.

-Аааа, ну тоді добре…

Але Катя почала уникати цих вечірніх розмов, то телефон вимкне, що потім діти сваряться, що до мами не додзвонишся.

І як виявилося недаремно.

Якось їй зателефонувала незнайома жінка і запропонувала зустрітись.

Вони зустрілися. Жінка була молода, симпатична, але погляд якийсь сумний.

Катя згадала себе, такою ж вона була, коли дізналася про роман Миколи на стороні.

Жінка розповіла, що вона дружина Володі, що останній місяць він дуже змінився, почав стежити за собою з особливою ретельністю, вечорами йде погуляти, каже йому корисно.

А останнім часом став дратівливий якийсь, все за телефон береться, ніби дзвінка чекає. Не розмовляє, лягає, відвернувшись до стіни.

Катя зрозуміла, що причина у ній.

Як Микола зробив!

Поговорили жінки щиро, Катя своє розповіла, вперше, виплакалася. Запевнила дружину Володі, що більше жодних розмов з ним не буде.

Додому вона йшла задумлива, неприємна ситуація, брр, ось і вона побувала з того боку, не спеціально, звичайно.

Вона навіть не подумала нічого поганого, адже запитувала у Володі, чи все добре? Чи можна спілкуватися? Той запевнив ту дружину в курсі. Теж наївна така, ох і нерозумна, – думала Катя.

Іде собі тихенько, про те, про се думає.

Дивиться, бабуся біля зупинки стоїть, пізно вже, а вона якісь квіточки продає. Катя купила букетик, загорнутий у папір і пішла до будинку.

Раптом вона побачила Миколу.

І той давай із претензіями – де ходиш так пізно, чому вдома тебе нема.

-Тобі це для чого? Іди за своєю дружиною стеж, – навіть Катя застигла від здивування. – Чи що?

Виявилося, що Миколі щось вдома знадобилося. Забув щось.

-Не знаю нічого, приходь вдень, вночі чужого мужика в будинок не пущу.

-Бач ти яка…

-Так!

-Я бачу сама по чужих мужиків бігаєш, – кивнув на квіти Микола.

-Ага, – сказала безтурботно Катя і пішла. Вдома довго не вмикала світло, вже не плакала, ні, і телефон не вимикала.

Через кілька днів біля під’їзду її зустрів Володя, щось говорив, червонів. Катя вислухала все, а потім сказала йому, що думає.

-Не соромно, Володю? Стільки років із дружиною прожити, поріднилися, зрослися вже корінням, гілками сплелися, а ти як молодий, застрибав раптом.

Ти за кого мене прийняв? Не встиг мужик піти, я в інше ліжко стрибати мушу, так? Ще й підійшов так до мене, як друг, втішав, радив, ех ти. Іди, Володю, бачити тебе не хочу.

В цей момент і Микола звідкись узявся.

-А тобі, що потрібно?! – не витримала Катя. – Йди вже до своєї молодиці і від мене відчепися.

Микола почав сваритися, Володька йому відповів…

Довелося Каті обох додому вести, бо сусіди вже сваритися почали.

-Ганьба яка, – відчитувала вона обох. – Безсовісні, йдіть кожен до своєї дружини, кроком руш, щоб не бачила вас більше ніколи.

-Я до своєї дружини і прийшов, – похмуро сказав Микола.

-Так? Серйозно? Нічого не переплутав?

-Ні, Катя. Пробач ти мене, не можу я з нею.

Готує не так, сидить не так, їсть не так, дивиться не так, не можу я, хоч що хочеш роби. Виставиш – на лавці спатиму, а до неї не піду.

-Ну я пішов, – став на порозі Володя.

-Іди вже, – вигукнула Катя. – І ти йди, бачити не можу і не хочу.

-Куди ж мені, Катя? Я пішов звідти, не можу я там…

Подумала, а й справді куди? Нехай залишається, завтра вирішимо.

Вранці був вихідний, Катя прокинулася від запаху чогось смачненького.

Вона зайшла на кухню і ахнула.

Біля плити стояв Микола і смажив свої фірмові млинці.

-Катрусю, ходімо снідати, – діловито сказав він.

Катя не знала, що й робити.

За сніданком вони розмовляли, а чого мовчати. Майже тридцять років прожили.

Усе один одному й висловили, хто чим невдоволений.

-Пробачиш мене, Катю?

-Не знаю, Миколо, все ж таки прожили стільки років, а як подумаю, що ти…

Микола опустив голову.

Що ж, вирішили поки що так пожити, подивитися, що буде.

Ніхто й не знав, що розходилися Микола з Катею, а якщо комусь і прийшла така звістка, то бачили вони, що все в них по-старому.

Хтось скаже, що не можна чашку склеїти знову.

Звичайно, сліди залишаться, як не замазуй, ​​от тільки міцніше стане вона в склеєних місцях, а далі обережніше з нею будуть, щоб не сталося такого більше…

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!