— Ситуація, звісно, дивна, Таню, — мовила Марина. — Вирішується вона просто: треба роз’їжджатися. Бо дві господині на одній кухні — то вже само по собі катастрофа, а два холодильники в одній хаті — справжній тобі дурдом.

— Марино, ти не розумієш, — зітхнула Тетяна. — Валерка нізащо не погодиться на орендовану квартиру. Та і я сама вже по тих чужих кутках на поневірялася, набридло. Тим паче, місця нам вистачає, один одному не заважаємо. Тільки на кухні — вічна біда.

Тетяна останнім часом зовсім виснажилася — на роботі обіцяли непогані премії до кінця року, але заради них доводилося гарувати, як той кінь.

Вона й раніше не була взірцевою господинею: готувала рідко, а якщо чесно — поганенько.

Колись, ще студентами, це нікого не обходило. Молоді шлунки прекрасно перетравлювали все підряд: піцу, шоколад, бургери чи суші. Але життя крутнулося інакше.

Тепер вони мешкали в рідному місті Валери. Чоловік отримав гарне підвищення, яке мало відкрити шлях до «вищої ліги» управлінців, нехай і обласного рівня.

А «бонусом» до таких перспектив йшла мама Валери, Клавдія Сергіївна — жінка жвава, ще при силі, якій після відходу чоловіка стало відверто нудно. Тож жили вони всі разом, і це не обговорювалося. Отут і почалося найцікавіше.

— Таню, я вчора рибу в холодильник ставила, де вона? — гукнула з кухні Клавдія Сергіївна.

— Не знаю, може, Валера з’їв.

— Ну-ну, Валера…

— Клавдіє Сергіївно, ну що знову сталося?

— Та набридло! — літня пані від обурення аж підстрибувала. — Учора пів дня коло плити стояла, а сьогодні холодильник порожній! Я ж навіть не скуштувала нічого!

Клавдія Сергіївна звикла, щоб її працю цінували. Тетяну ж вона вважала за таку собі «недогосподиню», бо та ні готувати не вміла, ні прибирати як слід не хотіла. У рейтингу свекрухи така жінка займала місце десь зовсім низько.

— Ну, може і я з’їла. Я не пам’ятаю, якщо чесно, — втомлено відповіла Таня.

— Ну-ну, не пам’ятає вона…

Тетяна й справді не пам’ятала. У її родині ніколи не робили з їжі культу — підійшов та з’їв. Там, щоправда, завжди тільки напівфабрикати лежали.

Можливо, якби жінка мала схильність до повноти, вона б почала харчуватися правильно, але такої проблеми в неї не було.

— Увечері з Валерою з’їздимо в супермаркет, затарюся продуктами по повній. Ви поки список складіть, чого саме вам хочеться, — крикнула Таня зі своєї кімнати.

— Холодильник мені окремий хочеться! Бажано з таким добрим замком!

Клавдія Сергіївна пирхнула, даючи зрозуміти, що розмова закінчена. Тетяна була майже впевнена: поки її немає вдома, свекруха «обробляє» сина.

І добре, якби тільки щодо холодильника, а не про непридатність його дружини до сімейного життя взагалі.

— Таню, а може, справді купимо їй той холодильник? Місце ж є. Буде у неї свій, у нас — свій. Вона вже котрий раз просить, — запропонував якось увечері Валера.

— Валеро, благаю, не подавай мамі ідей, — відказувала Тетяна. — Нам тільки другого холодильника не вистачало. Я б краще від другої ванної кімнати не відмовилася — зачинялася б там і плакала від усвідомлення власної кулінарної нікчемності.

— Таню, не починай.

— Що не починай? Починати кожен сніданок із німого докору на тему «мама приготувала всьому сімейству комплексний сніданок, а я і яєчні не підсмажу» — задоволення сумнівне.

— Ну, почнемо з того, що готувати ти й справді не вмієш.

— Так, я не вмію! І не люблю! І ми чудово жили раніше без котлет Клавдії Сергіївни! Принаймні я не чула, щоб ти колись скаржився!

— Та я і зараз не скаржуся. А купимо другий холодильник — так і мама перестане. А ми повернемося до своїх пельменів та піци.

— Відмовишся ти від маминих смаколиків, як же…

— А от і відмовлюся. Ти ж знаєш, що все це тимчасово. Нам зараз головне на роботі себе зарекомендувати. Сама розумієш, молоді фахівці, подружжя — зараз таких люблять. Можна швидко вгору злетіти.

— Поки що мене тільки обличчям у документи тицяють на роботі, а вдома — у салат. Якщо ти вважаєте, що ще один холодильник допоможе, то давай купимо.

Тетяні було прикро, зокрема й тому, що салати у Клавдії Сергіївни і справді були неймовірні. І пиріжки, і м’ясо, і торти. Свекруха готувала по-царськи, але від того ставало тільки важче.

Якось не по-людськи воно все виходило.

— Валеро, у нас поїсти вдома є що-небудь? — гукнула Таня ледь переступивши поріг.

— Мали лишатися пельмені в морозилці.

— Ні, ми їх учора доїли. Подивися, що там є.

— Там є кетчуп. І, здається, вершки. Більше нічого, — відповів чоловік, зазирнувши в кухню.

Минуло чотири тижні життя з двома холодильниками. Таня катастрофічно не встигала справлятися з обов’язками господині. За пів року вона якось звикла, що холодильник наповнювався сам собою.

А тепер стало очевидно, що свекруха мала до цього прямий стосунок, і її докори були справедливі. Від тієї справедливості ставало тільки гірше.

А ще гірше було від тріумфального погляду Клавдії Сергіївни, яка щовечора демонструвала синові повний смакоти холодильник. Вона Тетяну не ображала, навіть сварити перестала, навпаки — лагідно так підгодовувала.

Але в ці хвилини Таня почувалася не господинею і дружиною, а якоюсь кішечкою, яку хлопчик Валера притягнув додому. Не надто приємне відчуття.

Тому від їжі вона все частіше відмовлялася — мовляв, не голодна, перекусила на роботі.

Щоправда, це мало допомагало. Свекруха тут же починала улюблений монолог про те, що сім’я має їсти вдома і разом, бо інакше це і не сім’я зовсім. Що саме спільна вечеря перетворює двох людей на справжнє подружжя.

Таня з жахом розуміла, що Валері такі розмови подобаються. Він став таким солідним, набрав «начальницької ваги» — і в прямому, і в переносному сенсі. З маминим холодильником це було нескладно.

— І розумієш, Марино, Валеру вже все влаштовує! — Тетяна роздратовано кинула ложечку на блюдце. — Нікуди переїжджати він уже не хоче. Сміх і гріх: чоловіка з сім’ї в прямому сенсі забирає холодильник!

— Холодильник, кажеш? А що, у спальні вже конкуренції не витримуєш?

— Та з цим ніби все нормально. Поки що. Я вже ні в чому не впевнена. Пропонувала нещодавно на концерт сходити, як колись…

— І що?

— Та не пішов. Сказав, що втомився, ніколи, та й не дуже цікаво йому. У нього взагалі смаки дуже змінилися.

— Ну, не через холодильник же.

— Та може і через нього. Точніше, через те, що до нього додається — мамині поради, мамина турбота. Я чоловіка вже не завжди і впізнаю.

— А що свекруха?

— Клавдія Сергіївна щаслива. Веде себе лагідно, навіть на онуків натякає…

— Ну, так заводите.

— Страшно. Чекатимеш на дитинку, а потім що? З’ясується, що я і пелюшки міняю не так? І взагалі вся якась не така?

— Ну, що я можу сказати, подруго? Вчися готувати тоді.

— Виїхати б звідси куди подалі…

Тетяна замислено подивилася у вікно кав’ярні. Повертатися додому не хотілося зовсім. Затівати чергову розмову з чоловіком — теж. Усі вони закінчувалися однаково.

Ось такої історією з нами поділилася Тетяна. Кажуть у народі: «Дві господині в хаті — як два ведмеді в одному барлозі», особливо коли турбота однієї стає занадто солодкою пасткою для іншої.

Буває так, що затишок і повний холодильник стають полоном, із якого не так легко вирватися до власного, нехай і не ідеального життя.

А як ви вважаєте, чи можна побудувати справжній мир на одній кухні, чи все ж таки краще мати свій власний, нехай і порожній, холодильник, але за окремими дверима?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!