Ілля повернувся з роботи раніше за звичайне – зірвалася угода, і він вирішив не стирчати в офісі, а поїхати додому, до Аліси та дітей.
Увійшовши у квартиру, він почув голоси, що лунали з вітальні. Ілля зазирнув у кімнату.
Аліса сиділа на дивані, а навпроти, в кріслі, сиділа Ольга Петрівна. Ілля знав цю позу. Теща прийшла не з миром!
По обличчю дружини було зрозуміло, що ця розмова, яку вона вела з матір’ю, їй неприємна.
– Ольга Петрівно, чим зобов’язані? – Запитав він, не вітаючись. – У вас знову щось трапилося?
Теща навіть не повернула голови.
– Ілля, це сімейне! Іди займися своїми справами, дай нам спокійно поговорити, – сказала вона.
– Це мій дім, тож дозвольте мені самому вирішувати, що робити. Алісо, що сталося?
Дружина підвела очі.
– Мама просить грошей, – тихо сказала вона. – На аліменти Дмитра.
Іллі здалося, що він не дочув.
– Які аліменти?
– Діма винен за двома виконавчими аркушами: першій дружині на сина, і другий – на дочку, – сказала Ольга Петрівна, дивлячись поверх їхніх голів.
– Він не платив, набігло. Пристави прийшли. Сто сімдесят тисяч. Для вас це мізер. Я знаю, що Аліса два місяці тому одержала пристойні декретні. Навряд чи ви вже все витратили.
– Для кого мізер? – Ілля все ще намагався зрозуміти, знущаються з нього, чи ні. – Для нас? Ольга Петрівно, у нас іпотека! В нас двоє дітей! Аліса у декреті!
– То їй же платять! – Теща подалася вперед. – Ці… декретні, їй добрі нарахували майже сто вісімдесят тисяч! Ось хай їх і віддасть.
Аліса глянула на матір:
– Мамо, це гроші Мишка та Каті. Ми хотіли відкрити рахунки.
– Мишкові чотири роки, Каті – два місяці. Навіщо їм ці рахунки? – відрізала Ольга Петрівна. – А твого брата пристави замучили! А місяць тому його в аеропорту розвернули – не відпустили на відпочинок до Туреччини.
– На відпочинок, значить, гроші є, а дітям на молоко – ні, – в’їдливо сказав Ілля.
– Тур не він сплатив, а його подруга, – повідомила Ольга Петрівна.
– А! Так він тепер не лише аліментник, а ще й альфонс! – посміхнувся зять.
– Не твоя справа, хто за нього платить, – доволі грубо відповіла Ольга Петрівна.
– Справа, може, й не моя, а ось гроші – мої. Тож будьте ввічливішими, якщо вже ви до нас з простягнутою рукою з’явилися, – сказав Ілля.
– Я не до тебе прийшла, а до дочки. – Мати повернулася до Аліси, – так ти оплатиш борги брата?
– Мамо, а пам’ятаєш, як я в одинадцятому класі просила на репетиторів?
Ольга Петрівна завмерла. На секунду в її обличчі майнуло щось живе – чи то роздратування, чи спогад.
– До чого тут це? – Запитала вона вже тихіше.
– До цього ж. Я просила. Мені потрібні були репетитори з малювання та креслення, щоб вступити в архітектурний. Тато сказав – ні.
– Ну то й що? – мати відвела погляд. – Це було давно.
– А я пам’ятаю, – сказала Аліса. – Я пам’ятаю, як він сказав:
– Немає сенсу інвестувати в дочку. Вона для сім’ї безперспективна.
– Я стояла біля дверей кабінету, а ти сиділа на кухні і мовчала.
Ольга Петрівна мовчала й досі.
– Дмитру тоді купили курси англійської, – продовжувала Аліса тим самим рівним голосом. – Потім – найняли репетиторів.
– А коли він ледве склав іспити, п’ять років платили за його навчання в університеті. Потім – бізнес. Потім – внесок за квартиру. Не рахували, скільки ви в нього вклали? Мільйон? Два? П’ять?
– Він син! – глухо сказала теща. – Чоловік! Йому треба було дати старт.
– А я дочка! Мені старт не потрібен? Я заміж вийду, прізвище чоловіка візьму. Це тато так казав. Ти не сперечалася.
– Алісо…
– Я не закінчила! – Дочка вперше підвищила голос. – Я не змогла вступити на бюджет у перший рік. Пішла працювати й сама оплатила репетиторів.
