– Вітя, мене підвищили! – голос Анастасії зірвався на смішний писк, поки вона знімала  черевики прямо на ходу. – Уявляєш? З преміями буде майже п’ятдесят тисяч! Ура!

Вона увірвалася до вітальні, готова застрибнути чоловікові на шию. Але завмерла на порозі.

Віктор сидів на дивані. А поруч з ним, спираючись на спинку крісла, стояла свекруха – Надія Петрівна.

Посмішка застигла на губах Анастасії. Повітря в кімнаті стало в’язким, важким. Щоки миттєво спалахнули жаром.

Вона вбігла сюди, як школярка, якій поставили п’ятірку за контрольну, і тепер свекруха дивилася на неї оцінюючим, суворим поглядом…

Віктор заворушився на дивані, але не встав, а тільки випрямився. Надія Петрівна, як і раніше, мовчала, розглядаючи невістку з ніг до голови. Секунди розтягувалися в липку паузу.

Настя стиснула ручку сумки і опустила погляд на підлогу. Всередині все стиснулося від незручності – радість, яка ще хвилину тому переповнювала її, тепер здавалася чимось недоречним, дитячим.

– Настя, це ж чудові новини! – раптово голос свекрухи прорізав тишу, і Анастасія підвела голову.

На обличчі Надії Петрівни розквітла широка посмішка. Вона рушила до невістки, розкинувши обійми, і та розгублено зробила крок назустріч. Свекруха обійняла її – коротко, але міцно – і поплескала по плечу.

– Вітаю, донечко! Ти молодець, заслужила!

– Дякую, – вичавила Анастасія, все ще не розуміючи, що відбувається.

Віктор тільки тепер підвівся з дивана і підійшов до дружини. На його обличчі теж грала посмішка – щира, тепла.

– Я знав, що у тебе все вийде, – він обійняв Настю за талію і притягнув до себе.

Надія Петрівна відійшла на крок. Склала руки перед собою і похитала головою.

– Ось тепер наше життя зміниться на краще!

Анастасія кивнула, не знаючи, що на це відповісти. Слова свекрухи звучали правильно, але в них вгадувалося щось ще. Щось, що вона не могла вловити.

– Ну добре, дітки, не буду вам заважати, – Надія Петрівна взяла сумку з підлокітника крісла і попрямувала до виходу. – Святкуйте, ви це заслужили.

Віктор провів матір до дверей. Настя залишилася стояти посеред вітальні. Двері клацнули, і чоловік повернувся.

На його обличчі все ще грала та сама посмішка, але в очах промайнуло щось тривожне і невловиме.

– Що це було? – Анастасія сіла на край дивана і подивилася на нього.

– Що саме? – Віктор пройшов на кухню, увімкнув чайник.

Вона встала і пішла за ним.

– Ну, твоя мати. Навіщо вона приходила?

Віктор дістав із шафи дві чашки.

– Та так, дурниця, дрібниці, – він відмахнувся. – Не звертай уваги.

– Вітя!

Він зітхнув і обернувся до дружини. У його погляді промайнула втома.

– Вони з батьком взяли кредит на сімдесят тисяч. Хотіли меблі в квартирі поміняти. Ось прийшли позичити грошей, бо виплачувати зараз не можуть.

Анастасія кивнула. Чайник почав шуміти, вода в ньому закипала. Віктор налив окріп у чашки, опустив у них пакетики.

Вона взяла свою чашку і обхопила її долонями, відчуваючи, як тепло розливається по пальцях.

Всередині оселилося недобре передчуття. Анастасія досі не могла пояснити, звідки воно взялося, але воно було.

– І що ти відповів? – тихо запитала вона.

– Що допоможу, коли зможу. Ну, ти ж знаєш, у нас зараз вільних грошей немає.

Анастасія знову кивнула і зробила ковток чаю. Гаряча рідина обпекла губи, але вона не звернула на це уваги.

Думки вже полетіли кудись убік, і вона намагалася зрозуміти, чому слова Віктора не заспокоюють її.

Наступні два тижні пролетіли непомітно. Нова посада поглинула Анастасію цілком – завдання сипалися одне за одним, графік став щільнішим, але вона насолоджувалася кожним днем.

Це було те, до чого вона прагнула, і тепер, коли мета була досягнута, всередині розливалося задоволення. Вона поверталася додому втомлена, але натхненна.

Того вечора Анастасія вийшла з офісу трохи раніше, ніж зазвичай. На вулиці мрячив дощ, і вона поспішно дійшла до машини, сіла за кермо і увімкнула пічку.

По дорозі додому зупинилася біля магазину, купила кілька дрібниць – хліб, молоко, щось для швидкої вечері.

Вдома роздяглася, скинула мокру куртку на вішалку і пройшла на кухню, розклала покупки.

Через десять хвилин пролунав дзвінок у двері. Анастасія витерла руки рушником і пішла відкривати.

На порозі стояла Надія Петрівна – без парасольки, з мокрим волоссям, у старому плащі. На її обличчі не було і натяку на посмішку.

– Привіт, Настя, – вона пройшла всередину. – Вітя вдома?

– Ні, він ще на роботі. Ви… щось сталося?

Надія Петрівна пройшла до вітальні, сіла на диван і подивилася на невістку знизу вгору.

– Настя, я відразу перейду до справи. Мені потрібні гроші, небагато – п’ять тисяч.

Анастасія завмерла в дверному отворі.

