– Сидить на грошах, – ні собі ні людям! – Почула дочка розмову матері та сестри

– Ти знаєш, скільки вона отримує? Я випадково побачила розрахунковий лист на столі. Там цифри такі, що в мене очі на лоба полізли. І ні гривні нам не дає!

Голос матері долинав з вітальні приглушено, пошепки, але чути було цілком виразно. Яна завмерла біля плити, не донісши ложку до цукорниці. Чайник за спиною почав закипати, і його гул дивним чином римувався з пульсацією у скронях.

– І що? – Оксана явно жувала щось, через що слова виходили невиразними. – Ходить в тому самому вже третій рік. Пам’ятаєш сіре пальто? Так воно ще із часів дівоцтва.

– Ось саме! – Галина Петрівна понизила тон до театрального шепоту, який чудово розлітався по всій квартирі.

– Навіщо людині така зарплата, якщо вона не вміє нею користуватися? Це ж просто… просто марнотратство навпаки.

Яна поволі опустила ложку. За тринадцять років роботи головним бухгалтером вона навчилася тримати обличчя в будь-яких переговорах, але зараз щоки зрадницьки спалахнули.

Дванадцять годин, шість днів на тиждень. Звіти, які сняться ночами. Податкові перевірки, від яких сивіють навіть чоловіки. А тут – “не вміє користуватися”.

Двокімнатна квартира на Лобановського дісталася їм із Дмитром насилу. Точніше, її працею. Чоловік ніколи не дорікав, що бачить дружину лише в неділю у свідомому стані.

Арсеній робив уроки сам, бо надвечір мама перетворювалася на зомбі з калькулятором замість мозку.

– А білизна в неї яка, бачила? – продовжувала Галина Петрівна зі смаком першовідкривача. – Я коли у ванну заходила, на сушарці висіла… Господи, це ж ганьба якась. Бавовна розтягнута, гумки провисли.

– На її місці я б у Мілан за лахміттям їздила, – замріяно простягла Оксана. – Або хоча б у спа раз на місяць. Масаж там, обгортання всякі…

Яна гірко посміхнулася. Масаж. Востаннє її масажував восьмирічний син, коли вона заснула обличчям у подушку після квартального звіту.

Арсен вирішив, що мамі потрібна допомога, і старанно м’яв її спину. Це було зворушливо і боляче водночас.

Вона вимкнула чайник і тихо поставила його на підставку. Виходити у вітальню розхотілося геть-чисто.

Натомість Яна дістала телефон і відкрила калькулятор – заспокійлива звичка з розряду «коли нервую, рахую гроші».

Двадцять три тисячі щомісяця йде на накопичувальний рахунок під нову квартиру. Ще вісімсот треба накопичити, щоб вистачило на нормальну трикімнатну для Арсенія.

Хлопчик ріс, і незабаром йому знадобиться особистий простір. Місце для уроків, для друзів, для підліткових таємниць.

Яна пам’ятала власне дитинство в одній кімнаті з Оксаною – як вони ділили шафу, як сварилися через кожен сантиметр. Своєму сину вона хотіла дати більше.

– Може, вона просто жадібна? Скнара. Знаєш, є такі? – Припустила Оксана за стіною.

– Не жадібна, а недолуга, – авторитетно заявила Галина Петрівна. – Сидить на грошах, як собака на сіні. Ні собі, ні людям.

Яна стиснула телефон так, що пальці побіліли. Ну, звісно, вона не дає нікому гроші. Ні матері, яка вічно її вичитує. Ані сестрі, яка за два роки так і не повернула десять тисяч.

Вечір у сімейному колі швидко закінчився. Яна допила чай і, пославшись на важливі справи, пурхнула додому. Від неї не сховалися жадібні й заздрісні погляди матері та сестри…

За тиждень вони матеріалізувалися на її порозі.

– Нам треба серйозно поговорити, – заявила мати.

Яна відсторонилася, пропускаючи їх у коридор. Дмитро повів Арсенія в дитячу під приводом термінової допомоги з математикою, хоча син клацав приклади, як горішки.

– Ми вигадали відмінну ідею, – Оксана плюхнулася на диван, не чекаючи запрошення. – Салон краси. Манікюр, педикюр, брови, вії. Зараз це дуже популярно.

– І ти залишишся у плюсі, – підхопила Галина Петрівна, сідаючи поряд. – Будеш нашим інвестором. Повернемо все із відсотками через рік, максимум два. Як тобі? Майже сімейний бізнес.

Яна залишилася стояти. Сісти, означало б ухвалити правила цієї гри, а вона не збиралася грати.

– І скільки потрібно на сімейний бізнес?

Оксана назвала суму. Яна не здригнулася, хоч усередині все стислося. Це була майже половина накопиченого.Половина їхнього майбутнього.

