Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • – Ну, привіт, чоловіче! Розлучення прийшов просити? Так мене й умовляти не треба – щастю твоєму особистому перешкоджати не буду! – Сказала я саркастично

– Ну, привіт, чоловіче! Розлучення прийшов просити? Так мене й умовляти не треба – щастю твоєму особистому перешкоджати не буду! – Сказала я саркастично

Viktor
13 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – Ну, привіт, чоловіче! Розлучення прийшов просити? Так мене й умовляти не треба – щастю твоєму особистому перешкоджати не буду! – Сказала я саркастично

– Сашко, а чого валіза у передпокої? Тільки не кажи, що тебе знову на всі вихідні у відрядження! Ми на дачу збиралися. Ну, що ти мовчиш?

– Скажи начальникові, хай Горбунова вашого посилає! – крикнула я з передпокою, намагаючись дочекатися відповіді від чоловіка. Але відповіді не було, тож я спробувала докричатися ще раз:

– Сашко, ну ти там заснув чи що? Чого мовчиш? – я вже встигла зняти черевики, й мала намір пройти в кімнату, але тут чоловік з’явився в передпокої.

– Привіт, Марино, – похмуро промовив він, і нахилив голову.

– Та чого привіт, уранці бачилися. У відрядження чи що, питаю?! – сказала я, і машинально махнула рукою на валізу.

– Я йду, – похмуро сказав чоловік, і спробував протиснутись до вхідних дверей, не дивлячись на мене.

– Ідеш? – перепитала я, і посміхнулася чи то здивовано, чи якось збентежено.

– Від тебе йду. Я знайшов собі дівчину, розумієш? – перейшов у наступ Олександр.

– Ах, дівчину! Ну, це я, звичайно, розумію! Як не зрозуміти?! Молодої захотілося? З начальника свого приклад береш?! Ну, давай-давай! Успіхів тобі! – прокричала я, намагаючись стримувати сльози.

– Марино, я зараз не маю наміру з тобою скандалити. Просто ставлю тебе перед фактом і все, – промовив Олександр.

– Ах, перед фактом! Ну тоді, якщо вже зібрався, то йди, та факти свої забирай! Ніхто і не засмутиться! – гукнула я в серцях.

Тут стримувати сльози було вже марно, але я все одно не хотіла видавати свою слабкість. Я нахилила голову, відвернувшись до стіни, і просто чекала, коли чоловік взується, візьме валізу, і піде геть.

І ось нарешті вхідні двері зачинилися. Я підвела голову, і машинально руками витерла сльози з лиця. Чоловіка в передпокої не було, валізи теж.

Я підійшла до дверей, замкнула замок. На тумбочці у передпокої лежали ключі чоловіка. Я схопила їх, стиснула в кулак і кинулась на кухню. Швидко відчинила дверцята нижньої шафки, та кинула ключі у відро для сміття.

Я підійшла до вікна на кухні, подивилася на вулицю. Осінь вже остаточно вступила у свої права. За вікном завивав вітер, по вікнах і металевому карнизу дзвінко били краплі дощу.

Я раптом подумала про те, що цю осінь та зиму мені доведеться провести на самоті: діти виросли, й давно живуть своїми сім’ями, а тепер і чоловік пішов до молодої та красивої.

А ще минулого року все було так чудово. Восени ми з чоловіком їздили в санаторій. Щоправда, лише на тиждень, але все-таки… А потім усі разом відзначали Новий Рік.

Я мимоволі посміхнулася, згадуючи, як минулого року Сашко, наш син Денис, та зять Володя всі разом поїхали за ялинкою. Притягли таку величезну – під саму стелю, навіть підпилювати довелося.

Але онуки були дуже задоволені, та всі були щасливі. А ось цей брелок на ключах, у вигляді динозаврика, я сама подарувала чоловікові на минулий Новий Рік.

Я подивилася ще трохи на вулицю, потім знову підійшла до відра для сміття, дістала ключі, та поклала на підвіконня.

У сумці, що так і залишилася лежати у передпокої, задзвонив мобільний телефон. Я була просто впевнена, що дзвонив Олександр. Мені чомусь навіть здалося, те, що він пішов – це якийсь розіграш.

Я швиденько пройшла до передпокою, дістала мобільний. На екрані висвітлився номер доньки Наташі. Я витерла сльози, й спробувала взяти себе в руки.

– Так, дочко…

– Мамо, привіт. Ти вже прийшла із роботи? – бадьоро промовила Наталка в слухавку.

– Ну так… а що? – спитала я.

