Від дідуся Вірі дісталася добра спадщина, якщо можна було так сказати.

– У тебе, сину, є все. Вашій сім’ї достатньо, – сказав дід Віри синові перед відходом із життя, – внук мій забезпечений вами, а ось Віру ви обділили, дуже обділили. У мене майна не так багато, як у вас, але я все Вірі залишаю.

– Батьку, як це ти так вирішив? Я твій син, єдиний. Все повинно мені перейти. Навіщо Вірі твій будинок? Їй вистачило б і квартири.

– Ми б і так її Вєрці віддали, вона й так там живе, ти сам її туди пустив. Те, що ти робиш – це перебір. Вона нічого не досягла за своє життя. У неї навіть сім’ї нема. Зарплати немає нормальної.

– Їй лише двадцять чотири, встигне все.

– Встигне! Вона всю спадщину профукає, продасть!

– А що ти зробив би з будинком та з квартирою?

– Знайшов би застосування. Переписуй заповіт, ти помиляєшся у своїй онучці. Вона легковажна молода дівчина.

– Вибач, сину, але пізно. Все моє майно вже чотири роки належить Вірочці. Вона єдина із вашої родини мене не забула. Дзвонить щодня, приїжджає у вихідні. Коли ж їй особисте життя завести?

– Ну ти й здивував мене, тату. Для цього й покликав?

– Покликав, щоб попрощатися. Недовго мені лишилося. Ти ж не цікавився моїм здоров’ям, а я скаржитися не звик. Віра сама помітила, по лікарях мене тягала, але час і хворобу своє беруть.

– А чому вона нам не сказала?

– Я не велів. Та ви й самі з нею трохи розмовляли. Порушила вона ваш наказ стати зубним лікарем, а ви й утримувати її відмовилися, і майже не спілкувалися. Я знаю все. Працює вона, навчається, грошей у вас не просить, мені допомагає.

– Ну на кого ж і де вона вчиться?

– На кого хотіла. Гарні батьки, якщо не знаєте про свою дитину нічого.

– Ми ж, як краще хотіли. Стоматологи гроші лопатою гребуть.

– А в тебе, сину, лопата велика? Ти ж за копійки працюєш. Спадщину вашої дружини ви спустили в море. Все, що маєте, заробили її батьки. – Ще трохи й нічого не лишиться у вас. Впливе все.

Діда не стало, а Віра виявляється вже була господаркою квартири та будинку. Батьки просили поділитися, братові половину віддати, але Віра не піддалася.

– Це рішення діда.

Вона переїхала до хати, а квартиру здала. Працювала вона вже давно віддалено, інтернет у діда був.

Якось до будинку під’їхала батькова машина. Вирішили відвідати дочку? Віра дивилася у вікно і не поспішала виходити назустріч. Батьки вийшли з машини та пройшли до будинку.

Вони про щось говорили, але Віра не чула, а ті її не бачили. Батько спробував відчинити будинок своїм ключем, але замки ще дід поміняв, коли ключі загубив. Віра відчинила, батьки не очікували її тут побачити, відсахнулися.

– Я не привид, я ваша дочка. Яким вітром?

– А ти тут? А ми думали…

– Думали. Ви ж мене жодного разу не спитали, де я живу. У квартирі чи тут. Якщо не чекали мене тут побачити, то нащо приїхали?

– Приїхали подивитися, що сталося з будинком діда.

– Моїм будинком. Він давно мій. Я вже ремонт зробила давно. Заходьте, якщо приїхали. Я звичайно на гостей не чекала, але чай є. Чи каву?

– А в тебе затишно, – мати прискіпливо оглядала будинок. – І від міста недалеко.

– Гараж діда треба було б подивитися. У нього там завжди мотлоху було багато, – сказав батько. – Ключі де? Раніше вони висіли на цвяху в коридорі.

– Там і висять, тільки гараж мій.

– Що ти заторочила – мій, мій… Треба звільнити місце.

– Ось як? Машину свою хочеш поставити?

– Не зовсім. У тебе скоро буде третій племінник, а тому ти житимеш у міській квартирі. Нерухомості в тебе багато, а у них двокімнатна квартира.

– У них двокімнатна квартира? А де ж дворівнева?

