У мого чоловіка, Павла, є старша сестра Галина. Галя — це, безперечно, людина-свято.

Вона любить галасливі компанії, великі застілля  з розмахом і веселощі.

Але є у неї одна дивовижна особливість. Вона дуже не любить витрачати на все це свої гроші і бруднити свою власну квартиру.

Раніше вона постійно напрошувалася до нас «на чай», який плавно перетікав у щільну вечерю.

Я все це терпіла, сама все готувала і прибирала теж сама. Але минулої суботи вона простота перейшла всі можливі межі.

Ранок суботи починався так. Ми з Пашею спимо, плануємо наш спільний напівлінивий вихідний.

У планах — генеральне прибирання (вдома справжній безлад, накопичилося багато справ за тиждень), а потім замовлення доставки піци і родинний перегляд кіно.

О 10 ранку дзвінок Паші. Він бере трубку, уважно слухає, потроху блідне і каже:

— Ну… гаразд. Якщо інакше ніяк не виходить.

Кладе трубку, підводить очі і винувато дивиться на мене.

— Аліна, тут така справа… Це Галя дзвонила. У неї ж сьогодні день народження.

— Я знаю. Ми ж завтра до неї в гості збиралися?

— Ну так, але у неї плани трохи змінилися. Вона вирішила, що буде святкувати все-таки сьогодні. І… вона вирішила цю всю справу організувати у нас.

— У якому сенсі у нас? — я підвелася і сіла на ліжку.

— Ну, вона сказала, що у неї наче ремонт ще йде (брехня, шпалери клеїли рік тому), а у нас місця багато, вітальня велика.

Коротше кажучи, вони з гостями приїдуть через три години. Приблизно людей вісім, плюс/мінус двоє.

Сказала: «Нехай Алінка поки салатиків накрише швиденько, а гаряче ми замовимо, може бути».

Мене накрило такою величезною хвилею обурення та злості. Тобто мене вирішили просто поставити перед фактом.

Через три години до мене в будинок ввалиться справжнісінький натовп незнайомих людей.

А я ще й повинна метнутися на кухню, як електровіник, і стругати салати для іменинниці Галі, яка навіть не зволила мені зателефонувати сама?

Хитра фурія, а не зовиця дісталась мені в родичі на додачу до коханого чоловіка.

Паша встав та почав метушитися:

— Аліна, ну давай приберемося швиденько? Я в магазин збігаю, куплю нарізку там м’ясну, сир, овочей свіженьких, курку… Незручно ж, гості прийдуть. І сестра все-таки.

Я подивилася на нього, вже заклопотаного одними лише думками, і сказала дуже спокійно:

— Паша, якщо тобі це все так треба — ти й метушися. А я нікого до себе в гості не запрошувала. У мене, між іншим, вихідний. Я планувала лежати і нічого не робити пів дня.

— Ти що, Аліно, зустрінеш їх так?

Він обвів рукою кімнату, де на кріслі висіли джинси, які сьогодні планово відправилися б в пральну машинку, а на підлозі валялися іграшки кота.

— Саме так. Добре, що ти мене одразу зрозумів.

Паша швидко привів себе до ладу і втік до магазину. Він намагався щось прибрати, поки вдягався, але часу було ну зовсім мало.

А я… я зробила хід конем. Я не стала фарбуватися, не стала мити голову (вона була не найсвіжішою, тому я лише зібрала волосся в домашній пучок).

Я знайшла свою стару домашню футболку. Знаєте, таку, в якій соромно навіть сміття виносити. Розтягнута, з плямою від відбілювача на животі і з дірочкою під пахвою.

Одягла старі лосини з потертими напівпрозорими зонами на стегнах. І сіла на диван посеред неприбраної вітальні дивитися серіал.

Пройшло справді приблизно три години і… Дзвінок у двері. Паша біжить відкривати двері і в передпокій впливає моя щаслива зовиця  Галина.

У парадному вбранні, зачіска зроблена не вдома, сукня в паєтках, парфуми шлейфом.