– Мам, ми з Володею вас попросити хотіли з Альошкою та Оленкою у вихідні посидіти, а то ми працюємо обоє, так вийшло. Мені зміну поставили несподівано, а він уже на підробіток домовився.

– А, так звичайно посидимо! – сказала я, і нехотя схлипнула.

– А у вас усе гаразд? Ти плачеш, чи що? – перепитала дочка.

– Ні, он цибулю чищу, вечерю готую, – збрехала я.

Я розпрощалася з дочкою, бо поки що не наважилася нічого розповідати. Але я чудово розуміла, що рано чи пізно все розкриється.

І навіть, якщо завтра, коли привезуть онуків, вдасться збрехати, що батька теж на роботу викликали, чи він поїхав на рибалку, то потім дітям доведеться розповісти всю правду.

А правду я розповідати не хотіла. Я спіймала себе на думці, що мені навіть трохи соромно перед дітьми за те, що сталося, хоча по суті я була в цьому зовсім не винна.

Ми разом із чоловіком прожили довгих тридцять сім років. У житті було всяке, але за зрадами Олександр ніколи не був помічений. Завжди зразковий сім’янин, мене у всьому підтримував, та і я його теж. А тут таке сталося.

Як я й припускала, вже за кілька днів діти знали про те, що сталося. Тільки я їм нічого не розповідала. Батько сам зателефонував і синові, і дочці.

Наталя та Денис одразу прийняли мій бік, та пообіцяли, що з батьком з цього моменту в жодному разі спілкуватися не будуть, і онукам не дозволять.

Але сама я була категорично проти таких радикальних заходів. Все-таки дітей він любив, все життя виховував, та й до онуків завжди ставився добре, балував.

Так я і залишилася жити одна. Звичайно поступово біль вщух, закрутили повсякденні справи. Я так само ходила на роботу, займалася справами по дому, із задоволенням поралася з онуками. Але по чоловікові все одно дуже тужила, хоч і злилася на нього за зраду.

Настав Новий Рік. Діти звали мене до себе відзначати, але я відмовилася, і цього року запрошувати гостей також не стала.

Просто напередодні привітала дітей та онуків. Собі купила маленьку штучну ялинку, вбрала її, та поставила на журнальному столику.

Це була перша новорічна ніч, яку я зустрічала абсолютно самотньо. Хоч як я старалася, і не вмовляла себе, все одно плакала під дзвін церковних дзвонів.

Я дивилася на маленьку миготливу ялинку – вона була якась фальшива і зовсім не справжня. Зовсім не схожа на ту, яку вбирали минулого року – велику та живу.

Новорічні свята пролетіли одним подихом. Я знову вийшла на роботу. А одного разу, повертаючись додому, я помітила, що на лавці біля будинку сидить Сашко.

– Привіт, Марино, – чоловік відразу ж підвівся, як побачив мене.

– Ну, привіт, чоловіче! Розлучення прийшов просити? Так мене й умовляти не треба – щастю твоєму особистому перешкоджати не буду! – сказала я єхидно.

– Марино, я не сваритися прийшов. Я це … Загалом, помирімося, і прийми мене назад. Я зрозумів, що не можу без тебе, і ніхто інший мені не потрібний. Та й діти з онуками – це найрідніше, що маю.

– Ой! Бач, як ми заговорили! А ще недавно з грізним виглядом валізу збирав, та перед фактом мене ставив. А що таке? Молодій не сподобався, чи вона тебе чимось не влаштовує?

– То ти собі іншу знайди – он їх скільки ходить! – сказала я, і відразу зловила себе на думці, що кажу я надто голосно, стоячи на вулиці біля будинку.

– Марино, ну я ж по-доброму прийшов, – сказав Олександр.

– От, як по-доброму прийшов, то по-хорошому і йди, любий мій! – сказала я, і пішла у бік під’їзду.
З вікна я дивилася, як чоловік ще приблизно пів години посидів на лавці, опустивши голову.

Потім він підвівся, і повільно пішов геть. У душі у мене боролися два суперечливі почуття: з одного боку я злилася на чоловіка, з іншого – це була рідна та близька мені людина.

За кілька днів я сиділа на роботі. На телефон надійшло повідомлення від чоловіка:

«Марино, я в реанімації. Приїдь швидше, будь ласка. На роботі на об’єкті травму отримав».

У мене в середині все спалахнуло. Я прожогом кинулася в кабінет до начальника, відпросилася і побігла на автобусну зупинку.

Не пам’ятаючи дороги я дісталася до лікарні, а в голові в мене крутилася тільки одна думка – аби застати чоловіка живим.

