Цієї п’ятниці я знову зітхала, дивлячись на телефон. Дзвінок від мами. Я вже знала, про що буде мова.
– Алло, мамо, привіт!
– Привіт, доцю. То що, приїдеш завтра? Я вже курочку зарізала, картопельку накопала, огірки свої посолила… І яблука в саду самі падають – стиглі, солодкі. Хіба ж можна таке добро переводити? Забереш?
Я на хвилину заплющила очі. Не тому, що не люблю маму, чи село. А тому, що дуже хотіла просто… виспатись. Понеділок був важким, вівторок ще гірший, а в середу я взагалі забула пообідати. І єдине, чого я прагнула на вихідних – це піжама, тиша і серіал.
– Мамо, може, ти якось ті яблука передаси? Я… трохи втомлена. І взагалі, мені легше все купити в супермаркеті, ніж витрачати бензин, п’ять годин дороги…
– Що? Тобі важко до рідної мами приїхати? Я ж для тебе стараюсь! Хіба ті яблука в магазині такі, як у нас? А м’ясо? Там одні хімікати!
– Мамо, я не голодна… І я не кажу, що твоє гірше. Просто… мені краще виділити трохи часу для себе, бо дуже втомлююсь.
– А що ж це за мода така? Для себе! Он я в твоєму віці вже двох дітей мала, свекрусі порати допомагала, ще й на фермі працювала. І не казала, що “мені для себе”! Та ти ж сама тепер дочку так виховуєш – усе легке шукаєте, а життя – воно трудне, і все треба вміти. От бери її й вези в село, хай бачить, як справжнє молоко виглядає, а не те з коробки!
– Мамо, я з поважаю тебе, але часи змінились. Я працюю весь тиждень, Софійка в садочку… Вихідні – це єдина можливість побути з нею просто спокійно. Не в машині, не в городі, а просто – поруч.
– І що? У селі хіба не можна побути разом? На городі разом – теж час. А потім пиріжків напечемо, з малиною. Вона ж пам’ятає, як ми минулого літа в лісі були?
Я зітхнула.
– Пам’ятає. І дуже любить. Але, мамо, іноді я хочу, щоб хтось і про мене подбав. Не я везла, тягнула, збирала, мила… А просто лежала. І щоб мені хтось сказав: «Ти молодець. Ти можеш просто нічого не робити».
У слухавці запала тиша.
– Ясно… Значить, не приїдеш.
– Ні, мамо. Цього разу – ні. Але ми приїдемо наступного тижня, добре? І я пиріжки з малиною замішу. А ти просто посидиш з онукою на лавочці.
– Добре… Але я все одно тобі банки передам. І яєць. І ще з десяток кабачків – хай не пропадають!
Я посміхнулась крізь сльози. Мама – вона завжди мама. Любов у неї – в мішку з городиною, у торбинці з варенням, у банці з квашеними огірками.
Просто в неї – інша мова турботи. І, здається, я потроху вчуся її розуміти.
Ваша мама иеж така? Які у вас стосунки?
