У класі Аделіна була найбільш повненькою, що не заважало їй легко спілкуватися і дружити з однокласниками. Її любили за поступливий характер, за те, що підказувала на уроках і давала списувати. Але в старших класах, коли хлопчики і дівчатка проявляли один до одного вже іншу увагу, Аделіна відчула себе самотньою. І це почуття не покидало її і в інституті.

Вона вступила на філфак, в групі її вважали найрозумнішою, постійно зверталися з різними питаннями. Повнота так і залишилася, – позначався неправильний обмін речовин і хронічні хвороби. Зубрилкою Деля не була, просто філологія – це її покликання, тому і легко вникала в усі теми. Заняття не пропускала, вчилася на відмінно і закінчила інститут з червоним дипломом. Майже половина її одногрупниць до цього часу вийшли заміж, а Деля навіть ні з ким не дружила.

Їй запропонували залишитися на кафедрі і вступити до аспірантури, як найуспішнішій студентці цього випуску. У неї були викладацькі години і вона вже проводила семінари зі студентами. – Деля, ти хоч придивися на роботі кого-небудь, ну в сенсі молодої людини, – обережно натякала мама, стурбована тим, що у дочки досі немає шанувальника. А Аделіні і відповісти було нічого. Всі викладачі чоловічої статі давно і міцно одружені. До Делі вони ставилися як до молодшого товариша, який потребує іноді допомоги і похвали.

В одній з груп вона помітила, як уважно слухає її худорлявий студент. У нього було темне волосся, правильні риси обличчя і дуже уважний погляд. Хлопців у групах на філфаку було завжди мало: два-три максимум. Ось і тут всього два хлопчика, один з яких невідступно спостерігає за Делею. Звали студента Дімою. Незабаром Деля стала помічати, що Діма чекає її після занять, йде слідом, і одного разу запропонував проводити, сказавши, що їм по дорозі.

Дімі було дев’ятнадцять, а Делі виповнилося двадцять п’ять. Вона й не помітила, як розговорилася зі студентом, і їх прогулянки стали постійними. Вдома Деля дивилася на свою фігуру і вже ненавиділа одяг п’ятдесят четвертого розміру. Вона останнім часом і так жила майже без апетиту, а тепер і зовсім стала їсти менше. Але повнота не йшла. Вона нервувала, постійно думала, як виглядає в очах Діми. Але, схоже, Дмитро спокійно ставився до зайвої ваги Аделіни, сприймаючи її такою, яка є.

Її миловиде личко з ямочками на щоках і дивно акуратні пухкі губки залучали погляд студента.

– Вас декан чекає, – повідомила секретар. Аделіна увійшла в кабінет, думаючи про те, що це стосується викладацьких годин. Інна Германівна – сорокап’ятирічний дама – з чорним, як смола волоссям, яскравою помадою, – була схожа на хижого птаха. Вона стулила свої тонкі пальці і, намагалася бути люб’язною: – Аделіно Аркадіївно, ваша кар’єра тільки на початку. І мені не хочеться, щоб ваше особисте життя було на очах у громадськості.

Аделіна відразу зрозуміла, про кого йдеться, обличчя її почервоніло, вона вже стала шукати слова виправдання, але Інна випередила її: – Дружба зі студентом, – вибачте, звичайно, але вас це не прикрашає. До того ж він дуже молодий. Ви розумієте про що я?

– Так. Я все зрозуміла, це було просто спілкування.

– Я розумію, розумію, – заспокійливо сказала Інна Олександрівна, – але в очах оточуючих він всього лише хлопчик. Прошу, не компрометувати більше себе, та й на нашу кафедру може тінь впасти.

Аделіна пробурмотіла, що більше такого не повториться і покинула кабінет. Більше Діма її не проводжав. Вона холодно спілкувалася з ним, посилаючись на зайнятість, навіть поглядом показувала, щоб не наближався до неї. А коли на вулиці підійшов і зізнався в любові, то Деля відразу вказала на різницю у віці. А щоб хлопець відстав від неї, повідомила, що у неї є наречений.

А потім їй дали іншу групу студентів і Діму вона стала бачити ще рідше. Вона навіть не помітила, коли він зник з її життя. Років через п’ять, коли вона намагалася вийти заміж, у неї нічого не склалося: перший наречений зустрів молодшу за неї, від другого вона сама відмовилася, відчувши, що абсолютно не любить його. Та й першого чоловіка вона теж не любила. В її пам’яті залишився Діма: хлопчина в окулярах, який нічим не виділяється з яким їй було цікаво і душевно тепло. Але тільки вона тепер про нього нічого не знала.

В день тридцятиліття мама плакала: «Що не так з донькою, – думала вона, – нехай повненька, зате розумна і симпатична, чи не знайдеться їй друга половинка». А друга половинка зустрілася їй зовсім не там, де вона чекала. Занив зуб, довелося йти в стоматологічну поліклініку. Поруч хтось присів. – Не бійтеся, страх тільки підсилює біль. Аделіна повернулась і впізнала в чоловікові Дмитра – того студента, якого вона уникала, боячись зіпсувати свою репутацію.

Тепер він виглядав старше, серйозніше. Єдине, про що він її попросив, коли заходив в кабінет стоматолога, так це дочекатися: – Будь ласка, тільки не йди! І вона спокійно чекала його під дверима кабінету, вперше в житті, коли їй було тридцять два роки, відчувши спокій і впевненість, що все правильно робить.

Через півроку в будинку Аделіни була святкова метушня. Сусідка подзвонила у двері і покликала Олену Михайлівну – маму Аделіни.

– А що це у вас за шум такий?

– А це наша Аделіна заміж виходить, – радісно повідомила вона, – готуємося.

– Деля виходить заміж? Так це ж щастя! – стала вітати сусідка.

– Так, завтра вони з Дімою одружаться, чудова пара, як ніби один для одного створені! – сказала Олена Михайлівна з повною впевненістю, що тепер у дочки все буде добре.

Чи могла Аделіна вчинити інакше? Можливо, варто було продовжити дружбу з Дмитром, коли він був студентом? Або залишити йому тоді хоча б надію на продовження їхнього знайомства? І чи треба йти на поводу у декана, повіривши, що дружба зі студентом – це аморально? Чи все ж вона правильно вчинила, залишивши хлопця, а доля в подальшому подарувала їй ще один шанс.