За нею заходять її чоловік і ще п’ятеро гостей, теж ошатні, з квітами і кульками.

— А ось і ми! — кричить Галя. — Сюрприз! Ну що, зачекалися нас? Куди нам проходити, де ви накрили стіл? Ми голодні як звірі!

Вони заходять у вітальню і тут відбувається сцена з німого кіно.

Посеред кімнати, на дивані, заваленому непрасованою білизною, сиджу я. У своїй моторошній футболці, з брудною головою.

Сиджу і їм яблуко. Біля столу стоїть пилосос, який Паша ще не встиг прибрати. На столі — кружки з недопитим чаєм з учорашнього вечора.

— Привіт всім, — кажу я, недожувавши яблуко і навіть не встаючи з дивана. — З днем народження, Галя.

Галя дивиться на мене, на безлад, на своїх гостей. У неї очі повільно, наче в заповільненій зйомці, на лоб лізуть.

— Аліна… як це все розуміти? — шипить вона. — У нас же свято! Чому ти в такому вигляді?

— У якому вигляді? Я в домашньому, — знизую плечима. — Я ж вдома. У мене прибирання за планом. Ви ж не питали, зручно мені чи ні щось організовувати. Ось, як є.

— А стіл? — розгублено запитав хтось із гостей. — Ми думали, тут банкет буде…

— Банкет? — я здивувалася. — Галя, а ти їжу привезла для банкету? Ні? Дивно. Ти ж господиня цього свята.

Я ж нічого не готувала. У мене в холодильнику пів каструлі вчорашнього супу і два йогурти. Можу пригостити когось.

Гості переглядалися. Їм було страшенно ніяково стояти в ошатних сукнях посеред запиленої кімнати.

Ніяково бути там, де господиня в лахмітті дивиться телевізор — це задоволення сумнівне. Галя почервоніла і вкрилася плямами.

— Ти спеціально?! — скрикнула вона. — Ти вирішила мене зганьбити перед друзями? Паша! Що твоя дружина собі дозволяє?

Паша, який стояв у кутку з пакетом чіпсів і над тарілкою з магазинною нарізкою (все, що він встиг купити), тільки розвів руками:

— Галя, ну я ж казав, що ми не готові…

— Моєї ноги тут більше не буде! — гримнула Галя. — Жлоби! Ідіть ви знаєте куди?! А ми підемо в кафе!

Вона розвернулася і вилетіла з квартири. Гості, збентежено бурмочучи свої вибачення, покірно поплелися за нею.

Коли двері зачинилися, Паша подивився на мене з докором, але потім… розсміявся.

— Ну ти, матір, даєш. Залізна леді. Я думав, Галька лопне від злості.

— Зате тепер вона знає, що мій дім — це не її безкоштовний банкетний зал в будь-яку хвилину дня чи ночі. Хоче свята — нехай бронює ресторан.

З тих пір Галина до нас ні ногою. Образилася до неможливості.

А я насолоджуюся тишею і чистотою. І футболку ту не викидаю — вона тепер мій талісман від непроханих гостей.

Друзі кажуть, що ми вчинили просто геніально. Знаєте, у чому наша головна перемога? Ми не стали грати в чужу гру.

Галина була впевнена, що ми посоромимося сторонніх людей і побіжимо на кухню відпрацьовувати роль «хороших господарів».

Вона хотіла використовувати нас і наш будинок, щоб не напружуватися самій, розраховуючи на нашу безвідмовність.

Але ми своїм спокоєм і цією самою безтурботністю показали їй просту істину: повагу не можна ввімкнути одним клацанням пальців.

Якщо людина вривається в чужий будинок без дозволу, вона повинна бути готова, що там її не чекають.

Ми не грубіянили, не скандалили, а просто дозволили їй зіткнутися з реальністю.

Це найдієвіший урок. Впевнена, більше охочих влаштувати у нас раптовий банкет не знайдеться.

А як ви зустрічаєте гостей, які приходять без дзвінка? Накриваєте стіл або даєте зрозуміти, що їм не раді?

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!