– А ви з мене ще на комуналку та на харчування майже пів зарплати брали. При цьому брата ви весь цей час спонсорували. Ви мені не допомогли жодного разу!
– Але ж ти не просила!
– А який сенс було просити? Ви все «інвестували» в Діму, у свого спадкоємця, у свою надію, у свою опору на старості років – так тоді сказав тато. Тільки опора ваша з гнильцем виявилася!
– А тепер, коли я маю щось своє, ти приходиш і кажеш: віддай братові! Тому самому, в якого ви вбухали мільйони!
– Де вони ці мільйони? Де Дмитро? Сорок років мужику, він не платить аліменти своїм дітям, і платити за нього я повинна?
Мати підвелася.
– Ти зла. Ти завжди була зла. Діма – добрий, його всі дурять, а ти…
– А я – зручна, – перебила Аліса. – Я повинна розуміти, прощати, віддавати. А хто мене зрозуміє? Хто мені простить за те, що я народилася не з тим набором хромосом? Хто мені поверне той рік, коли я працювала вдень та вночі, щоб сплатити собі репетиторів?
– Досить, – сказав Ілля. Він підвівся, загороджуючи дружину. – Ольга Петрівно, збирайтеся! Я викликаю таксі.
– Ти не смієш мене виганяти! Я мати!
– Ви гостя! І ви щойно образили мою дружину! У моєму будинку!
– Вона моя дочка!
– Вона моя дружина! І вона сказала – ні! Значить, ні!
Теща стояла, вчепившись у спинку крісла.
– Ти пошкодуєш, – сказала вона. – Ви обоє пошкодуєте!
– До побачення!
Двері за Ольгою Петрівною зачинилися. У передпокої повисла тиша, густа, як кисіль. Аліса не рухалася. Потім вона сіла на диван, затулила обличчя руками й заплакала.
Ілля сів поруч. Не казав нічого – просто гладив її по голові. Мишко, старший, визирнув із дитячої, але Ілля похитав головою, і хлопчик тихо зачинив двері.
– Я не зла, – схлипувала Аліса. – Я правда не зла. Я допомогла б. Якби він хворів, якби в нього будинок згорів, я б допомогла. Але він просто не хоче працювати! Він ніколи не хотів. І вони однаково його люблять більше.
– Ні, – сказав Ілля. – Вони люблять не його. Вони люблять картинку. Сина, який стане великою людиною. Вони вклалися у мрію, а мрія прогоріла. І тепер вони хочуть, щоб ти сплатила це згарище.
– А якщо його посадять?
– Це навряд. Стаття така є, але її застосовують досить рідко. У крайньому разі призначать виправні чи примусові роботи. А якщо й посадять, то ти тут до чого?
Аліса мовчала. Потім витерла обличчя долонями й тихо сказала:
– Знаєш, я іноді думаю: а раптом вони мають рацію? Раптом я справді нічого не варта?
Ілля взяв її обличчя у долоні. Подивився у вічі.
– Слухай уважно. Той, хто нічого не вартий, не досягає своєї мети. Той, хто нічого не вартий, не купує квартиру в іпотеку і не народ жує двох дітей, бо вірить, що впорається. Твої батьки помилились.
– Вони зробили ставку на фаворита, на коня, який здох на першій милі. А ти, яку вони наперед списали, виграла дербі!
– Це не ти нічого не варта. Це вони сліпі кроти! І твій приз – це ти сама, твоє життя та твоя родина. І це, мабуть, найвдаліша інвестиція!
Ілля обійняв дружину, яка вже не плакала, а посміхалася.
– А знаєш, що я ще зрозумів? Ми самі збудували своє життя. З нуля. Нам не дісталося від батьків квартир, ані банківських рахунків.
– Ми самі собі тато, і мама. І це круто. Ми вміємо рахувати гроші й знаємо їм ціну. І ми ніколи не повторимо помилок батьків!
– Яких помилок?
– Ми не ділитимемо дітей на «інвестиційно привабливих», та невдалих. Вкладатимемося в обох. Порівну. І не тому, що чекаємо від них віддачі, а тому, що вони наші діти…
Чи слушно міркують Аліса та Ілля? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
Друзі, якщо вам цікаво читати ще більше наших історій – залишайте свої коментарі та не забувайте про лайки. Це надихає нас писати далі!
