Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • — Старався він… — пробурчала Зоя, але все ж таки пішла до дзеркала. Не минуло й хвилини, як із ванної пролунав обурений крик: — Ти знущаєшся, так?! Ти що собі дозволяєш? Сьогодні ж не перше квітня! Що це за дурнуваті жарти? — Рябо моя, ти мене в могилу зведеш, їй-богу… — не витримав Микола. Подумки він вилаявся: «І який дурень те Восьме березня придумав? Від нього тільки самі проблеми — і в жінок, і в мужиків…»

— Старався він… — пробурчала Зоя, але все ж таки пішла до дзеркала. Не минуло й хвилини, як із ванної пролунав обурений крик: — Ти знущаєшся, так?! Ти що собі дозволяєш? Сьогодні ж не перше квітня! Що це за дурнуваті жарти? — Рябо моя, ти мене в могилу зведеш, їй-богу… — не витримав Микола. Подумки він вилаявся: «І який дурень те Восьме березня придумав? Від нього тільки самі проблеми — і в жінок, і в мужиків…»

Viktor
8 Березня, 2026 Коментарі Вимкнено до — Старався він… — пробурчала Зоя, але все ж таки пішла до дзеркала. Не минуло й хвилини, як із ванної пролунав обурений крик: — Ти знущаєшся, так?! Ти що собі дозволяєш? Сьогодні ж не перше квітня! Що це за дурнуваті жарти? — Рябо моя, ти мене в могилу зведеш, їй-богу… — не витримав Микола. Подумки він вилаявся: «І який дурень те Восьме березня придумав? Від нього тільки самі проблеми — і в жінок, і в мужиків…»

Усе Восьме березня, ще з самісінького ранечку, Зоя тільки те й робила, що бігала з Фейсбуку в Інстаграм і видивлялася, що там подарували подружкам, кумам, родичкам та колежанкам їхні чоловіки й діти. Ближче до обіду руки в неї зовсім опустилися, і вона взялася пиляти свого Миколу.

— Лежиш, у телефон вирячився, а я тут уже місця собі не знаходжу, — буркнула вона, скоса позираючи на чоловіка.

— Так я ж не просто так туди дивлюся, я з Восьмим березням вітаю дівчат із роботи та родичок, — почав виправдовуватися Микола. — А чого ти так розхвилювалася, Рябо моя? — перепитав він, навіть не відірвавши очей від екрана.

— Яка я тобі Ряба? Я що, курка якась, чи що? — зойкнула Зоя і вже ладна була жбурнути в нього гілочкою мімози, що стояла в керамічній вазі на столі.

Але вчасно схаменулася, почувши відповідь чоловіка:

— Звісно, не курка. Ти ж у мене не абихто, а породиста індокачка! Іди-но сюди, я тобі пір’ячко пригладжу.

— Ти знущаєшся, чи як? — пирхнула вона і знову потягнулася до вази з мімозою.

— Та навіть у думках не мав! Що трапилося, ціпонько моя? — відклавши телефон, спохватився Микола.

— Тра-а-пилося… — Зоя пустила сльозу й видала новину: — Ми з тобою розлучаємося!

— Це ще чому?

— А по тому! — відказала вона, наче скривджена дитина. — Ти мене зовсім не цінуєш.

— Ціную! Ще й як ціную! — запевнив він і підвівся з дивана.

— Цінуєш ти, як же! — огризнулася жінка. — Гілочку мімози приніс. І на цьому все? — Її рука знову потягнулася до вази.
— Так ти ж сама казала, що мімозу любиш! — нагадав він, підходячи ближче й з побоюванням позираючи на ту нещасну квітку.

— Казала. Ну я ж не думала, що ти настільки нетямущий! — заголосила вона, щиро жаліючи себе. — Мені навіть соромно твою мімозу в Фейсбук виставити. Он Тоньці чоловік розкішний букет троянд припер, а в неї, між іншим, ноги криві. Таньці мужик каблучку з діамантом вручив. Та не просто так, а в тюльпан заховав!

— А нащо в тюльпан? — Микола дивився на дружину і ніяк не міг збагнути.

— Для романтики! Ти зовсім не тямиш, чи прикидаєшся?

— Ціпонько, ну що з тобою? — спитав він, лагідно обійнявши її за плечі. — Ти ж ніколи заздрісною не була.

— Не була. А от життя змусило, з таким-то чоловіком. Я що, гірша за всіх? Навіть он Ірці чоловік оберемок троянд подарував, а в неї око косить. А ти хоч би один тюльпан для годиться купив. Ех ти…

— Та я ж хотів тюльпани взяти, але вони в нашому «АТБ» лишилися такі кволі, що й дарувати соромно було. Тому мімозу взяв, ти ж її любиш, — кивнув він на стіл.