– Ні.

Слово вилетіло легко, без зусиль. Яна сама здивувалася, наскільки просто виявилося його вимовити.

– Що означає «ні»? – Галина Петрівна випросталась, і зморшки на чолі склалися у візерунок крайнього обурення.

– Це означає, що я не дам грошей. Ми збираємо на квартиру для Арсенія. Щоб йому, моєму рідному сину, не довелося роками гарувати заради житлоплощі.

– А нам потрібна допомога! Чи ми не твої рідні? – Галина Петрівна підвелася, і її важка постать нависла над дочкою.

– Я тебе виховала, вивчила, ночей не спала, коли ти хворіла! І ось подяка? Я ж не собі, я ж на спільну справу прошу!

Яна зробила крок назад. Не від страху – від небажання вдихати запах маминих нудотних духів.

– Ти ж завжди казала, що любиш нас, – Оксана скривилася. – Що сім’я для тебе найважливіше. А тепер що? Грошей нахапала і зарозумілася?

– Я працюю по дванадцять годин на день, – тихо відповіла Яна. – Кожну гривню рахую. Планую бюджет на пів року наперед. І не збираюся вкладати накопичення у бізнес, який ви придумали тиждень тому.

– Глянь, яка вона стала! – виплюнула Галина Петрівна. – Рідна мати для тебе тепер ніхто? Сестра – пусте місце?

– Ви для мене сім’я. Але це не означає, що я мушу фінансувати ваші ідеї!

Оксана схопилася з дивана:

– Знаєш що? У мене більше нема сестри! З такою егоїсткою я нічого спільного мати не бажаю! Скнара!

– Якщо не передумаєш, – Галина Петрівна підійшла впритул, – вважай, що в тебе й матері нема.

Яна мовчала. Вона могла б нагадати про ту підслухану розмову. Могла б спитати, чому за стільки років мати жодного разу не поцікавилася, чи щаслива дочка. Могла б уточнити, чому Оксана не повернула борг.

Але навіщо? Слова нічого не змінять.

– Ходімо, мамо, – Оксана, скривджено схлипнувши, схопила сумку. – Тут нам більше нічого робити. Тут нам не раді!

Вони вийшли. Вхідні двері зачинилися за ними, відсікаючи їх один від одного. Яна притулилася спиною до стіни та заплющила очі. У грудях було порожньо і дивно легко, ніби вийняли щось важке та непотрібне.

– Мамо? – Арсен виглянув із дитячої. – Бабуся з тіткою вже пішли?

– Так, сонечко. Пішли.

Дмитро з’явився слідом, мовчки обійняв дружину і поцілував у верхівку. Від нього пахло кавою та аквареллю – вони з Арсенієм явно малювали, поки чекали закінчення розмови.

– Ти все правильно зробила, – сказав він тихо.

Яна посміхнулася, звісно, він усе чув. Мати та сестра кричали так, що й сусіди тепер були в курсі їхньої ситуації.

– Знаю.

– Тобі сумно?

Яна замислилась. Сумно? Мабуть. Десь на дні, під шарами втоми та полегшення, хлюпав смуток за тими відносинами, яких ніколи не було.

По матері, яка б могла пишатися, а не заздрити. По сестрі, яка могла б стати подругою, а не вічним жебраком.

– Небагато, – чесно відповіла вона. – Але це минеться.

Арсен підійшов і притулився до маминого боку. Він не розумів усього, але відчував – зараз треба бути поряд.

Хлопчик усміхнувся і втік назад малювати картинку. Дмитро ще раз стиснув Янину руку.

– Замовимо піцу?

– Давай. Велику, з грибами та оливками.

Увечері, коли Арсен заснув, а Дмитро дивився якийсь серіал про космос, Яна відкрила банківську програму.

Вісімсот тисяч до мрії. Реальної мрії, а не фантазій про спа-салони та поїздки в Мілан.

Вона закрила програму і посміхнулася. Деякі речі варті того, щоб заради них працювати по дванадцять годин. А втрата деяких людей не варта навіть хвилинного смутку.

…Через рік Яна отримала ключі від квартири, яка в майбутньому належатиме синові. Вони планують її здавати орендарям, та накопичувати сину на навчання. Від знайомих вона дізналася, що мати та сестра, як і раніше, ображені на неї.

Але вони не дзвонили, не писали, отже, все ще звинувачували Яну. І першою миритися з людьми, яким заздрість і жадібність затьмарили розум, вона не збиралася.

І без них вона буде щасливою. У неї є улюблений чоловік, та сина. Заради них вона готова працювати не покладаючи рук. А ті, хто просто не можуть за неї порадіти, нехай ідуть під три чорти! Я слушно міркую?

Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!