Я так дивлюся, у багатьох все, пройшов переляк, та почало здаватися, що їм вже на голову не прилетить нічого крім можливо далекобійних ракет і вже настав час за укоріненою звичкою, почати про зрадоньку. Бо ракета буде чи ні, то під великим питанням, а хайп то наше всьо. Бо зрадонька краще продається, та конвертується.
Ну, давайте тоді про зрадоньку поговоримо. Тільки не заради хайпа, а от про реальний стан речей. Повномасштабне вторгнення йде вже більше ста днів. Ні один військовий обізнаний з ситуацією не дасть вам відповіді що нас чекає через 3-4 неділі і більше. Ніхто. Ніхто не дасть гарантію на те де та як ми будемо воювати через два місяці. Якщо хтось скаже інше, то або йолоп, або бреше. Бо в нас зараз все дуже просто. Навіть не так. В нас все дуже зрада. При чому не важливо по чиїй вині, розумієте? Це нічого не змінить. І не вирішує. Є як є. І з цим що є, нам якось треба перемагати.
Так, звісно, Бог любить Україну і Бог допоможе Україні. Але нема в Бога інструментів крім нас. Нема в Бога рук крім наших. Нема в Бога посланців на землі крім тих хто серед нас. І нема в нього захисників та зброї для Україні, окрім тих хто носить Український піксель. Нема в нас інших умов крім тих, які є зараз. І не буде. До самої перемоги. І кращих умов теж не буде. Просто озерніться навкруги.
В нас нема економіки. Нема важкої промисловості. Нема металургії. Нема хімічної промисловості. В нас нема портів. Нема авіасполучення. В нас навіть аграрний сектор, той що на нашій території, несе втрати бойові. Десятками сільхозтехніка підривається на мінах та нерозірваних боєприпасах. В нас порізані всі логістичні ланцюги. В нас проблеми з сировиною та її доставкою для будь якого виробництва. А ще в нас вже ніколи не буде 23 лютого 2022 року, хто б і як його не чекав. І ми повністю залежні від союзників. І тому ми повинні бути тим, чим вони хочуть нас бачити. І в цьому нема ніякого приниження.
Ми, країна яка бореться за своє існування. І самі ми не витягуємо цю війну. От і все. В нас купа людей виїхала з країни. Молодих роботоспроможних жінок та дітей. Жінки, які можуть працювати. Та діти, які через три місяці вже будуть щебетати на мові оточення. В нас нема грошей. Зовсім. В нас нема військової техніки. В нас нема зброї. Нам навіть кулемети та набої дають союзники. В нас нічого нема. Що з цим робити? А нічого не робити. Бо від нас це не залежить. Зціпити зуби, та пахати з повною віддачою на перемогу. Бо зараз ми вирішуємо лише одне рішення. З двох варіантів. Або перемогти. Або програти. Кожен вибирає для себе. Нам треба тільки битися. Кожен на своєму місці. Ми живемо за рахунок того, що нам дає світова спільнота. А дає нам тому, що ми б’ємося з набагато сильнішим ворогом маючи обмежені ресурси. Бо ми для них, як кіно про 300 спартанців, тільки в реальному житті.
Бо кожен Борис Джонсон може сказати — Україна сьогодні робить те, що робила наша нація під час другої світової. Саме так це працює. Бо кожен британець, асоціює зараз нас зі своїми предками. Кожен американець, який підтримує нас, асоціює нас зі своїми дідами, які через океан поїхали на війну зі злом. Бо їм всім, зараз, ми нагадали, як то було і показали, як то може і мусить бути.
Бо нитіків зрадойобів їм не треба. В них цього добра вистачає. Там з Сирії та Афганістану вже показали, як не треба робити. Їм потрібна мотивація. Їм потрібна причетність до боротьби. Їм потрібне усвідомлення, що вони своїми грошима допомагають сучасним супергероям зі світу марвелу битися зі злом. Хочуть американці бачити нас монолітом? Ми повинні бути монолітом. Хочуть британці бачити нас берсерками, ми повинні бути ними. Хоче Польща та Чехія бачити нас зброєю помсти, ми повинні бути цією зброєю. Бо ми на 100% залежим зараз від них. І не важливо хто тут в нас при владі зараз. Бо нема іншої влади.
І не буде до кінця війни. І це всі розуміють. І Байден і Джонсон і всі інші. І сіючи зараз зраду стосовно ЗСУ можна вирішити короткострокові питання серед свого оточення та аудиторії, але просрати війну. Бо зрада точить поступово та непомітно. Світу не потрібна наша єдність навколо політичної влади. Їм плювати на це. Їм потрібна єдність навколо ЗСУ, навколо відсічі, та навколо роботи на перемогу. Владу ми собі виберемо, яку саму забажаєм та на яку в нас вистачить розуму. Але то буде потім.
Хочете контролювати владу? Контролюйте. Але не треба хайпувати на ЗСУ. Бо це не АТО. Не ООС. Це те чого ми ще не бачили і не усвідомлюємо всіх наслідків. За 100 днів вторгнення керівництво армії не дало жодного привода сумніватися в своїй професійності та компетентності. Але ніхто не може осягнути неосяжне. Якщо щось не так працює, або робиться – допоможи зробити краще. Зроби краще. Пропонуй краще. Але не ний. Всі спекуляції навколо керівництва оборони країни, це є робота на ворога. Є тільки сьогодні. Навіть завтра може не бути. Але якщо завтра буде, то може бути тільки за умови, що ми поборемо ворога. А це ми можемо зробити тільки за умови, що поборемо в собі любов до зрадойобства та ниття. Бо ні одне ні інше зараз не працює. Тільки шкодить. Нерви здають? Допоможи ЗСУ. Дуже сильно здають? Дуже сильно допоможи. Все просто. Або встоїмо, або загинемо.