— Та здався ти мені зі своєю мімозою! Краще б узагалі нічого не купува-а-в, ніж ота-а-к…

— То ти б так і сказала зразу, я б і не брав. Таку чергу відстояв — і все дарма.

— То якщо в тебе клепки немає, я чому через тебе маю страждати? — спитала вона й вирвалася з його обіймів.

— Ціпонько моя, ну вибач! Вибач!

— Та яка я тобі ціпонька? — обурилася дружина. — Мені сорок п’ять років, а ти все «ціпа» та «ціпа».

— І правильно: ціпа ти і є. Я ж не винен, що ти в мене так гарно збереглася! — Він знову підійшов до дружини й обійняв її.

Вона вже не пручалася, лише пробурмотіла собі під ніс, намагаючись розчулити його:

— Ага, скажеш теж! Я з тобою скоро на мумію перетворюся… Хліба не їм із Нового року, про цукерки й тортики взагалі мовчу. І все заради кого?

— Заради кого, Рябо моя?

— Ніби ти не знаєш?

— Не знаю, — відповів Микола. Його рука вже намацала ґудзика на її халаті, він спробував його розстебнути, але дружина легенько вдарила по руці.

— Для тебе, нетямущого, стараюся: вже десять кілограмів скинула. Думала, що ти мене квітами на свято засиплеш, а ти однією гілочкою відкупився. Скнара ти, Колю! От хто ти — скнара!

— Та чому зразу скнара? Був би скнарою, то й путівку на Закарпаття тобі не купив би! — вигукнув з образою Микола й сів на диван.

— Почека-а-й, — гукнула вона й сіла поруч. — Що, правда купив путівку?

— Ні, пожартував, хай йому грець… Ти це хотіла від мене почути?

— Я так і знала, що путівки від тебе не дочекаєшся, — з докором промовила Зоя й підібгала губи.

— А ти в дзеркало давно на себе дивилася?

— А ти на що натякаєш? — з образою перепитала вона.

— Повторюю ще раз: ти давно в дзеркало дивилася?

— А що зі мною не так?

— Та все так! — усміхнувся чоловік і лагідно попросив: — Сходи, ціпонько, глянь.

— Та нікуди я не піду… — закомизилася Зоя. — Тобі треба, ти й іди. А я тепер жінка майже вільна. Завтра ж на розлучення подам…

— А може, все-таки глянеш, га? Я ж старався, зайчику мій.

— Старався він… — пробурчала Зоя, але все ж таки пішла до дзеркала. Не минуло й хвилини, як із ванної пролунав обурений крик: — Ти знущаєшся, так?! Ти що собі дозволяєш? Сьогодні ж не перше квітня! Що це за дурнуваті жарти?

— Рябо моя, ти мене в могилу зведеш, їй-богу… — не витримав Микола. Подумки він вилаявся: «І який дурень те Восьме березня придумав? Від нього тільки самі проблеми — і в жінок, і в мужиків…»

Зоя вискочила з ванної, підійшла до нього і винувато спитала:

— Тобі погано, Колю? Ну не мовчи! Ти мене лякаєш…

— Та набридло мені все…

— І я теж?

— Ти — ні, а от твої причіпки — ще й як. Ти в яке дзеркало на себе дивилася?

— Як у яке? У ванну зайшла й глянула. А в яке треба було?

— У коридор сходи.

Зоя рвонула в коридор і за мить радісно закричала:

— То зразу б так і сказав! Спасибі, Коленько! Ну, дівчата, тримайтеся! За тиждень я по Закарпаттю буду гуляти й фотками весь Фейсбук завалю! Давно ж мріяла на власні очі побачити, як в Ужгороді магнолії цвітуть!

Тільки-но Зоя це промовила, як задзвонив телефон. Вона глянула на екран, і на очах знову забриніли сльози.

— Синочок дзвонить, Колю! А я вже грішним ділом думала, що він мене забуде привітати…
Вона взяла слухавку й почула рідний голос:

— Мамусю, зі святом тебе!

— Дякую, синочку!

— Мам… у нашій сім’ї скоро буде поповнення. Ти станеш бабусею! Вітаю!

Зоя від такої несподіваної, але такої довгоочікуваної звістки ледь не випустила телефон із рук.

Отак воно часом буває: чекаєш від близьких якогось звичайного свята чи подарунка, а життя бере й підносить справжнє диво, від якого всі дрібні образи вмить розлітаються, як весняний пилок.

А вам часто доводилося сердитися через дрібниці, не помічаючи, що найбільша радість уже чекає на вас зовсім поруч?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі! 

