Я довго думала, чи варто розповідати цю історію – раптом не повірять або, що гірше, будуть сміятися. Але потім все-таки зважилася. Через багато років. Може комусь вона знадобиться.

У мене загубився тато. Я взагалі-то все постійно губила: шкарпетки, ключі, щоденники з домашнім завданням, решту. Але тато загубився сам. Давно. Настільки давно, що я про нього нічого не пам’ятала.

Вісім років я жила без нього, з мамою. З нею, звичайно, було класно, якби не її характер. Вона дуже вперта. І страшенно зайнята: адже у неї і робота, і дисертація, і навіть жахлива «халтура», яка пожирала час.

Вдень «халтура» відлежувалася в стосах паперів і якихось звітах, а ночами, коли я вже спала, вилазила і відкушувала від часу здоровенні шматки. Адже час дурний, не може сховатися краще: під диван або за холодильник, продовжував сидіти у великому настінному годиннику. Щоночі «халтура» відкушувала від часу рівно стільки, скільки було потрібно мамі на мене, і з цим нічого не можна було вдіяти.

Втім, маминого часу не вистачало не тільки мені. По неділях і святах дзвонив якийсь Гордієнко і запрошував маму то в кіно, то в кафе, але вона щоразу відмовлялася:

– Нема часу. Робота, Майя… Ні, і наступного тижня не зможу… Ні, не з’являвся, і не нагадуй мені про нього. Ну, бувай.

– Знову Гордієнко? – цікавилася я.

– Знову, – зітхала вона.

– А чому не пішла?

– Нема сенсу в усьому цьому. І взагалі, досить підслуховувати.

– Та я й не підслуховую, боляче треба!

І це була чиста правда, тому що в ті роки мене цікавили тільки два питання: коли мама перестане тягнути додому «халтуру» і куди подівся батько, а невідомий, але наполегливий чоловік на прізвище Гордієнко мене не хвилював.

Справа в тому, що у всіх були татусі: у однокласників, у друзів з двору, у дівчат з танцювального. У всіх. Такі різні: красиві і так собі, у військовій формі і в майках, суворі, веселі… Але, головне, були. А у мене немає. І я вважала це абсолютно несправедливим. Я часто запитувала у матері:

– Де мій тато?

Вона або просила не плутатися під ногами, або відволікала якоюсь дурницею на кшталт «почисти картоплю», або хмурилася і відповідала:

– Загубився.

– А ти шукати пробувала? – не вгамовувалася я.

– Марно, – махала рукою мама.

– Погано шукала, – припускала я.

– Досить нести нісенітниці, у мене ще справ повно! – злилася вона і переходила в наступ. – Покажи краще щоденник, давно я туди не заглядала.

– І зовсім недавно, два дні тому. Нічого там нового немає, – і поспішно ретирувалася на вулицю, бо в щоденнику було багато нового, але ні чорта хорошого.

У дворі було погано, там ближче до вечора з’являлися татусі, до яких бігли назустріч мої друзі. Вони брали батьків за руку і просили на булочку або на морозиво, а потім поверталися з такими очима, що мені хотілося неодмінно виграти, щоб хоч трохи затьмарити їхній настрій. Але це вдавалося нечасто, тому я приходила додому не в дусі, насупившись і навідріз відмовлялася їсти.

– Вся в батька! – хитала головою в таких випадках мати. – Вічно без апетиту і такий же поганий характер.

– Правда, схожа?! – радісно запитувала я. – І очі, як у тата? Такі ж блакитні?

– Вилита! – запевняла вона і насильно годувала вечерею.

А потім, вночі, коли «халтура» займалася часом, він мені снився. Сидів за столом на нашій маленькій кухні, мляво колупав виделкою рибну котлету і дивився на мене блакитними очима. Точно такими ж, як у мене. І так, швидше за все, він і залишився тільки в моїй уяві і ніколи не вийшов зі сну, щоб взяти мене за руку, якби не збіг обставин. Ось який.

У жовтні у нас захворіла класна. На заміну їй прийшла Віра Костянтинівна – злюща, абсолютно не розуміюча жартів, і, природно, не підозрювала, що мій тато загубився ще давним-давно.

А жарт, між іншим, був доречний: якщо гарненько натерти дошку господарським милом, то поки не відмиєш, нічого не напишеш. Хвилину вона витягала з крейди замість букв неприємний скрип, а потім безпомилково вгадала ініціатора. Мене. Тому що я голосніше за всіх сміялася.

– Я бажаю поговорити з твоїм батьком. Якщо до п’ятниці він не з’явиться, зайду до вас додому, – пообіцяла Віра Костянтинівна, виводячи червоною пастою послання в щоденнику.

Залишалася надія, що з дня на день одужає класна, і тоді ганебний запис «погана поведінка… не встигає з кількох предметів… мило, напевно, принесла з собою…» можна буде просто ліквідувати, вирвавши сторінку з і без того схудлого щоденника. Але вона, мабуть, прочитала мої думки:

– Алла Миколаївна повернеться до кінця місяця, сподіваюся, це перша і остання спроба зірвати урок. Сідай. Отже, продовжимо…

Я дуже-дуже намагалася виправити ситуацію: тягнула руку і робила розумне обличчя, але вчителька не звертала уваги, і, коли продзвенів дзвінок, нагадала:

– Майя, до п’ятниці!

Це було жахливо! Я уявила Віру Костянтинівну у нас вдома, а потім маму, яка відкладає вбік «халтуру» і каже: «Ну що ти за дитина?! Тут б’єшся як риба об лід, а ти – дошку милом!», і в мене покотилися сльози.

«І в танцювальний більше не дозволить ходити», – чомусь вирішила я, поки брела зі школи. – «А в четвер у мене якраз перший виступ. І костюм уже пошитий».

Загалом, до кінця світу залишалося три дні. Вихід бачився один – знайти тата. Іншого не дано.

А шукати його я могла лише єдиним способом – написати оголошення. Я бачила безліч таких оголошень на стовпах і на під’їздах: «загубився цуценя…», «загублена дамська сумочка…», «пішов з дому і не повернувся…».

Спочатку хотіла так: «Тато пішов з дому і поки не повернувся…», але потім згадала, що мама говорила «загубився» і написала правду. За дві години у мене було кілька десятків однакових листівок з таким змістом:

«Загубився тато. Дуже схожий на мене. Очі блакитні. Апетит поганий. Характер поганий. Терміново. Тел…».

Справа залишалася за малим – розклеїти оголошення і чекати дзвінка. У тому, що він знайдеться, я ні секунди не сумнівалася.

«Ось прочитає і відразу ж зрозуміє, як він мені потрібен. Головне, щоб до п’ятниці встиг» – підбадьорювала я себе, щедро поливаючи папір клеєм і щосили притискаючи заповітні аркуші поруч з іншими.

Додому повернулася затемна – хотілося охопити якомога більшу територію.

– Де ти тиняєшся?! – лаялася мама.

– Де, де! У танцювальному! У нас же в четвер концерт. Прийдеш? – спритно викрутилася я.

– Постараюся. О котрій?

– О п’ятій.

– У мене якраз консультація…

– У тебе вічно щось! – я зробила вигляд, що образилася, і прослизнула в кімнату.
А через кілька хвилин задзвонив телефон.

– Візьми, якщо Гордієнко – мене немає, – крикнула мама.

– Слухаю, – я зняла трубку.

– Це Майя? – запитав застуджений чоловічий голос.

– Так, – у мене затремтіли руки.

– Це тато. Прочитав ось твоє оголошення і вирішив зателефонувати. Ти писала «терміново». Щось сталося? Як там мама?
Я відчайдушно жестикулювала і стрибала на місці, але від щастя не могла вимовити ні слова.

– Щось сталося? – повторив він.

– Так, – ледве видихнула я.

– Що?

Я знову замовкла.

– Хто це? – поцікавилася мама. – Мене?

– Ні, ні, – поспішно відповіла я. – Це Вітька, питає, що задали.

– Тобі незручно розмовляти? – здогадався батько. – Давай завтра зустрінемося біля «Гастронома», о другій годині. Тоді все і розповіси.

– Добре, – прошепотіла я. – А ти точно мій тато?

– Безумовно. Ну то що, о другій? Прийдеш?

– Так. А ти мене впізнаєш?

– Звичайно. Адже ми дуже схожі, – заспокоїв він. – Тоді до завтра.

– До завтра…

– Трубку-то повісь, заснула чи що? – через пару хвилин відгукнулася мати.

Решту вечора я думала про людину з хрипким голосом і про те, що треба б зізнатися мамі, але так і не наважилася, бо неодмінно спливло б і шкільне непорозуміння, а це в мої плани не входило.

Наступного дня я примудрилася отримати відразу три двійки. Суми виходили неправильними, літери завалювалися в різні боки, нещодавно вивчений вірш навідріз відмовлявся згадуватися. Зате за вікном відбувалися справжні дива: у голуба відвалилися крила, і з’явилася людська голова – татова, він сидів на гілці і весело наспівував: «О другій біля «Гастронома»». Яке вже тут навчання?!

Чи варто говорити, що на зустріч я прийшла за годину до призначеного часу. Ходила туди-сюди, від хвилювання моє серце билося не в грудях, а десь у горлі, доводилося судорожно ковтати, щоб повернути його на місце.

Він прийшов рівно о другій і виявився дуже навіть нічого, в сенсі високий і симпатичний, але ні краплі не схожий на мене.

– Привіт, Майя, – і простягнув солодку вату. – Це тобі.

– Дякую, – відповіла я. – У тебе очі не блакитні. Ти точно мій тато, не помиляєшся?

– Вони раніше були блакитні, а потім стали сірі, зовсім недавно. Не сумнівайся, я точно твій тато.

– А характер у тебе поганий? – щоб відкинути всі сумніви, запитала я.

– Найгірший! – запевнив він. – Ну, куди підемо?

– Давай в парк, – запропонувала я.

Ми гуляли по доріжках, дивилися на фонтан, в якому вже не було води, на застиглі до наступного літа каруселі і розмовляли. Я розповіла йому все-все: про двійки, про дошку, про мамину «халтуру», про свій перший виступ, на який ніхто не прийде, і про те, як важко останнім часом грати у дворі.

– О котрій у тебе концерт? – запитав тато.

– О п’ятій.

– О п’ятій я абсолютно вільний, якщо запросиш, прийду.

– Правда?! – не повірила я. – Звичайно, запрошую. І до школи зможеш?

– Так. Кажеш, вона дуже злюща, ця Віра Костянтинівна?

– Дуже. Я боюся їй маму показувати, вона потім напевно буде плакати, – не моргнувши оком, видала я.

– Це абсолютно неприпустимо, маму не можна засмучувати. Я сам поговорю з твоєю злюкою. Тим більше ти не спеціально…

– Взагалі-то, спеціально, – зізналася я.

– Ну, з ким не буває. Розберемося, – підморгнув він. – Хочеш морозиво?

Насправді я не любила морозиво, як і солодку вату, але сказала «хочу».

– А собі чому не взяв? – набивши рот пломбіром, запитала я.

– Горло болить. Та й взагалі, я морозиво не дуже.

«Мама права: я схожа на батька. Ось виросту, і у мене будуть сірі очі», – розмірковувала я, вкладаючи долоньку в гарячу татову руку.

– А чому ти загубився? – вирішила з’ясувати я, вже стоячи біля свого під’їзду.

– Розумієш, мама…

– Я так і думала! – випалила я, прекрасно знаючи мамин характер. – У четвер, після п’ятого уроку. Не забудь, – і побігла додому.

Матері я знову нічого не розповіла. «Після концерту прийдемо з татом разом, тоді й поговоримо», – уклала угоду я сама з собою. – «А то посваряться зараз, і він знову загубиться, або буде дзвонити, як Гордієнко, і пропонувати кудись сходити, а вона нізащо не погодиться. Вона ж уперта».

Хто б міг подумати, що в звичайний четвер буде стільки щастя. І було абсолютно неважливо, що про мене розповіла батькові Віра Костянтинівна, напевно, одні гидоти. Важливо те, що тато вийшов з кабінету усміхнений і не став кричати, не став називати мене «дурною», а просто сказав:

– Ну ти даєш! Мама, дійсно, засмутилася б. Обіцяй, що більше не будеш так робити.

Я пообіцяла. І більше так не робила, принаймні, дошку милом не натирала.

А ввечері він був на концерті. Я танцювала і посміхалася тільки йому. Від почуттів ноги кілька разів видали подвійну кількість кренделів, а руки замість того, щоб спокійно триматися за талію, розмахували в різні боки.

– Та що з тобою таке? – запитала хореограф за лаштунками. – На кого ти весь час дивилася в залі?

– На тата. Он той, бачите, в коричневому костюмі, – показала я.

– У тебе ж немає батька, – здивувалася вона.

– Просто він загубився, а днями знайшовся, – пояснила я.
Після концерту тато чекав на мене у фойє.

– Ну як?!

– Чудово. Тільки, на мою думку, трохи поспішала, – зауважив він.

– Було діло, – погодилася я. – Наступного разу постараюся не поспішати.

А через хвилину прибігла дуже схвильована мама. Виявляється, їй зателефонувала хореограф і повідомила, що я прийшла з якимось чоловіком, якого називаю батьком, а в наш час, мовляв, всяке трапляється.

– А, Гордієнко, це ти. Що ти тут робиш? – запитала вона.

– Та ось дивився, як Майя танцювала.

– Чому я про це не знаю?

– А ти взагалі багато чого не знаєш. Все сидиш, сидиш за своєю роботою, і не бачиш, що з дочкою відбувається.

– Ти мене ще повчи, як жити! Подивилася б я, як ти один дитину ростиш! – розлютилася мама.

– Та хто тобі в голову вбив, що ти повинна її одна виховувати?!

Я ще не зовсім зрозуміла, чому Гордієнко виявився моїм татом, але вирішила втрутитися:

– Чому б вам мене удвох не виховувати?

– Ти думаєш, це так просто? І потім, чого тобі не вистачає? У тебе все є, – відповіла вона за мене.

Тато дістав з кишені моє оголошення і простягнув мамі:

– Ось чого їй не вистачає.
Вона прочитала і запитала:

– Ти що, божевільна, таке написати?!

– Я просто хотіла… – я хлюпнула носом і втупилася татові в руку.

– Вона хотіла знайти батька. І знайшла. Я не міг пройти повз, коли побачив, як твоя… моя дочка це розклеює, – і притиснув мене до себе.

– Ви обоє божевільні, – сказала мама. – Що мені з вами робити?

А потім ми пішли додому, втрьох. Я тримала їх за руки і, нарешті, збагнула, чому не впізнала Гордієнка по голосу, адже він був застуджений.

– Чому раніше не сказав? Ти ж щонеділі дзвонив, – запитала я тата, вже лежачи в ліжку.

– Та ось, не знав, потрібен я тобі чи ні.

– Потрібен. Дуже-дуже.

Крізь сон я чула, як вони розмовляли на кухні, і як мама обіцяла «спробувати». Звичайно, треба було ще викинути «халтуру», але тепер, коли знайшовся тато, це здавалося таким легким.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!  Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!