– У них виникли труднощі, довелося змінити житло. Готуйся до переїзду. Ми не чекали, що ти тут, ти ж у місті жила. Давай ключі від гаража, піду все перевірю там. Місце треба звільнити для машини.

– Ходімо, подивимося, тату. Мамо, ти з нами?

– Чого я там не бачила? Мотлох дідів. Мені не цікаво.

– Дід гараж відремонтував?

– Тату, це новий гараж. Ти не помітив, коли ховали діда?

– Не до того було. Про інше думав.

Віра відчинила гараж.

– Це що? Це чия?

– Якщо гараж мій, то логічно вважати, що машина моя.

– Дід купив? Не багато тобі? Будинок, квартира, машина.

– Машину я сама купила, у кредит. Зовсім недавно. Ходімо до хати, ми так і не пили чаю. І не сподіваєтесь, що я сюди пущу сім’ю брата. У нього була велика квартира, у нього є робота.

– Нехай виправить ситуацію. Професія в нього престижна, не те, що в мене. Хто я така? Звичайний перекладач, дві мови, третю вивчаю. Тяжко, але мені подобається.

– Ти заробляєш перекладами?

– Так. Ще викладаю англійську у школі.

– Ти нас здивувала. Ти можеш і в місті викладати, квартира є, а сюди…

– А сюди ніхто не приїде жити, окрім моєї родини.

– Правильно, твій брат і ми – твоя родина. У тебе нікого немає, а отже ти мусиш допомагати. Навіть у твого брата машина дешевша, ніж твоя.

– Моя сім’я – це я та мій чоловік. Поки що маленька, але ми виростемо.

– А де…

– А чоловік буде за тиждень. Весілля тільки не буде, просто розпишемося. Якщо хочете познайомитися, він незабаром приїде, за речами поїхав. Буде з хвилини за хвилину.

– А чому без весілля? З ним щось не так? Він аферист?

– Ні, він добра людина, тільки з батьками йому не пощастило. Вони від нього вимагають, а нічого не дали. Все, що він має, зароблено лише його працею. Подробиць розповідати не буду.

– Де ти його знайшла? Ти ж сидиш удома. В інтернеті? Тоді він, як шлюбний аферист.

– Мамо, ми познайомилися в салоні. Водночас купували машини. В нас дуже багато спільного.

Батьки тихо пили чай з еклерами. За десять хвилин у двір в’їхала машина, майже така сама, як стояла в гаражі. Високий молодик в окулярах вийшов і попрямував до будинку.

– Діма це мої батьки, мама, тато це Діма, мій майбутній чоловік.

– Що ж ти, юначе, на все готове приїхав. Гарну собі наречену знайшов, із квартирою, будинком, машиною. На що сподіваєшся?

Дмитро подивився на майбутніх родичів та посміхнувся. Напевно, він у цей момент згадав своїх батьків. Віра вже познайомилася з ними, і тоді їй майже так само сказали.

– Знайшла собі багатого? На все готове клюнула? Наречений гарний, квартира, машина. Не забувай, у нього є ми. Не дозволимо сина обібрати.

– На що сподіваюся? На міцну родину. Щоб наших дітей любили та поважали батьки. А це саме так і буде.

– Як пафосно! Віра, ми не домовились.

– Ми все вирішили. Тут ми живемо. І на квартиру також не сподівайтеся, я її здаю, а у вас є де жити. На обід залишитеся?

– Ні, ми не обідати приїжджали. Розраховували на розуміння, а тут у вас егоїзм процвітає.

Батьки Віри поїхали. Вони багато дізнались про дочку, життям, якої останні роки зовсім не цікавилися.

Віра та Дмитро залишилися одні, поки одні. Попереду у них щасливі роки сімейного життя.

Дві машини майже однакові. Напевно, вони залишать одну, на сім’ю вистачить. Будинок один. Дві квартири, що вони здають.

Батьки Віри не знають про квартиру Дмитра, а його батьки – про квартиру Віри. Спілкування із батьками не налагодилося навіть після народ ження дітей. Бабусі та діди по суті є, а насправді їх немає. У них є інші онуки.

Натомість у Віри та Дмитра міцна родина, де люблять дітей однаково і зважають на їхній вибір, – як і повинно бути у щасливих сім’ях…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!