– Ти ж знаєш, що ми з батьком у складній ситуації. Кредит тисне, пенсій не вистачає. А ти тепер багато заробляєш – можеш допомогти.

Анастасія мовчала, не знаючи, що сказати. Всередині все стиснулося – незручність змішалася з роздратуванням.

– Я… Надія Петрівна, у мене зараз немає з собою готівки, – почала вона, але свекруха перебила її.

– Немає проблем, перекажи. У тебе ж є телефон.

Анастасія стояла, дивлячись на свекруху, і розуміла, що сперечатися марно. Та дивилася на неї вичікуючи, і в її погляді не було ні краплі сумніву – вона була впевнена, що Анастасія погодиться.

Вона виконала вимогу свекрухи. Надія Петрівна кивнула і попрямувала до виходу.

– Дякую, донечко.

Двері за нею зачинилися, і Анастасія залишилася стояти в коридорі.

Тільки зараз до неї дійшло – свекруха навіть не сказала, що поверне гроші. Ні слова про те, коли і як. Просто взяла гроші і пішла.

Від цього їй стало дуже неприємно.

Ще через два тижні Анастасія отримала першу велику зарплату. Цифра на екрані телефону змусила її посміхнутися – це було реально. Вона заробила це.

По дорозі додому заїхала в магазин і купила торт, суші та піцу. Хотілося відзначити це з чоловіком, влаштувати маленьке свято.

Вона піднялася на поверх, відкрила двері і зайшла в квартиру. З вітальні долинали голоси.

Анастасія пройшла далі, тримаючи в руках пакети, і завмерла на порозі.

У вітальні знову сиділа Надія Петрівна. Віктор був поруч, на дивані, і його обличчя виглядало втомленим.

Анастасія поставила пакети на підлогу біля входу.

– Щось сталося?

Надія Петрівна підняла на неї очі. І Анастасія побачила в них щось схоже на відчай і злість. Свекруха підійшла ближче.

– Настенька, донечко, у нас біда. Пенсії зовсім не вистачає на життя та ліки. А по кредиту платити треба – дев’ять тисяч до кінця місяця. Ми не знаємо, що робити. Ми з батьком у відчаї…

Анастасія нахмурилася. Свекруха говорила швидко, плутано, немов боялася, що невістка не дасть їй договорити.

– Нам дуже потрібна допомога, Настя. Дев’ять тисяч гривень – це ж не так багато, правда?

Віктор підвівся з дивана.

– Мамо, у мене немає грошей. Я б і радий допомогти, але у мене зараз нічого вільного немає. Ні копійки.

Надія Петрівна кивнула, а потім перевела погляд на пакети біля ніг Анастасії.

– А ось у Насті гроші є, – вона зробила крок до невістки. – Бачиш, вона навіть делікатесів накупила. Так, Настя?

Анастасія відступила на крок назад. Свекруха наблизилася ще, і тепер між ними залишалося не більше метра.

– Ти ж хороша невістка, правда? Не залишиш сім’ю в біді. Ми ж не чужі люди. Ти повинна допомогти. Хто, якщо не ти?

Слова застрягли в Анастасії в горлі. Нахабство цієї жінки перейшло всі межі. Вона дивилася на свекруху і не могла повірити в те, що чує.

– Чому я повинна допомагати? – вичавила Анастасія нарешті.

Надія Петрівна здригнулася, в її погляді промайнула впевненість.

– Тому що ти тепер отримуєш більше за всіх у родині. І обов’язок дітей – допомагати батькам, навіть утримувати, уяви собі.

– Так, батькам, – Анастасія зробила ще крок назад. – Але своїм. Не вам.

Обличчя свекрухи спотворилося. Вона зробила великий крок до невістки, її голос став гучнішим.

– Я мати твого чоловіка, ти забула?! Ми сім’я! Ти просто зобов’язана нам теж допомагати!

– Та нікому я не зобов’язана! – Анастасія стиснула кулаки. – І у мене є плани на ці гроші, і своя сім’я. І взагалі, якщо платіж по кредиту такий великий, то не варто було його брати спочатку.

Надія Петрівна повернулася до сина.

– Вітя! Ти чуєш, що вона каже?! Навчи свою дружину повазі! Дивись, яка хамка!

Віктор підійшов до матері. Його обличчя стало суворим.

– Мамо, досить. Припини ці вимагання! Якщо тобі потрібні гроші, говори про це зі мною, а не з Настею. Вона тобі нічого не винна.

Надія Петрівна відкрила рот, але Віктор не дав їй і слова сказати.

– А у мене, мамо, грошей таких немає. Я проводжу тебе. Розмова закінчена.

Він взяв матір за лікоть і повів до виходу. А Анастасія залишилася стояти у вітальні, слухаючи, як зачиняються двері.

За хвилину Віктор повернувся. Вона підняла з підлоги пакети і подивилася на нього.

– Святкуємо?

Чоловік посміхнувся – втомлено, але щиро. Він підійшов, обійняв дружину і притиснув до себе.

– Вітаю з першою великою зарплатою. Ти моя розумниця.

Анастасія притулилась до його грудей і закрила очі. Всередині стало спокійніше і затишніше.

Тепер вона була впевнена, що Надія Петрівна більше не прийде за грошима, за її грошима.

Їй вказали на її місце, і вона зрозуміла, що тут їй нічого не світить. Віктор був на боці дружини, і це головне. Все інше не мало ніякого значення.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!