Сергій повернувся з заробітків. На вокзалі його зустріла мама. – Ти до Марії ходила? – спитав він. – Вона вдома? – Ходила. Вдома, – усміхнулася Наталя. – Чекає на тебе. – Так? – посміхнувся син, заходячи в автобус. – Зараз переодягнуся і пропозицію піду робити. За годину вони вже були біля свого будинку. Наталя дістала ключі, але раптом зупинилася. – Сергію, ти зараз дещо побачиш, але не хвилюйся, я все поясню, – раптом сказала жінка. – Ти про що мамо? – не зрозумів Сергій. – Все побачиш, – повторила Наталя і відкрила двері. Сергій зайшов в будинок і застиг від несподіванки

Їду я, мамо. Не можу тут більше. Набридло без роботи сидіти. Роботи у селі давно нормальної немає. Поговорити нема з ким – всі поїхали звідси. Подамся до міста. Може, там життя налагоджу, хто його знає, – так казав син Сергій матері.

-Сергійку, синочку, а як же я? Що ж ти мене на старості літ залишаєш? А твоя дівчина, Марія? Марійка як? У вас же таке кохання було? Закінчилася? – тихо говорила Наталія Петрівна.

-Ну ти не така вже й старенька, мамо, впораєшся без мене. А Марія? А навіщо їй чоловік без грошей потрібен? Що я їй дати можу? Копійки свої та кімнату в гуртожитку? Розбіглися ми з Марією того тижня ще, посварилися. Все, їду я, квиток вже купив…

-Ой, синочку… – заголосила Наталя Петрівна, прикриваючи рот хусткою. – На кого ж ти мене покидаєш? На кого лишаєш? Як же я без тебе…

…Змахнула сльозу скупу Наталя, зітхнула важко, згадуючи цю розмову із сином. Виїхав тоді Сергій, ось як півроку немає його. Дзвонить правда, грошей навіть надіслав двічі. Каже влаштувався непогано, налагоджується в нього все.

Вона встала поставити чайник на плиту і погляд її ненароком впав на фотографію в рамочці, що висить на стіні. На ній вона, молода, у сарафанчику картатому, з маленьким Сергієм на руках. А поруч чоловік її Василь – широкоплечий красень із білозубою посмішкою. Дуже Сергій на нього схожий. Дуже. Вона зітхнула, пальцем по склу провела. Вже як п’ятнадцять років нема її Василька. А тепер і зовсім вона сама залишилася. Син єдиний покинув її, у місто за кращим життям подався…

Раптовий стукіт у двері вивів її з роздумів. Цікаво, хто б це міг бути? Напевно сусідка Зоя вирішила в гості заскочити, про те про це поговорити. Так думала Наталя Петрівна, поспішаючи відчинити двері. Відчинила двері і застигла від несподіванки. На порозі стояла Марія з пакунком на руках… Від несподіванки Наталя Петрівна з півхвилини стояла мовчки, не запрошуючи гостю увійти. Потім схаменулась.

-Ой, Марія… Ти чого це тут? Заходь… А це?.. – вона запитливо кивнула на пакунок, пропускаючи Марію до будинку.

-Доброго дня… Тітко Наталю, ви вибачте мене, я б не прийшла, якби не мати. Правда… – вона раптом заплакала і сльози закапали на білий пакунок. – Це… Онук це ваш – Андрійко! Син Сергія! А мама мене з дому виставила, сказала неси його до дитбудинку чи куди хочеш… Але щоб із ним не поверталася. А мені йти нікуди… Куди мені йти… — ще дужче заплакала дівчина.

-Марія, та що ж ми стоїмо?! Заходь швидше, а то малюку холодно! Онук. Господи… Андрійко… Господи… – вона провела Марію в кімнату, поперемінно хапаючись то за бік, то за голову. Наталя ніяк не могла осмислити те, що відбувається. У неї є онук і невістка! І це дивовижні новини. Ще десять хвилин тому вона була нещасливою, самотньою жінкою, а тепер бабуся!

Вона взяла дитину з рук Марії та поклала на ліжко, тихенько відігнувши куточок ковдри. На неї дивилася зменшена копія сина Сергія. Наталя Петрівна тихенько охнула і закрила обличчя руками, відчуваючи, як сльози підступають до горла.

-Вам зле, тітко Наталю? Ви вибачте, мені правда нікуди йти. Інакше я б не прийшла… Може води вам, пігулку? – занепокоїлася Марія.

-Ні, Марійко, все добре. Не треба пігулку. Як же Андрійко на Сергія маленького схожий. Ось просто копія. А він знає? – Вона уважно подивилася на Марію.

-Ні, тітко Наталю, ми ж посварилися перед від’їздом. Він мене з собою кликав, а я не поїхала. Маму шкода було. А за місяць я зрозуміла, що в положенні. Дзвонила йому, але він видно номер змінив. Не додзвонилася… – Опустила вона голову. – Тепер не зна що робити,… – знову заплакала Марія.

-Ти сльози облиш! Так. Жити значить будете в мене і справа з кінцем. Матері я твоїй скажу, не хвилюйся і речі завтра привезу. Все. Закінчено розмову.

Наталя заметушилась, облаштовуючи кімнату для Марії з малюком. Через хвилину зловила себе на тому, що співає собі під ніс якусь веселу пісеньку. Тугу її та смуток, як рукою зняло.

Увечері вона зателефонувала матері Марії і мала з нею неприємну розмову. Сказала все, що про неї думає! Що сама б так ніколи не зробила. У житті б не виставила на холод доньку з малюком на руках! І де совість у неї і здоровий глузд! Ще сказала, що Марію не покине з Андрійком і житимуть вони в неї. І це не обговорюється! А за речами вона заїде завтра до обіду.

Наступного дня Наталя привезла речі Марії і поки та їх розбирала, милувалася онуком. Налюбуватися не могла. І очі в нього Сергія, і пальчики. І позіхає як тато, і у профіль повна копія…

А за місяць Сергій подзвонив. Повідомив, що відпустку взяв. Майже місяц. І він додому приїде до матері. Ще дуже сильно просив до Марії сходити. Сказав, що номер телефону він змінив, а її номер на пам’ять не знає. А ця розлука показала йому, що любить він її сильно. Тільки її одну і ніхто йому не потрібний більше. Просив маму сходити до неї, дізнатися як справа й сказати, що він незабаром приїде.

…За півтора місяця Наталя Петрівна, хвилюючись, стояла на вокзалі. Вона побачила свого сина одразу. Високий, широкоплечий і засмаглий Сергій легко зістрибнув з підніжки поїзда. Він дуже змужнів і зміцнів, а в очах з’явилася впевненість і спокій, те чого йому, мабуть, не вистачало раніше.

Вони обнялися і пішли пероном у бік зупинки. Син оглядався на всі боки із задоволенням. Зауважив, що будівля вокзалу блищить свіжопофарбованими боками, асфальт став міцнішим, а мати виглядає навіть молодшою, ніж раніше. Особливо в цій синій сукні під колір очей!

-Ти до Марії ходила? – стурбовано спитав він. – Вона вдома?

-Ходила, синку, ходила. Вдома. – задоволено усміхнулася Наталя. – Чекає на тебе дуже.

-Так? – роздався радісною посмішкою син, заходячи в автобус. – Зараз переодягнуся і до неї. Мамо, ти мені погладиш сорочку? Я пропозицію піду робити.

-Що? Пропозицію?! – усміхнулася Наталя, а всередині в неї все тріумфувало. Як же добре все! Як добре!

…Двері Наталія Петрівна навмисно відчинила повільно, довго ключем колупала, бурчала, що замок зовсім поганий став. Так вони з Марією домовились. А коли відкрила, картина перед ними постала незабутня. Марія з Андрійком на руках у дверях стояла… Сергій сумку впустив від несподіванки, рівновагу на хвилину втратив, потім від радості не знав, що й сказати, тільки повітря ротом хапав…

-Ось, Сергію, Марія твоя. А це синочок Андрійко, – радісним голосом пояснила Наталя новину, яку той уже й сам зрозумів.

…За три місяці, коли потепліло зовсім, Сергій із Марією весілля зіграли. І повінчалися. А ще за місяць у тій же церкві Андрія хрестили. На всіх цих сімейних святах і мама Марії була присутня. Помирились вони з нею. На запитання навіщо вона доньку з онуком з дому вимтавила, вона відповідала, що не знає, що найшло на неї. Ось таке пояснення. Але щасливі люди не злісні. Вибачили її, вирішили, що Бог нехай її розсудить, а не вони…

Сергій у місто більше не поїхав, у рідному селі роботу собі знайшов. А за рік і взагалі справу свою відкрив, прибуткову. А Наталя Петрівна більше ніколи самотньою не була. І життя її стало насиченим і зовсім не нудним. Сергій із сім’єю ще років зо два у неї жили, поки своє житло не придбали. А оселилися потім ближче до неї, до бабусі улюбленої. Щоби до неї в гості ходити і до себе запрошувати. Так, за цей час у них донечка народилася. Копія Марії. А назвали красуню на честь Наталії Петрівни – Наталкою. Ось така історія. З добрим кінцем.