Новини України сьогодні

  • НОВИНИ
  • ЖИТТЯ
  • ПОРАДИ
  • ЗДОРОВ’Я
  • КУХНЯ
  • ГУМОР
  • ЦІКАВО
  • Home
  • ЖИТТЯ
  • На вулиці повітря було ще холодне, але на сонці пригрівало по літньому. Люда відкрила троянди – вони нормально пережили морози, стебла зелені. Мама їх дуже любила. Ось на цій лавочці мама любила сидіти і дивитись на все довкола. Як правнуки грають. Як вони з Володьою шашлики смажать. А ще мама любила стояти на балкончику їхнього будинку.

На вулиці повітря було ще холодне, але на сонці пригрівало по літньому. Люда відкрила троянди – вони нормально пережили морози, стебла зелені. Мама їх дуже любила. Ось на цій лавочці мама любила сидіти і дивитись на все довкола. Як правнуки грають. Як вони з Володьою шашлики смажать. А ще мама любила стояти на балкончику їхнього будинку.

Viktor
12 Лютого, 202612 Лютого, 2026 Коментарі Вимкнено до На вулиці повітря було ще холодне, але на сонці пригрівало по літньому. Люда відкрила троянди – вони нормально пережили морози, стебла зелені. Мама їх дуже любила. Ось на цій лавочці мама любила сидіти і дивитись на все довкола. Як правнуки грають. Як вони з Володьою шашлики смажать. А ще мама любила стояти на балкончику їхнього будинку.

– Люда, якщо ти так довго збиратимешся, ми потрапимо в затор! – Чоловік відніс до машини ще одну партію сумок, і, схоже, починав нервувати.

– Володя, ну знову щось забудемо, потім сам бурчатимеш, – Люда склала в сумку документи, гаманець, телефон, ключі від дачі. Де ж мамині сережки? Влітку на дачі Люда їх завжди носила. Прості, зручні, мамина пам’ять.

– Ну ти скоро? – Голос чоловіка звучав нервово.

– Іду, Володя, ключі ось від дачі взяла, ти їх на комоді забув, – Люда вирішила, що, видно сережки залишилися на дачі з осені. Знайдуться, куди вони подінуться.

Незабаром літні канікули. Внуків привезуть. Треба ж вони з Володимиром вже бабуся з дідусем. Важко у це повірити.

Людмила та Володимир збудували дачу п’ятнадцять років тому. Мама Люди найбільше тішилася, що тепер все літо на природі можна пожити. Їй вже тоді було майже вісімдесят. Бувало, скаже:

— От тато бачив би, як добре ми живемо. І дача є, і сад, і город. Та ще й машина, у нас нічого цього не було. А головне, Людо, бажаю вам довго-довго разом жити та радіти! Так важко, коли один раніше йде.

Людмила зазвичай їй відповідала: -Мамо, тато все зверху бачить і радіє за нас!

– Думаєш, він бачить?, – зворушливо заглядаючи Люді у вічі, повторювала мама.

– Звичайно, – впевнено відповіла Люда, але сама в свої слова не вірила. Люди народжуються, живуть а потім йдуть. Якби було інакше, це хоч якось відчувалося б.

Минулої осені мама, їдучи з дачі, особливо довго прощалася з садом, будинком, яблунями, вишнями.

Обіймаючи кожне деревце, гладила стовбур, тихо шепотіла: – Прощавай, яблунька, видно, не побачимося більше.

Доїхали Людмилою з Володимиром до дачі без заторів, пощастило. Протопили грубку, відчинили всі вікна. Люда розібрала речі, зварила картоплі, сосиски, нашвидкуруч перекусили.

Та вже ніхто тепер їх з Володимиром не зустріне усмішкою та млинцями у кухні.

Ну, нічого не вдієш, життя триває.

На дачі сережок теж ніде не було. Ні в буфеті, ні на тумбочці, ні в скриньці.

“Треба ж, прикро як, невже загубилися? Мамин подарунок”, – Люда сама не розуміла, що вона так зациклилася на цих сережках!

На вулиці повітря було ще холодне, але на сонці пригрівало по літньому.