Навігація записів

Спочатку постаріла, тепер ще й захворіла. Я подаю на розлучення! — Чоловік голосно грюкнув дверима, навіть не підозрюючи, як сильно прорахувався
– Андрій, я рибу купила, – з порогу заявила Наталя чоловікові, – приготуєш? Ти так добре, акуратно чистиш її і смажиш із такою апетитною скоринкою: я так не вмію.

Related Articles

Я будувала цей дім не для краси, не для статусу й не для того, щоб хтось виставляв його в оголошеннях подобової оренди. Я будувала його для двох людей

Viktor
15 Травня, 202615 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Я будувала цей дім не для краси, не для статусу й не для того, щоб хтось виставляв його в оголошеннях подобової оренди. Я будувала його для двох людей

А ви до кого це, молодичко? — на порозі сусідньої квартири з’явилася маленька, але дуже енергійна жінка в яскравому халаті з великими квітами. Її очі за окулярами-лінзами вивчали Марію з професійною цікавістю спецслужб. — Доброго дня, — привітно усміхнулася Марія. — Це квартира моєї свекрухи, вона її онукові купила. От прийшла подивитися, що тут треба підлатати, ремонт плануємо. Сусідка підозріло примружилася, поправила окуляри й підійшла ближче. — Онукові, кажете? Щось занадто молода та свекруха у вас була. Тиждень тому бачила я, як вона тут з чоловіком ходила. Така фіфа губастенька, волосся біле, все носом крутила. Мовляв, стелі не такі, і під’їзд не модний, і сусіди, мабуть, старі бабці. Марія відчула, як усередині щось легенько кольнуло

Viktor
14 Травня, 202614 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до А ви до кого це, молодичко? — на порозі сусідньої квартири з’явилася маленька, але дуже енергійна жінка в яскравому халаті з великими квітами. Її очі за окулярами-лінзами вивчали Марію з професійною цікавістю спецслужб. — Доброго дня, — привітно усміхнулася Марія. — Це квартира моєї свекрухи, вона її онукові купила. От прийшла подивитися, що тут треба підлатати, ремонт плануємо. Сусідка підозріло примружилася, поправила окуляри й підійшла ближче. — Онукові, кажете? Щось занадто молода та свекруха у вас була. Тиждень тому бачила я, як вона тут з чоловіком ходила. Така фіфа губастенька, волосся біле, все носом крутила. Мовляв, стелі не такі, і під’їзд не модний, і сусіди, мабуть, старі бабці. Марія відчула, як усередині щось легенько кольнуло

Та ти що, Ганно… Ти ж знаєш Тамару. Вона каже, що дві господині на одній кухні — це неможливо. Вона свою територію ні з ким ділити не буде. І хату нашу вона не покине, там же господарство, кури, качки. Вибачайте, ми не можемо. Нам і так важко. Я подивилася на Андрія. В його очах читалося те саме, що було в мене на душі. Ми не могли покинути маму. — Тоді ми переїдемо до мами, — твердо сказав Андрій. — Нашу квартиру в місті здамо. Знайдемо хороших людей, щоб платили справно. Ці гроші підуть на ліки мамі, на вугілля, на продукти. А ми будемо тут, поруч. Марія Степанівна, яка сиділа в кутку на ліжку, раптом тихо заплакала. — Діточки мої… Невже я вам на старість тягарем стала? — Що ви, мамо! — я підійшла і обійняла її худенькі плечі. — Ви нам потрібні. Ми просто хочемо, щоб вам було тепло і спокійно. Переїзд був швидким. Ми перевезли необхідні речі, трохи техніки. Хата одразу змінилася. Андрій взявся за інструменти: підбив паркан, поправив хвіртку, перевірив дах. Я взялася за затишок. Вибілила піч, наварила велику каструлю борщу, запах якого розійшовся на всю вулицю

Viktor
14 Травня, 202614 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Та ти що, Ганно… Ти ж знаєш Тамару. Вона каже, що дві господині на одній кухні — це неможливо. Вона свою територію ні з ким ділити не буде. І хату нашу вона не покине, там же господарство, кури, качки. Вибачайте, ми не можемо. Нам і так важко. Я подивилася на Андрія. В його очах читалося те саме, що було в мене на душі. Ми не могли покинути маму. — Тоді ми переїдемо до мами, — твердо сказав Андрій. — Нашу квартиру в місті здамо. Знайдемо хороших людей, щоб платили справно. Ці гроші підуть на ліки мамі, на вугілля, на продукти. А ми будемо тут, поруч. Марія Степанівна, яка сиділа в кутку на ліжку, раптом тихо заплакала. — Діточки мої… Невже я вам на старість тягарем стала? — Що ви, мамо! — я підійшла і обійняла її худенькі плечі. — Ви нам потрібні. Ми просто хочемо, щоб вам було тепло і спокійно. Переїзд був швидким. Ми перевезли необхідні речі, трохи техніки. Хата одразу змінилася. Андрій взявся за інструменти: підбив паркан, поправив хвіртку, перевірив дах. Я взялася за затишок. Вибілила піч, наварила велику каструлю борщу, запах якого розійшовся на всю вулицю

