– Що ж, тоді збирай речі й передавай мамі привіт, – я різко встала і пішла в комору, щоб дістати його валізу

– Все це можна сказати було наодинці! Людмило Петрівно, ну дайте відповідь мені, я правда хочу зрозуміти… Ви спеціально це робите, чи само собою виривається?

Я налила свекрусі чаю, сіла навпроти, ось дивлюся на неї. Включила диктофон на телефоні, щоб не вийшло, як завжди, що я голослівно звинувачую.

Вона звела на мене очі, здивовано так, щиро.

– У якому сенсі? Що я роблю? 

– Ну ось це все, – я махнула рукою. – Як із куркою… При всіх, розумієте, при подругах, гостях, при Денисі… «Краще б ти цю пташку відразу викинула», – ви сказали. І ніс ось так зморщили.

І вона мовчить. Дивиться на мене, і в очах у неї… Я не зрозумію спочатку, що там, чи розгубленість, чи така прикрість, що хтось взагалі завів цю розмову…

– Маринко, ну ти ж доросла жінка, що ж, як дитина ображаєшся… – почала вона.

Але я перервала, бо все накипіло вже:

– Курку всі їли та нахвалювали. Це мамин рецепт, я так сто разів готувала. Вона не була обвуглена, як ви сказали. І я не дитина, просто хочу зрозуміти навіщо? При всіх мене… ну отак?

Денис потім сказав:

– Ну, ти ж знаєш, яка вона, не зважай.

Не зважай… Але як не зважати, коли всередині все горить, хочеться провалитися крізь землю. А свекруха віч-на-віч гладко стеле, а при сторонніх її несе, наче кобилу в щавель.

Я місяць до цього обіду готувалася. Хотіла, щоб вона нарешті… Ну зрозуміла, що я не якесь там дівчисько випадкове, а дружина Дениса, господиня в цьому будинку…

І ось сиджу тепер навпроти. І вона дивиться на мене з цим своїм подивом, мовляв, що ти взагалі накрутила собі, ніхто тебе не кривдив, просто правду сказала…

– Ти знаєш, Маринко, – вона відпила чай, поставила чашку. – Я тобі добра бажаю. Справді. Якби мені хтось свого часу сказав, що в мене курка згоріла, або м’ясо, як підошва, я тільки дякую сказала б…

– Людмило Петрівно, – я сказала повільно, чітко вимовляючи кожне слово, бо якщо зараз зірвусь, то все, кінець. – Це була смачна курка. І взагалі, я добре готую, а ваші зауваження недоречні.

– Ну Денис-то добре вихований, він і підошву буде їсти та нахвалювати, – вона посміхнулася, і я зрозуміла, що все, крапка неповернення пройдена.

А свекруха додала:

– Ти ж інакше так нічого й не зрозумієш. Цінуй мою прямоту, люба, а то й чоловіка недовго втратити.

Я встала, взяла телефон, вимкнула диктофон.

– Марино, ти чого? – Вона насторожилася.

– Нічого, – я зберегла запис. – Просто записала все це, хочу, щоб потім можна було ще раз послухати. Щоб нікому не здавалося, що я щось вигадую…

І вона розгубилася. Мовчить, не знає, що сказати… А я стою, тримаю телефон. Вона різко встала, схопила сумку.

– Ти що, зовсім? У тебе що, дах поїхав?

– Може, й поїхав, – я знизала плечима. – Буває, мабуть… коли тебе постійно переконують, що нічого не було, і ти все вигадала.

Наступного дня я зателефонувала до її подруги Тамари Іванівни. Знаєте, є такі жінки, все життя поряд, усе знають, усе бачать… Запросила на чай. Ну і Люсю покликала, це її інша подруга, з якою свекруха в басейн ходить.

– Пані, – сказала я, коли вони прийшли та вмостилися. – Я хочу вам дещо показати й попросити поради. Просто, щоб ви знали й розуміли… Щоб не думали, що це я якась… ну, неправильна…

Я ввімкнула запис. Пролунав голос Людмили Петрівни, чіткий такий, голосний. Тамара Іванівна напружилася, Люся відклала печиво.

– Господи, Маринко, – сказала Тамара тихо. – Ну треба ж… Я думала, ви ладнаєте…

– Я теж так думала…

– Що тобі сказати, – тихо промовила Люся. – Не піддавайся. А то… я так із першим чоловіком і розлучилася.

Вони пішли за пів години, попрощалися якось натягнуто… А за два дні Людмила Петрівна зателефонувала. Голос у неї сухий, наче телеграму зачитує:

– Марино, мені Тамара все розповіла… Ти навіщо це зробила?

– А ви навіщо при всіх мене принизили? – я спитала спокійно.

– Я… Я не хотіла… – вона замовкла. – Я просто… ну мені здалося…

– Здалося, – повторила я. – Зрозуміло. Вибачте, Людмило Петрівно, мені час. Денис скоро прийде, вечерю готувати треба. А ми з вами вже все з’ясували!

Я поклала слухавку та заплакала. Тому що зробила те, за що одночасно і соромно, і радісно якось… Помста, чи що…

Денис прийшов увечері похмурий.

– Мама дзвонила. Сказала, ти її подругам якийсь запис вмикала…

– Так, – я кивнула. – А що таке?

– Марино, ну навіщо? – Він сів навпроти, потер обличчя руками. – Ну я розумію, вона тебе зачепила, але ж ти… А вона моя мама…

– А я хто? – запитала. – Прислуга? Яку можна при всіх кривдити…

– Ну що ти, яка прислуга… – він спробував обійняти мене, але я відсторонилася.

– Тоді чому ти промовчав? – Я подивилася йому в очі.

Він не відповів, підвівся і пішов у кімнату… І я залишилася сама на кухні…

За тиждень Людмила Петрівна прийшла. Сіла за стіл, ручки склала, акуратно так, по-діловому.

– Марино, я хочу вибачитися. За те, що сказала. Це було… негарно з мого боку.

Я стояла біля плити та дивилася на неї.

– Добре, – відповіла я. – Дякую.

– Ну от і добре, – вона підвелася. – Значить, помирились?

…Свекруха більше не приходила просто так у вихідні. Дзвонила тепер заздалегідь, питала, чи можна… Денис ходив похмурий, якось на мене дивився… Не зло навіть, а сумно, чи що…

А потім був день народження Дениса. Я накрила стіл, запросила його маму, інших гостей… Усі прийшли, сіли… Усміхаються, вітають. На мене косяться, ніби зараз диктофон дістану.

– Марино, салат смачний, – сказала Людмила Петрівна. – Справді смачний.

– Дякую, – відповіла я.

– А пиріг дивний. Ти на дріжджах робила, чи на кефірі?

– На кефірі.

– А-а-а… – вона кивнула. – Зрозуміло тепер чому такий жахливий присмак, треба було робити як я, у мене завжди виходить на п’ять з плюсом…

І тут я зрозуміла. Вона не зміниться. Ніколи не зміниться. За весь вечір я не сказала жодного слова, обмірковуючи, як жити далі.

Увечері після свята чоловік тинявся по квартирі, потім звалився на диван, похмурий, немов і не день народження у нього зовсім.

– Денисе… – я сіла поряд.

– Марино, я не можу так, – він застогнав. – Розумієш? Ось цей весь… театр… Мама розмовляє через силу, ти вдаєш, що все добре… А між вами прямо відчувається напруження.

-Ти вважаєш, я винна?

– Я думаю, ти могла б бути розумнішою і поступитися літній жінці, елементарно не звертати уваги на її критику та поради. Бодай заради мене, щоб зберегти сім’ю.

-Ти серйозно так вважаєш? Тобто заради миру в сім’ї я маю залишатися терплячою вівцею?

– Ну не вівцею … просто повинна проявляти більше розуміння до моєї мами.

– М-м-м, – я кивнула, – тільки знаєш, що … Я не хочу зберігати таку сім’ю! – Слова вилетіли самі собою і я тільки за кілька секунд зрозуміла, що сказала. Однак цього виявилося достатньо.

– Тоді я розлучуся з тобою, – чоловік сказав це сумно, але спокійно, без жодних емоцій і знизав плечима, ніби це для нього не означало нічого важливого.

– Що ж, тоді збирай речі й передавай мамі привіт, – я різко встала і пішла в комору, щоб дістати його валізу.

Наступного дня я подала на розлучення, і вважаю, що вчинила правильно.