Люда відкрила троянди – вони нормально пережили морози, стебла зелені. Мама їх дуже любила. Ось на цій лавочці мама любила сидіти і дивитись на все довкола.

Як правнуки грають. Як вони з Володьою шашлики смажать. А ще мама любила стояти на балкончику їхнього будинку.

Люба повернула голову до будинку і застигла.

У променях вранішнього сонця вона побачила свою маму.

У її улюбленому кардигані – мамі було холодно останнім часом. Мама помахала Люді однією рукою, щось показуючи в іншій.

“Що за видіння?”, – Люда заплющила очі, і струснула головою.

На цій дачі стільки справ після зими. Схоже, вона перевтомилася, ось їй і здалося, що мама на балконі стоїть.

Але так виразно, просто дивно.

Людмила розплющила очі – ні, балкон порожній, це просто гра світла.

Але треба ж, видно, промені вранішнього сонця зіграли з нею такий жарт.

Людмила підійшла до будинку, піднялася сходами і пройшла на балкон.

На перилах щось блиснуло. Люда підійшла ближче, і застигла:

– Не може бути! Вони ж не могли пролежати тут всю зиму? Та їх би вітром знесло на землю, та замело, і ніколи б вони не знайшлися. Невже й справді це мама мені їх принесла? Не може бути!

Але ж я сама бачила!

На перилах балкона лежали, поблискуючи, ті самі матусені сережки.

Це їх мама щойно простягала Людмилі, тримаючи в руці.

Люда одягла дорогоцінний подарунок мами, і їй раптом стало так тепло та добре. Яблуні у саду наливались новими соками.

Вишні розцвітали.

Люда відчувала, що мама дивиться на неї згори, і радіє.

І тепер Люда вірила, що це так.

Ніщо не зникає безвісти і не з’являється нізвідки.

– Дякую, мамо, ти знову подарувала мені своє тепло та любов, як завжди! Я відчуваю, що ти поруч, дякую, мамо ……, – шепотіла Людмила, і сльози радості котилися її щоками.

 Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!

Навігація записів

– Вам кого?… – Я так розумію, що у вас є розмова ..: дуже скоро від вас піде чоловік. – Сергій? Хм. І куди ж він піде? – До мене. Я його кохана жінка. – А… – нарешті доходить.. – ви його кохана жінка. Розумію. Знаєте, а я теж його кохана жінка, принаймні він сам так говорить. Треба ж якийсь збіг. Слухайте, Любов, а давайте з цього приводу вип’ємо. – Ви що? Не питиму я з вами. З чого це?! – Та ви не лякайтесь.
Чоловік образився у понеділок. Я вибачилася. У вівторок образився знову — вибачилася. Потім я зрозуміла: я вибачаюся 18 років за те, чого не робила…

Related Articles

Я сам виховав та виростив доньку, а вона тепер про мене і не згадує.

Viktor
14 Квітня, 202614 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до Я сам виховав та виростив доньку, а вона тепер про мене і не згадує.

Оксано, як твій колишній? — запитала пані Ганна, подруга матері, накладаючи собі олів’є. — Аліменти хоч платить якісь? Оксана картинно зітхнула і відклала телефон, з яким не розставалася ні на хвилину. — Ой, пані Ганно, не питайте краще мене про це. Там така людина важка, що й не передати. Каже, що на будівництві зараз мало платять. Скидає якісь копійки, наче милостиню дає. Якби не мама і не Андрій, мій рідний брат, я б не знала, як дитину взути. Марія Іванівна поклала руку на плече доньки. — Нічого, доню. Поки я жива, ми вас не залишимо. Андрій у нас — опора сім’ї. Золота дитина. Не те що деякі нероби. Андрій густо почервонів і почав інтенсивно працювати виделкою. Олена, невістка, відчула, як у неї під столом стискаються кулаки. «Опора сім’ї» працював на двох роботах, але половина його заробітку дивним чином перекочовувала до маминої сумки або на картку Оксани «на потреби малого»