Цікаве за сьогодні

  • Я будувала цей дім не для краси, не для статусу й не для того, щоб хтось виставляв його в оголошеннях подобової оренди. Я будувала його для двох людей
  • А ви до кого це, молодичко? — на порозі сусідньої квартири з’явилася маленька, але дуже енергійна жінка в яскравому халаті з великими квітами. Її очі за окулярами-лінзами вивчали Марію з професійною цікавістю спецслужб. — Доброго дня, — привітно усміхнулася Марія. — Це квартира моєї свекрухи, вона її онукові купила. От прийшла подивитися, що тут треба підлатати, ремонт плануємо. Сусідка підозріло примружилася, поправила окуляри й підійшла ближче. — Онукові, кажете? Щось занадто молода та свекруха у вас була. Тиждень тому бачила я, як вона тут з чоловіком ходила. Така фіфа губастенька, волосся біле, все носом крутила. Мовляв, стелі не такі, і під’їзд не модний, і сусіди, мабуть, старі бабці. Марія відчула, як усередині щось легенько кольнуло
  • Та ти що, Ганно… Ти ж знаєш Тамару. Вона каже, що дві господині на одній кухні — це неможливо. Вона свою територію ні з ким ділити не буде. І хату нашу вона не покине, там же господарство, кури, качки. Вибачайте, ми не можемо. Нам і так важко. Я подивилася на Андрія. В його очах читалося те саме, що було в мене на душі. Ми не могли покинути маму. — Тоді ми переїдемо до мами, — твердо сказав Андрій. — Нашу квартиру в місті здамо. Знайдемо хороших людей, щоб платили справно. Ці гроші підуть на ліки мамі, на вугілля, на продукти. А ми будемо тут, поруч. Марія Степанівна, яка сиділа в кутку на ліжку, раптом тихо заплакала. — Діточки мої… Невже я вам на старість тягарем стала? — Що ви, мамо! — я підійшла і обійняла її худенькі плечі. — Ви нам потрібні. Ми просто хочемо, щоб вам було тепло і спокійно. Переїзд був швидким. Ми перевезли необхідні речі, трохи техніки. Хата одразу змінилася. Андрій взявся за інструменти: підбив паркан, поправив хвіртку, перевірив дах. Я взялася за затишок. Вибілила піч, наварила велику каструлю борщу, запах якого розійшовся на всю вулицю
  • Тому й частування вибирала ретельно, не хотіла здатися скромною господинею. Все, з чого можна було вдома приготувати, приготувала, у магазині довго вибирала делікатеси. Матір свою теж через це одразу не запросила, переживала, що може словом чи дією яким зачепити міську. І не скажеш нічого, не шикнеш, мама ж. Автобус прийшов вчасно. Мати, побачивши сина, стала розмахувати руками, чоловік заспокоїв: “Поводься спокійно”. За високим і статним сином вийшла з автобуса та Віра. Невисока, темненька, очі чорні, не зрозумієш, що в них. Привіталася.
  • Я не булу жити у свекрухи на кухні! – як відрубала дружина. – І крапка. – Ну навіщо ти так одразу в штики? – почав Павло. – Це ж не назавжди. Пів року, ну максимум рік. Ми зекономимо на оренді шалені гроші, закриємо достроково хоча б частину кредиту за ту нову квартиру, що в планах. Павло завмер. – За ту нову квартиру, якої в нас поки немає, – перебила вона, і її голос прозвучав рівніше, ніж вона сама очікувала. – А жити ми будемо в старій двокімнатці твоєї мами. На розкладачці в кухні. Бо зал і спальня – то її територія, куди заходити треба з дозволу. Павло поставив горнятка на стіл. – Мама вже сказала, що готова потіснитися. Вона навіть диван у залі розкладатиме, щоб нам було зручніше, щоб ми не відчували себе гостями. – Потіснитися, – повторила Оксана повільно, ніби куштуючи це слово на смак. – Гарне слово. А я, виходить, маю стрибати від радості, що мені дозволяють ночувати на кухні у чужої людини
  • – У вас же дітей немає, поміняйтеся квартирами з братом, – сказала свекруха синові, виселяючи нас із житла, яке я вважала своїм
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes