-Вітаю, ви мама Семена? – Жінка, що стояла перед дверима наче заклякла.

– Здрастуйте, – насторожено відповіла гості Тетяна. – А Семена вдома немає. Він на роботі.

– Я знаю, – хвилювалась жінка. – Я не до нього. Я до вас. Мені треба з вами поговорити.

– Поговорити? – Тетяна кілька секунд думала, потім зробила рукою запрошення. – Ну, поговорити, то поговорити. Заходьте. Вас як звати?

– Ольга, – представилася жінка і дуже невпевнено переступила через поріг.

– А я Тетяна Іванівна, – кивнула і Тетяна, потім крикнула до кімнати: – Василь, а до нас гості.

Через хвилину Ольга вже сиділа на дивані, а Тетяна та її чоловік Василь, стояли перед нею, і чекали, що їм скаже ця, досить молода ще, і красива жінка.

– Я прийшла поговорити з вами про Семена, – після довгої паузи почала говорити Ольга. Було видно, що вона дуже хвилюється.

– Ми це вже зрозуміли, – кивнула Тетяна. – До речі, ви з якої організації, дівчино? Семен щось накоїв, так?

– Чому ви думаєте, що він щось накоїв? – нервово запитала гостя.

– А тому, що він уже кілька днів сам не свій. Як прийде з роботи, так одразу лягає на диван обличчям до стіни та лежить. Не спить, а просто лежить і зітхає. Наче він винний у чомусь.

– Ти постривай на сина наклеп говорити, – обсмикнув Василь дружину. – Ви кажіть вже, шановна, навіщо прийшли? Ви взагалі хто?

– Я? – Жінка знову кілька секунд помовчала. – Я прийшла вас просити, щоб ви серйозно поговорили із вашим сином. Річ у тім, що ваш син взяв собі в голову, що кохає мене… Ось…

– Кохає? – розгублено перепитала Тетяна. – Вас? – Потім вона безглуздо посміхнулася і знизала плечима. – Дивно, звісно… Але що ж у цьому такого страшного?

– Стривайте! – Вигукнула Оля і скривилася. – Я ще не все вам розповіла. Йому не можна мене кохати. У жодному разі не можна. І тому і ви маєте допомогти мені. Ви повинні відмовити його… Розумієте?

– Ні… – пробурмотів здивовано Василь. – Чогось я не зрозумію, дівчино? Ви що, чимось серйозно хворієте? Що вас таку не можна любити.

– Ну, чому одразу – хворію? – Оля зробила страждальне обличчя. – Не в цьому річ.
– А в чому?
– А в тому річ, що в мене є діти. Близнюки. Хлопчик і дівчинка. Тепер ви мене розумієте?

– Діти? У вас? – Василь одразу напружився. – А чиї, цікаво, діти? Чи не Семена, випадково?

– Ні, звісно.

– Ну, і слава Богу! – Вирвалося тут же у Тетяни. – Якщо діти не його, то й проблем немає. Правильно?

– Не зовсім так … – Ольга нервово зітхнула, – Проблема в тому, що ваш син вбив собі в голову, що він має обов’язково одружитися зі мною.

– Одружитися? – здивовано вигукнув Василь. – З вами?

– Він що, з глузду з’їхав? – Знову вирвалося у Тетяни. – У його віці одружитися з жінкою з двома дітьми? Та ви ж його, мабуть, ще й старша?

– Старша, так, – кивнула гостя. – На п’ять років. – Але він у вас такий упертий… Я нічого з ним не можу вдіяти. Він приходить до мене щовечора, грається з моїми дітьми, і вони вже радіють йому. Діти звикли до нього, і мене як мати – це дуже лякає. Коротко кажучи, ваш син мене змучив своїми відвідинами. Ні, він, звичайно, добрий. Дуже добрий. І в мене навіть до нього теж з’явилися почуття, але… Але ж я розумію, що йому потрібна зовсім інша… І ще мені здається, що він мене покохав тільки через жалість… А це мене принижує… Я так не можу… – Вона перестала говорити та опустила очі, наче боялася дивитися на батьків Семена.

– Так… – зітхнув Василь. – Вибачте за цікавість, а де батько ваших дітей?

– Він розбився, – сухо відповіла Ольга. – В аварії. Минулого року.

– А дітям уже скільки?

– Три роки. – вона шумно зітхнула. – Загалом я прошу вас якось вплинути на вашого сина. Три дні тому я вирішила поставити крапку в наших стосунках, накричала на нього, сказала, щоби він до мене більше не приходив. Хоч мені було й не просто це зробити… І він не приходить… Але він надсилає мені постійні повідомлення… Такі ніжні… Я боюся, що він знову прийде. І тоді я… Я не знаю, що мені робити…

– А у вас, значить, до нього теж є почуття? – обережно спитав Василь.

– Які ще почуття? – одразу ж прикрикнула на чоловіка Тетяна. – Правильно дівчина каже, не пара він їй! Їй потрібен дорослий чоловік, який вже твердо стоїть на ногах! А нашому лише двадцять п’ять. Хлопчисько він ще, щоб двох дітей підіймати. Ми вам обіцяємо, дівчино, що ми з ним поговоримо. Ми з ним так поговоримо!.. Як треба поговоримо. Будьте спокійні.

Ольга у відповідь кивнула головою. Видно було, що вона хотіла щось сказати, але передумала. Тільки уважно подивилася на маму Семена, знову приречено кивнула головою і піднялася з дивана.

– Вибачте за мій несподіваний візит… Але я знала, я відчувала, що і ви будете проти нашого з ним спілкування. Тож ви вже поговорите з ним… Будь ласка… — І вона з приреченим обличчям пішла на вихід.

Коли гостя зникла, чоловік та дружина сіли на диван і довго сиділи в тиші.

– І що тепер нам робити? – нарешті пробурмотіла Тетяна. – Що робити? – Він же в нас упертий. Як його переконати, щоб він схаменувся? Треба ж, вбив собі в голову якесь кохання.

– Кохання – воно не в голові, а в серці, – важко зітхнувши, поправив дружину Василь. – Так, влип наш Семен… Кохання – справа серйозна. Як би воно його зсередини не спалило.

– Хто? – не зрозуміла Тетяна.

– Кохання, хто ж ще. Адже його насильно заборонити не можна. І якщо ми з тобою станемо проти його кохання виступати, ворогами станемо. Можливо, і на все життя. Так буває…

– Ти на що зараз натякаєш? – насторожилася Тетяна. – Я чогось тебе не розумію. Ти що збирався робити? Нашого хлопчика цій жінці хочеш подарувати? Вона ж йому сама вже майже як мати! Ну, зізнавайся, що ти надумав робити?

– А що я можу тут робити? Вона сказала, хлопчик та дівчинка в неї? Три роки… От і добре. Зараз піду в дитячий магазин, і куплю дітлахам щось з одягу.

– Ти що, з глузду з’їхав? – завмерла з переляку Тетяна. – Це з якої такої радості ти зібрався подарунки чужим дітям дарувати? ГА?

– Коли Семен із роботи прийде, – продовжив Василь, – ми візьмемо його під руки, і разом з ним підемо до цієї Олі. У гості. На дітлахів подивитися.

– Та ніколи в житті я до цієї… до хати не піду! Ти зовсім здурів?!

– Підеш, – вигукнув чоловік. – Як мила, підеш. Та ще й з якимось букетом квітів у руках. Щоб усе було гарно, і по-людськи.

– Ні! – закричала Тетяна. – Ніколи цього не буде! Ніколи!

– А ось і буде, – засміявся Василь. – Сьогодні ж буде. Почуття у них одне до одного, розумієш ти, Таня? А що може бути на світі дорожчим за справжні почуття? Нічого. Тож, збирайся, підемо разом подарунки майбутнім онукам купувати. Збирайся-збирайся. Ти в цьому більше розумієшся.

Тетяна грізно блиснула очима на чоловіка, але все-таки неохоче пішла до дзеркала – наводити макіяж на обличчі перед походом до магазину.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!