Viktor
14 Квітня, 202614 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до Оксано, як твій колишній? — запитала пані Ганна, подруга матері, накладаючи собі олів’є. — Аліменти хоч платить якісь? Оксана картинно зітхнула і відклала телефон, з яким не розставалася ні на хвилину. — Ой, пані Ганно, не питайте краще мене про це. Там така людина важка, що й не передати. Каже, що на будівництві зараз мало платять. Скидає якісь копійки, наче милостиню дає. Якби не мама і не Андрій, мій рідний брат, я б не знала, як дитину взути. Марія Іванівна поклала руку на плече доньки. — Нічого, доню. Поки я жива, ми вас не залишимо. Андрій у нас — опора сім’ї. Золота дитина. Не те що деякі нероби. Андрій густо почервонів і почав інтенсивно працювати виделкою. Олена, невістка, відчула, як у неї під столом стискаються кулаки. «Опора сім’ї» працював на двох роботах, але половина його заробітку дивним чином перекочовувала до маминої сумки або на картку Оксани «на потреби малого»

Накриєш стіл! Та так, щоб усі ахнули! Зроби щось вишукане! Те, що багатії їдять. Щоб нам усі родичі заздрили! Гроші на свої інтернет-вигадки маєш? Знайдеш і на гідне свято! І без фокусів

Viktor
14 Квітня, 2026 Коментарі Вимкнено до Накриєш стіл! Та так, щоб усі ахнули! Зроби щось вишукане! Те, що багатії їдять. Щоб нам усі родичі заздрили! Гроші на свої інтернет-вигадки маєш? Знайдеш і на гідне свято! І без фокусів

Цікаве за сьогодні

  • Я сам виховав та виростив доньку, а вона тепер про мене і не згадує.
  • Оксано, як твій колишній? — запитала пані Ганна, подруга матері, накладаючи собі олів’є. — Аліменти хоч платить якісь? Оксана картинно зітхнула і відклала телефон, з яким не розставалася ні на хвилину. — Ой, пані Ганно, не питайте краще мене про це. Там така людина важка, що й не передати. Каже, що на будівництві зараз мало платять. Скидає якісь копійки, наче милостиню дає. Якби не мама і не Андрій, мій рідний брат, я б не знала, як дитину взути. Марія Іванівна поклала руку на плече доньки. — Нічого, доню. Поки я жива, ми вас не залишимо. Андрій у нас — опора сім’ї. Золота дитина. Не те що деякі нероби. Андрій густо почервонів і почав інтенсивно працювати виделкою. Олена, невістка, відчула, як у неї під столом стискаються кулаки. «Опора сім’ї» працював на двох роботах, але половина його заробітку дивним чином перекочовувала до маминої сумки або на картку Оксани «на потреби малого»
  • Накриєш стіл! Та так, щоб усі ахнули! Зроби щось вишукане! Те, що багатії їдять. Щоб нам усі родичі заздрили! Гроші на свої інтернет-вигадки маєш? Знайдеш і на гідне свято! І без фокусів
  • – Знайомся, мамо, це Оксана. Треба було раніше звичайно вас познайомити, але все якось ніколи було. Вона тут жити буде. Зі мною. У неї вдома дуже тісно, ​​ще троє братів молодших, навіть кімнати своєї немає, а у нас-то місця повно. Оксана талант! Вона добре співає, але ти ж знаєш, як зараз в шоу-бізнесі, не пробитися. Ось і доводиться поневірятися молодим даруванням.
  • — Тату, а бабуся Оля буде крашанки робити? — Вероніка видерлася Кирилові на коліна. — Аня каже, що в неї вони найкрасивіші! І паски дуже смачні! — Обов’язково буде, — Кирило погладив доньку по голові, але подивився на дружину. — А подарунки будуть? — очі Вероніки аж світилися в передчутті свята. — Будуть, крихітко, — відповіла Лариса, хоча серце тьохнуло. Вона чудово знала, як мати ставиться до «чужої» дитини
  • — Тримай, це тобі на перший час, а далі давай сама, сама, — Роман поклав на тумбочку кілька купюр і почав складати свої речі у велику сумку. Куртку одягнув, хоч і було вже тепло. Просто вона в сумку вже не влізла, і не дивлячись попрощався. — Ну бувай, бувай…
Copyright 2018. All rights reserved | Theme: OMag by LilyTurf Themes