-Сашко, ти збираєшся в село? – якомога спокійніше запитала Валя у брата.

-Ні, а що мені там робити? – буркнув Сашко.

-Так будинок же ж зовсім розвалиться, якщо за ним не дивитися.

-От ти й дивися за тим будинком, мені він не потрібен! – сказав чоловік. – Та й ніколи мені з тими старими речами возитися.

-У мене теж часу немає. Будемо ми той будинок продавати, чи ні? – запитала Валя.

-Продавай, – просто сказав Сашко. – Мені однаково.

-Я просто не хочу потім від тебе розмов, що я в тебе щось забрала.

-Ну, знаєш, не маю я часу з пустого в порожнє переливати. Роби що хочеш, дай мені спокій!

У слухавці почулися довгі гудки…

Розмова знову не вийшла. Скоро пів року, як не стало мами, а в її домі з того часу нікого не було.

Навіть під час поминок їй було ніколи пройти далі кухні.

Валя задумалася, згадуючи щасливі дні дитинства, проведені у батьківському домі.

-Треба їхати, – подумала вона. – Перекласти обов’язок на брата не вдалося…

-Давно треба було з’їздити, – підтримав дружину Василь. – У Сашка дача є, а ми б з тобою на вихідні приїжджали в село, я б на рибалку ходив, а ти мені млинці смажила. Пам’ятаєш, як теща готувала смачно?

-Ти нічого не розумієш, – зупинила чоловіка Валя, який вже розмріявся. – Ти в цьому будинку старому відпочивати не зможеш, почнеш розбудовувати, дбати.

Він дорожче буде коштувати. Ось тоді Сашко з Оленою і приїдуть його ділити.

Я знаю їхню натуру. Пам’ятаєш, як вона постільну білизну зі скрині після того, як тата не стало забрала? Сказала, що має право на спадщину. Навіть дозволу у мами не спитала!

У суботу рано вранці Валентина переступила поріг рідного дому.

Запахло вогкістю й пилом. Будинок був із двох кімнат: передня і задня.

Посередині стояла велика грубка. Коли провели газ, мама не дозволила ставити новомодний котел, і тоді батько зробив щось подібне до грубки, але з паровим опаленням.

Валя тоді ще у школі вчилася. Через цю, як їй здавалося, старомодну грубку вона соромилася привести в будинок однокласників.

-Кому яка різниця, – подумала Валя, згадуючи дитячу невпевненість і сором. – Гарна піч, тато майстер на всі руки був. Нерозумна була…

Акуратно заправлене ліжко, мереживні накидки на ошатних вишитих подушках.

Здавалося, мама просто вийшла і зараз повернеться.

Тільки пил видавав піврічну відсутність людини.

На комоді в передній кімнаті лежала якась коробка з-під взуття, акуратно перев’язана синьою атласною стрічкою.

Валя відкрила коробку і ахнула.

Зверзу лежав листок із зошита, списаний акуратним почерком мами.

«Валя і Сашко, – писала мама. – Коли мене не стане, не сваріться. Адже я знаю, що ви ніколи спільної мови знайти не могли. Грошей я відклала достатньо для моїх поминок. Вони на дні цієї коробки.

Думаю, що багато клопоту вам не завдам. Валя, візьми собі сережки і каблучку, а Сашкові віддай татову каблучку, – писала мама, наче знала, що приїде саме Валя. – На ваше ім’я я завела два рахунки. Там по сто тисяч гривень вже назбиралося.

Це вам без жодних умов. А ось будинок прошу, не продавайте.

Колись ми з батьком сюди жити переїхали і нам його від роботи безкоштовно дали.

І ви віддайте його тим, кому жити нема де. Надя доглядала мене останнім часом, я б хотіла, щоб вона тут жила.

Її будинок поганий зовсім, а вона самотня допомогти їй нікому. Та й не продасте його дорого. Хочу і я добро зробити.»

Валя дістала мамині коштовності, приміряла. Їй завжди подобалося, коли мама їх одягала.

Щоправда, це було на великі свята. Каблучка виявилася замалою.

Валя відклала їх вбік і почала розкривати конверти.

У кожному листі мати збиралася їхати жити до них.

Вона писала, що здоров’я зовсім нема, що доглядати за собою стає важко, тому навесні обов’язково приїде і житимуть разом.

А вже через два тижні писала інший лист, що з Надею посадили город, тож не приїде, а залишиться у своєму домі до осені.

Листи були почергово написані їй і Сашку. Вона писала їх і не відправляла.

А Валя коли говорила про переїзд, то вона навіть слухати не хотіла:

«Поки можу, тут житиму…».

Василь зайшов, голосно гримнувши дверима.

-Там сарайчик старенький, я його перебудую. Льох теж гарний буде..

Валя мовчки простягла йому листа.

-А що? Гарна справа. Узгоджуй із братом, щоб без претензій. І клич тітку Надю.

Брат Сашко дуже зрадів:

-Дуже добре, мені самому було шкода цей будинок. Адже його батько весь перебудував. Все сам робив. Якщо продамо, вхід туди вже буде закрито. А якщо ви його собі візьмете, все одно все заново перебудуєте.

У слухавці почувся невдоволений голос Олени. Але Валя не слухала.

Ледь піднімаючи намоклі двері, що вросли в землю будиночка тітки Наді, Валя побачила її. Сусідка була старенька. Валя простягла їй листок.

-Та навіщо мені це, – сказала вона. – Тут віку доживатиму вже!

-Тітко Надя, у вас ні води, ні каналізації немає. Там все ж таки зручності є.

-А поїхали жити до нас? – з-за плеча нерішучої дружини сказав Василь. – А що? Квартира у нас велика, а якщо захочете, на літо в село приїжджатимемо. Адже ми з Валею пенсіонери, люди вільні.

-І справді, поїхали, – сказала Валя.

Пробираючись на машині, наповненою нехитрими пожитками сусідки, по сільських вулицях Валя думала:

-Цікаво життя складається. Я ніколи не здогадувалася, що мамі так важко було останнім часом.

Не забрала її до себе, останніх її слів не чула. А тепер житиму з самотньою сусідкою, яка ці слова чула і сама, слаба вже за моєю мамою доглядала…

Надя прожила в будинку Валентини і Василя трохи більше року.

Коли її не стало, Василь на її ділянці збудував невеликий будиночок і навіть теплицю. Ціле літо вони провели там у клопотах. А батьківську хату віддали молодій парі. Як і хотіла мати…