Я з чоловіком живу в місті вже понад 10 років. Звичайне життя: робота, кредити, свої турботи, свої плани. А мої батьки – як і жили все життя – в селі. Хата стара, господарка, город, кури, кіт і вічні “ой, дитино, щось болить”.

Маю ще старшого брата. Віктор давно за кордоном. Там у нього сім’я, бізнес, гарна машина і стабільний дохід. Додому він не приїжджає, бо війна. Я це розумію і не засуджую. Віктор постійно надсилає батькам гроші, посилки, ліки. Дзвонить їм майже щодня, але після кожної такої розмови дзвінок мені:

– Ти говорила з мамою?

– Говорила. Вчора була в них.

– Там сніг. Ви з чоловіком мусите поїхати й почистити двір.

– А ти знаєш, що я вчора після роботи їхала 2 години?

– Не починай. Це наші батьки.

І такі вказівки від Віктора були постійно, у будь-який час та пору року. При тому, що ми з чоловіком і самі часто їздили до батьків та допомагали, але братові подобається керувати нами і вказувати колиі і що робити у батьків: то картоплю копати, то яблука зривати, то кури рубати, то паркан відремонтувати і так далі.

Ця зими це стала апогеєм – село замело так, що машину лишали за кількасот метрів від хати. Я їхала, тягла сумки з продуктами, рубала дрова разом із чоловіком, носила воду, гріла хату, без вказівок і нагадувань, бо це – мої батьки. А брат лише дзвонив:

– Треба привезти їм продуктів.

– Я вчора завезла.

– Треба дров нарубати й занести в хату.

– Ми це зробили минулої неділі.

– А сніг? Ти бачила, що там робиться?

– Бачила, бо була у батьків.

Але в якийсь момент, після черговиз настанов Віктора, я не витримала:

– Слухай, у мене є своє життя. Я не можу бути там щодня. Я і так їжджу постійно.

– От бачиш! Тобі байдуже! Про батьків не дбаєш!

– Ти серйозно? Я до них їжджу ледь не щодня, а ти лише дзвониш!

– Я за кордоном і переживаю!

Після цього подзвонила мама.

– Чого ти так з братом говориш?

– Мамо, я просто сказала правду.

– Він так за нас хвилюється, а ти зовсім про нас не думаєш.

– Мамо, я була у вас 3 дні тому і допомагаю постійно.

– То що? Віктор далеко, йому важче, бо не винен, що така ситуація в країні, інакше був би у нас. А ти тут, могла б і частіше приїжджати.

Оце було найболючіше. Я поклала слухавку й розплакалась. Не від втоми, а від образи. Бо виходить так: той, хто дзвонить і дає вказівки, – молодець; а та, хто мовчки робить, – винна. Мій чоловік тоді сказав:

– Ти не зобов’язана виправдовуватись.

Але як не виправдовуватись, коли рідна мама дивиться на тебе очима сина? Я не перестала їздити до батьків. Не тому, що хтось наказує, а тому, що люблю. Але тепер щоразу, заводячи машину в бік села, я думаю: “чи бачить хтось цю турботу – окрім мене самої?”.