Я вбігла в лікарню, та одразу метнулася до стійки реєстрації.

– Пані, привіт! Кошелєв… Олександр Кошелєв поступив до вас кілька годин тому із серйозною травмою. Як він?

Так… Кошелєв… так, поступив… — медсестра не встигла домовити, я перебила її.

– Він у реанімації? Чи можна мені його побачити? – стривожено сказала я.

– У палаті він. Побачити можна. Верхній одяг знімайте, он бахіли та халат. Я проведу вас, – спокійно сказала медсестра, дивлячись на мене, як на божевільну.

Але сама я не помічала нічого довкола. Я думала лише про те, щоб поговорити з чоловіком, побачити його.

– Он прямо коридором, сьома палата, – сказала медсестра і пішла.

Я кинулася в палату і ривком відчинила двері. Перед моїми очима постала картина – мій чоловік із перебинтованою головою сидить навпроти якогось чоловіка в лікарняній піжамі, в руках у них по віялу карт.

– Марино? – запитав він.

– Сашко! Ти сказав, що ти в реанімації з серйозною травмою! Ти що набрехав, чи що? – обурено спитала я.

У повітрі повисла тиша.

– Я ж як навіжена мчала з роботи, мало не збожеволіла, а ти тут у карти граєш!

– А я що?! Це геть усе Петрович, він придумав. Нам з ним разом по голові прилетіло, він і каже, мовляв, привід із дружиною помиритися.

– А травма і справді є – струс! – сказав чоловік розгублено.
Я, схлипнувши, кинулася до чоловіка і почала його обіймати.

– Ну ось, Сашко, я ж казав, що спрацює, а ти не вірив, – сказав колега Олександра, Євген Петрович. – Жінки, вони істоти жалісливі!.. А ви б змогли пробачити зраду?

Навігація записів

Прокидаючись щоранку під мамин голос і запах свіжого сніданку, Вітя щоразу ловив себе на одному й тому самому відчутті: ніби він живе не власним життям, а чиїмось чужим сценарієм. Його дратувало все. Абсолютно все. Здавалося, ще трохи і він просто вибухне від цих нескінченних турбот, порад і запитань.
– Що твоя нова посада – це серйозний стрибок. Вона тебе, до речі, хвалила. Сказала: “Кирило Сергійович дуже добре справляється”. – Ганна зробила паузу, оперлась руками об стільницю. – А я сиділа і посміхалася. Кивала. А всередині мене, Кирило, все переверталося. – Ганно, я можу пояснити… – Що саме? Що ти рік мене обманюєш?

Related Articles

– А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один

Viktor
23 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один

– І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.

Viktor
23 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до – І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.

Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.

Viktor
23 Травня, 202623 Травня, 2026 Коментарі Вимкнено до Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.

Цікаве за сьогодні

  • – А ти не перебільшуєш? Невже й справді думаєш, що всі жінки настільки меркантильні? – Не думаю, – впевнений! Тож досі один
  • – І де вони збираються жити усі разом, коли в них завжди фінансові труднощі? – обережно поцікавилася Наталя, хоч уже здогадувалася, до чого йдеться. – Поки що орендували невеличку квартиру на краю міста, але там проблеми з пропискою. А дітей до школи без реєстрації не дуже хочуть брати, – Микола схвильовано встав і почав ходити колами. – Район там так собі, транспорт ходить не дуже, та й сусіди галасливі попалися їм.
  • Тихенько відчинивши двері до квартири батьків чоловіка, Аліна почула, що за спиною говорить свекруха.
  • Василь, опустивши голову, поплентався до дверей. Але невдовзі з коридору пролунали звуки ..: — Галю, припини! Я просто поговорити пішов! Нічого такого не було, чесно!Люда лише зітхнула, повернувшись, і пробурмотіла:— Напевно, в минулому житті я заслужила таке..
  • – Продаємо тут будинок і їдемо назад в Україну. – Як це їдемо? У мене хороша робота, пристойна зарплата, ти теж працюєш, будинок хороший. Син закінчить інститут і теж сюди перебереться. Мене тут все влаштовує
  • — Денисе, ти нічого не хочеш мені сказати? — спокійно запитала я, застібаючи блискавку на валізі. Всередині мене все вигоріло. Ні сліз, ні істерик, ні бажання кидатися на шию з криками «як ти можеш!» — Марино, ну… мама в чомусь права, — промурмотів він, нарешті піднявши на мене погляд. У його очах не було ні жалю, ні провини. Тільки роздратування від того, що я затягую неприємну сцену.
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes